28 серпня 1890 року в селі Мілієве на Буковині народився український поет, публіцист, громадський діяч, літературознавець і педагог Дмитро Юрійович Загул. А ще – перекладач, який адаптував українською Гайнріха Гайне, Ґете, Фрідріха Шіллера, Байрона.

Родина Дмитра була дуже бідною. Загула-старшого постійно тяжили думки – як прогодувати сім’ю, де взяти грошей, а ще – постійні борги. Та, попри всі негаразди, він не втратив жаги до життя. Дуже любив дітей, а вони – його, особливо, коли батько розповідав різні історії. Зимою вечори тягнулися довго, тому до хати приходило чимало односельців. Тут вони ділилися розповідями про історичне минуле героїв України, на долю яких випало чимало страждань. Дмитрик сидів у закутку, ловив кожне слово й жадібно всотував усе почуте. Коли спомини викликали задумливість, і в хаті ставало тихо, мати хлопчика співала народних пісень, яких багато знала. Завдяки маминим співанкам, малий дуже скоро почав складати свої пісеньки. Старша сестра – Марія – навчила читати ще до школи. Коли Дмитро трохи підріс, він зацікавився пригодницькими романами, потім – його улюбленими авторами стали Тарас Шевченко, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Микола Гоголь.

Але поза сторінками романів, було справжнє життя. Важким потрясінням для родини стала смерть батька. Він, єдиний годувальник, полишив свою сім’ю напризволяще. Жити стало ще важче. Та в школі, де навчався Дмитро, викладачі звернули увагу на неабиякий розум хлопчика й директор освітнього закладу виклопотав для нього місце в Чернівецькій класичній гімназії.

Навчаючись у Чернівцях, був учасником підпільного зібрання школярів, які були пов’язані з радикальними й соціал-демократичними галицькими партіями. Саме на таких нелегальних зборах Дмитро познайомився з творами Драгоманова, Ніцше, Штірнера, Феєрбаха, Плеханова та Маркса. Згодом створив власний творчий гурток, яким зацікавилися Осип Маковей, Ольга Кобилянська, а ще члени модерністського літературного гуртка “Молода муза”.

У такій творчій атмосфері зрів і формувався поет, який згодом стане класиком українського символізму.

Ще в 1906-му вийшли друком перші твори, а за три роки в газеті “Буковина” з’явилися вірші “Високо вгору здійму свої руки” та “Що мені із того, мила”.

Щоб мати кусень хліба, Дмитро займався репетиторством, після закінчення гімназії працював у місцевих газетах. Згодом вийшла його перша збірка “Мережка”, а молодий поет вступив до університету на історико-філологічний факультет.

Подальше життя Загула понівичила Перша світова війна. У 1915 році при відступі з Буковини російські війська захопили заручником Дмитра, як затятого націоналіста й активного культурного діяча, та відправили до Нижнього Новгорода. Згодом до Одеси, потім – Києва. У той період свого життя поет працював де прийдеться – у бухгалтерії, санітаром, учителював, займався перекладами й публіцистикою, у вільний час – писав вірші.

Після Лютневої революції в Дмитра вийшла нова збірка – “З зелених гір”, яка додала імені автора ваги на літературній ниві.

Далеко від рідного краю,
На лоні розлогих степів
Злітає у далеч безкраю
Журбою окрилений спів.
Як пташка за літом у вирій,
Летять і кигичуть пісні
І хочуть в розмовоньці щирій
Розвіяти смутки свої.
До тебе, моя Верховино,
Зелене Підгір’я моє,
Я їх посилаю щоднини,
Як сумно на серці стає
.

За рік ще одна збірка – “На грані”. У якій зобразилися буремні події того часу. Олександр Білецький назвав її однією з “найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики”. Саме тоді Загул приєднався до спілки письменників-символістів “Музагет”, до якої входили Павло Тичина, Яків Савченко та інші.

Коли ж нарешті настали почасти спокійні часи в Україні, Дмитро Юрійович розпочав активне громадське життя й поринув у культурно-освітню діяльність. У містечку Ставище викладав літературу, згодом став директором Саварської сільської школи.

У 1923-му переїжджає до Києва й працює редактором у відділі сценаріїв “Українфільму”. Пізніше отримує посаду наукового співробітника Академії наук. А ще став одним із найактивніших членів письменницької організації “Західна Україна” – вона існувала з 1925 до 1933 року в Харкові, об’єднувала майстрів слова, які були вихідцями з західноукраїнських земель, тобто з-поза меж тогочасної Радянської України. Загул деякий час очолював цю організацію, потім передав керівництво Мирославу Ірчану (розстріляного в 1937-му в сумнозвісному урочищі Сандармох

У 1927-му вийшла остання збірка поезій “Мотиви”, після неї з’являлися лише деякі окремі вірші, що друкувалися в періодиці. Тоді Дмитро інтенсивно займається перекладами творів західноєвропейських авторів.

Та в 1933 році прийшла біда. Загула, як члена літорганізіції “Західна Україна” – заарештували, звинувативши в націоналізмі: “поет був членом контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення Радянської влади шляхом збройного повстання”, – так записали у справі. Вирок судової трійки – 10 років таборів. Вже тоді Дмитро Юрійович був тяжко хворий.

Спочатку Загула етапували в Забайкалля. Згодом він написав декілька заяв до ЦК КП(б)У, щоб його справу переглянули, але все було марно, єдиною відповіддю стало мовчання.

Після вбивства Сергія Кірова в 1934-му справу Загула нарешті переглянули, але новий вирок невтішний – Колима. Тут він знову, як у молоді роки, працював всюди – від асистента фельдшера до різноробочого. На загальних роботах потрібні були й сила м’язів, і витривалість, фізичне та моральне здоров’я. Ні першого, ні другого, ні третього в арештанта вже не було.

У 1943-му закінчився термін покарання й поет знову написав заяву, в якій просив законного звільнення. Та ніхто не збирався відпускати на волю “небезпечного націоналіста”. Йому відповіли, що він повинен і далі перебувати в засланні, поки не прийде “особливе розпорядження”.

Перед очима Дмитра Загула постала сумна перспектива довічного ув’язнення. Після цього поет занепав духом, а тяжка праця остаточно підірвала здоров’я. У 1944 році від паралічу серця на Колимі згинув ще один поет, який намагався протистояти безжальній машині сталінських репресій.

Лише у серпні 1957-го Загула реабілітували, а справу закрили за відсутністю складу злочину.

Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе навернеться вдруге?
Чи на скелях, на грудях твоїх,
Змучене серце спочине,
І поллється безжурний сміх,
Щирий такий, без причини?
Ти снишся мені уві сні,
Розкішна, зелена колиско,
І часом здається мені,
Що ти осьде, що близько.
І здається тоді, що нема
Поміж нами кордону.
Почекай лишень – згине зима,
І весною повернеш додому.
А встану… Де дівся той сон?
Розтанули сині гори!..
Ні плаїв, ні грунів, ні сосон!..
Тільки степ та простори.
Ні плаїв, ні грунтів, ні сосон!..
Не запхне смерека,
В бутині не спахне вогонь,
І така ти далека!
Стою один серед степів,
Як без рідного друга…
На заході день догорів,
Вже гасне кривава смуга.
Стою один серед степів –
Це в мене отчизна друга…
О краю наруги, країно рабів!
До тебе летить моя туга.
Повіє вітер з верхів’я гір
І вдарить у серце докором:
“Ти покинув рідню і вбогий двір
На нужду, на ганьбу, на сором.
Ти покинув братів, ти забув сестер,
Проміняв їх на вільні простори…
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе.
Воно вбоге і хворе, як я, –
Прибита твоя Буковина,
За тобою тут тужить щодня
Більша твоя половина”.
Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Коли ж моя трудна нога
До тебе повернеться вдруге?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter