Сьогодні, 20 листопада, світ відзначає 30-річчя з дня ухвалення Генеральною асамблеєю ООН Конвенції по правах дитини. Україна ратифікувала цей документ одним із перших одразу після здобуття Незалежності. За ці майже 30 років у нас створили багату нормативну базу: закон про охорону дитинства, закон про протидію дискримінації, вже вдруге прийняте законодавство по забіганню домашньому насиллю, Національний план з реалізації Конвенції та інше. Почали працювати з інклюзією, говорити про ювенальну юстицію.

Водночас, як зазначає представниця Уповноваженого Верховної Ради України з дотримання прав дитини та сім’ї Аксана Філіпішина, уваги та реальних дій для забезпечення прав дітей все ще замало. Наприклад, Національний план з реалізації Конвенції, який до 2016 року був законом, а тепер до 2022 року вже урядовим розпорядженням, має мінімальне фінансування, якого вистачає хіба що на підвищення кваліфікації працівників соціальних служб. Так само питання прав дитини взагалі не фігурує в перемовинах держави щодо війни на сході України. Здебільшого про дітей згадують лише під час дат, ювілеїв, та 1 червня – до Дня захисту дитини, і то у формі концертів, забав, фестивалів.

Ситуація з правами дітей в Україні

Сьогодні в Україні 7 мільйонів дітей – з 1991 року цей показник зменшився на 3 мільйони. Це не надто втішна тенденція з огляду, що йдеться про майбутнє держави. Дітей меншає, а отже не завадило б захищати та турбуватися про них краще. Лише за останній рік Офіс Уповноваженого здійснив 83 моніторингових виїзи до всіх регіонів України, а також відреагував на понад пів тисячі звернень і скарг щодо порушень прав дітей.

Майже не дала помітних результататів 10 річна реалізація законодавства щодо запобігання насильству в сім’ї. Тому довелося ухвалити нові норми з жорсткішими покараннями порушників і ефективнішими заходами профілактики.

За останні три роки побільшало заяв щодо насильства в школі. “Наші діти живуть у зміненому світі, світі технологій і ризиків, з якими не стикалися їхні батьки. Питання не тільки домашнього насильства і нерозуміння масштабів цього явища в Україні, так і в питані насильства в інтернетовому просторі, з яким сьогодні мало хто вміє працювати та до якого мало хто готовий виявився в цій державі”. Отже, гострою є проблема булінгу та кібербулінгу.

Читайте також: Сталося! Є перший вирок про булінг. Суд назвав його “боулінг”

У ході побудови нової української школи зіткнулися з проблемою дискримінації дітей в сільській місцевості, доступ яким до освітніх закладів ускладнюється. “Щороку закривається 230-250 шкіл, загалом понад тисячу шкіл за сотанні п’ять років. Водночас підвіз дітей до опорних закладів не підкріплиний достатньою кількістю шкільних автобусів. Не вистачає близько 20% від потреби”, – каже Філіпішина.

Болючим залишається питання інклюзії. Раніше такі діти (переважно з різними формами інвалідності) перебували в інституційних установах. Зараз, коли їх інтегрують у загальний соціальний простір, виявляється, що 600 ресурсних центрів територіальних громад замало, а в школах до роботи з дітьми не готовий персонал, бракує обладнання приміщень.

Діти в сім’ях без громадянства – мігрантів, біженців, переселенців, ромських сім’ях під час медичної реформи позбавлені можливості отримувати медичні послуги, оскільки для укладання декларації їхнім батькам потрібний паспорт. Децентралізація теж спричинила труднощі, бо замість ліквідованих служб, що займалися питаннями сім’ї та дітей на районному рівні, не створено відповідних структур на рівні громад, або внаслідок перегрупування населених пунктів не вирішеним лишився перерозподіл фінансування тощо.

Водночас є й позитивні речі. Наприклад, сироти та діти, позбавлені батьківського піклування раніше виховувалися в інтернатних установах. Наразі в таких закладах лишилося лише 5,6% дітей. Решта виховуються в сімейному середовищі – будинки сімейного типу, у родичів тощо. Так само тішить, що в Україні рівень національного усиновлення випередив усиновлення наших дітей іноземцями.

Ситуація в зоні збройного конфлікту

Війна на території окремих районів Донецької та Луганської областей внесла корективи в загальну картину та стала суцільним порушенням прав дитини. Під час збройного конфлікту виділяють шість основних порушень:

  • вбивство дитини;
  • захоплення в полон, використання як “живого щита”;
  • сексуальна експлуатація;
  • залучення до військових дій;
  • захоплення навчальних закладів;
  • використання дитячої праці для облаштування військових об’єктів.

На жаль, даних з непідкронтрольних територій практично немає. Міжнародні організації не поспішають оприлюднювати власні відомості, щоб не втратити доступ. Що стосується підконтрольної території, то туди Офіс Уповноваженого здійснив 17 моніторингових візитів у 2019 році. У Донецькій області в зоні досягнення обстрілів розташовано 119 навчальних закладів з 12 тисячами учнів. У Луганській – 66 закладів з понад 8 тисячами дітей.

Якщо ж говорити про медичне забезпечення, зокрема про ліки, вакцини, послуги, то на підконтрольній території його рівень відповідає середньому по країні.

На момент початку конфлікту у 2014 року в Донецькій та Луганській областях проживало близько мільйона дітей. 14 тисяч із них – сироти, позбавлені батьківського піклування. Сьогодні вдалося перемістити 1 065 таких дітей в інші регіони. 3,5 тисячі залишалися на підконтрольній території, але поруч із зоною конфлікту.

За даними міністерства соціальної політики, станом на 30 жовтня цього року внаслідок конфлікту на сході постраждала 36 131 дитина. Тобто, це ті діти, які отримали офіційний статус. 88 із них отримали його через каліцтво, поранення, або контузію. Переважна ж більшість дітей має статус постраждалих через психологічне насильство.

“На жаль, лише 7,5 тисячі охоплено послугами з боку держави. Держава не втручається агресивно в цю царину, послуги надаються виключно за бажанням або згодою родин, сімей, в яких діти визнані жертвами. На разі на рівні держави не розроблено гарантій підтримки, компенсації тим родинам в яких є постраждалі діти”, – пояснює Аксана Філіпішина.

Гострою є проблема втягнення дітей у військові дії. Офіс Уповноваженого неодноразово порушував питання про необхідність впровадження кримінальної відповідальності за це. До речі, діти нерідко приходять на блокпости та запитують, чим допомогти нашим військовим. Сьогодні є випадки, коли карні справи порушені щодо дітей, але не щодо тих дорослих, хто їх залучив у війну.

Серйозні перепони створюються щодо переміщення дітей через лінію зіткнення. Якщо вдається вивезти дитину, родичам загрожує смертельна небезпека. Так само є проблеми з документуванням дітей. Загалом ситуація в зоні війни, особливо на тому боці просто критична. Наступного року Україна вперше доповідатиме на Генасамблеї ООН щодо дотримання прав дитини, зокрема по протоколу щодо прав дітей в зоні збройного конфлікту. Очевидно, доповідь буде невтішною.

Доступ до суду та суд в інтересах дитини

Представники ГО “Всеукраїнська фундація “Захист прав дітей” кажуть про необхідність впровадження та розвитку в Україні ювенальної юстиції. Це стосується дітей в контакті чи конфлікті з законом, постраждалих від правопорушення, чи навпаки правопорушників. У будь-якому разі в контакті з правоохоронними органами й судом діти мають бути не об’єктом впливу, а повноцінним суб’єктом права. Під час здійснення правосуддя щодо дітей має бути виявлена повага, а з огляду на вік і специфікацію, ще й підтримка та турбота. Це дозволить дитині не “зламатися”, відчути власну гідність і повагу до закону та прав інших громадян. За результатами річного дослідження фундація напрацювала пакет рекомендацій для відповідних установ та служб. Також ці напрацювання будуть корисними урядовцям та парламенту в плані формування нових нормативів і підходів в даній сфері.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram