“Український інтерес” уже писав про День матері, але День батька чомусь менше відомий у світі. У Німеччині цей день збігається з Воскресінням Христовим. В Іспанії – з днем святого Йосифа Обручника (Сан Хосе). Є особливий день для батька і в інших країнах. З подивом дізналася, що ідею святкувати цей день в Україні висунули тільки 2013 року, і вона не мала успіху. І лише з 2019 року це свято у нас офіційно визнали. Відтоді День батька відзначається в третю неділі червня.

Чому так сталося? Вважається, що наша культура більше матріархальна. Має місце стереотип, ніби вся відповідальність – і за виховання дітей, і за господарство, і за вміння зберегти сім’ю під час війни та інших трагедій – лежить на жінці. Недарма є прислів’я, що чоловік один кут у хаті тримає, а дружина – три. Звідси виникає тип сильної жінки, яка не просто сильна, але й замінює дітям і сама собі чоловіка, оскільки не має поруч жодної підтримки. Дуже дивно, – адже гетьманів, кошових отаманів та інших державців традиційно називали “батько”. І батьківська культура нам рідна. Але чому її не помічають?

Ця хибна тенденція триває у нас поколіннями, і варто дослідити історію: чому виник День батька, і що треба зробити, аби розірвати заворожене коло чужої слабкості та безвідповідальності? Я змогла ще більше оцінити те, що маю, довідавшись історію цього свята і підсумувавши досвід інших сімей – не всіх щасливих.

Спочатку запровадили День Матері. Але в США 1909 р. у штаті Вашингтон одна жінка, Сонора Луїза Смарт – у шлюбі місіс Додд, – художниця і поетка, раптом запропонувала владі нечувану річ – запровадити День батька. Бо це логічно.

Сама Сонора була дочкою ветерана американської громадянської війни, народилась і виросла в штаті Арканзас. Міс Смарт рано втратила матір, і батько, фермер Вільям Джексон Смарт, виховував усіх шістьох дітей. Сонора була найстарша і єдина дочка. Підрісши, вона допомагала батькові виводити в люди своїх братів. Коли містера Смарта-старшого не стало, Сонора дуже хотіла подякувати йому, хай і зі спізненням, за все.

У газетах з’явився репортаж про звернення до влади, і місіс Додд стали називати “Матір’ю Дня батька” (“Mother of Father’s Day”). Ідея Сонори була просто проривом, бо американське суспільство ще трималося на консерватизмі. Вважали, що відповідальність за все має нести жінка, а з чоловіка буде досить, якщо він заробляє або воює.

А тут – історія про звичайного собі містера Смарта, який не довірив дітей прислузі чи няньці, не здав їх до притулку, не замкнувся у горі, а виростив повноцінними людьми. Інші американці почали згадувати своїх батьків, з яких теж варто було брати приклад – і так народилася традиція вітати або поминати цього “гірко-солодкого дня” (вислів з газет) рідну людину.

У 90-ті роки Соломія Павличко гірко писала, що мати-одиначка – звичайна річ, а батько-одинак – оксюморон. Яке пояснення? Просто тоді відбулося падіння моральних норм. Звичайно, були справжні чоловіки, які утримували дітей – навіть самотні, навіть покинуті дружинами, навіть маючи жінок-алкоголічок та інших безвідповідальних. Але подвижницька праця не завжди помітна.

Якщо згадувати біографії великих українок, то виникає дивна картина. Одних батько підтримував, інших намагався зламати. У Марка Вовчка (Марії Вілінської) був явно ненормальний вітчим. На цьому тлі – контраст – батько Лесі Українки, освічений і м’який Петро Косач, про якого письменниця казала: “Він мене не виховував, він мене просто любив”. Одразу – контраст: консервативний і надто жорсткий батько Ольги Кобилянської, який усе найкраще віддавав синам, але не дочкам.

У літературі – знову контраст: Тарас Бульба (“Я тебе породив, я тебе і вб’ю” – хоча важливо знати контекст цієї фрази, у мене улюблена прелюдія – “Що, синку…” – далі всі знають) – і Платон Ангел з п’єси Олекси Коломійця “Дикий Ангел” (двічі екранізованої), уся проблема багатодітного героя в тому, що він занадто патріархальний і фактично вкоротив собі життя намаганням прилаштувати слабких нащадків – хай і примушував працювати до сьомого поту, але ні в кому не було стрижня.

Інша українка Анна Ахматова (справжнє прізвище Ганна Горенко). Про неї ще буде докладніше написано на нашому порталі, а поки що – до Дня батька – такий штрих: письменниця не знала сильної чоловічої підтримки. Батько покинув родину, матері й юній Ганнусі та іншим дітям доводилося виживати самим у принизливих умовах. Шлюби поета (вона не любила слів “поетеса”, “поетка”) розпадалися через самостійну, бунтівну вдачу Ахматової, яка зрозуміла, що є індивідуальністю, а її хотіли зламати.

На тлі Ганни Горенко була особливо помітна слабкість обраних нею чоловіків, що були чудовими поетами або вченими, проте не годилися для сімейного життя. Звісно, якби вона спілкувалася не виключно з літераторами, може, усе було б по-іншому, але історія не знає умовного способу. Навіть рідний син, Лев Ґумільов, не розумів, що позірна гордість Ахматової, – це самозахист, і на її аристократизм казав: “Мамо, не королевся!”.

Згадаймо кіно. Скільки вже порівнювали нашу історію, культуру, мову, ментальність з італійською. Є фільм братів Тавіані “Padre padrone” (1977). Слово padre багатозначне: це і “батько” (а ще “Отець” – так звертаються італійською до Бога, – молитва “Отче наш”), і “хазяїн”, і “пан”, і “володар”… Я не здивувалася, дізнавшись, що цей фільм автобіографічний, бо в ньому відчувалася щирість і така правда, якої не вигадати або не взяти з чужих слів.

Сюжет простий: Сардинія, село. Авторитарний батько не може уявити іншої мети в житті, окрім грошей. Це стає самоціллю і обмежує його та сина, якому вже за двадцять, але він неписьменний (бо в тому довкіллі грамоти не треба) і може розучитися говорити, бо навколо – сама худоба. Страшний сюжет, хоч і зі світлим кінцем (герой виривається та отримує освіту). Але в інших куточках землі таке теж є. Це, звісно, крайній випадок, бо нормальні селяни (яких я сама знаю) якраз дуже поважають освіту і люблять своїх дітей.

Сучасність… Пропозиція заборонити слова “батько” і “мати”, щоб… не травмувати сиріт або вирослих у неповних родинах. Отже, “прогресивний” досвід – Parent №1&Parent №2? Чи й це не досить коректно? Згадую антиутопію Олдоса Гакслі “Який чудесний світ новий” (“Brave New World”), про майбутнє, де слова “батько” і “мати” – брудна лайка, табу, бо нагадують про фізіологію, дітонародження. Зате розпуста з дитинства, міріади зв’язків – норма. Для нас такий досвід не годиться.

Але чому згадуються передовсім негативні приклади? Може, тому, що важко змалювати норму так, щоб вона виглядала не шаблонно? Адже скільки зразків справжнього батьківства. Важко яскраво розповісти про своїх батьків – бо справжня любов ненав’язлива, оскільки той, хто любить, дбає про іншого, і ця щоденна праця може бути на перший погляд непомітна. Але вона є.

На завершення: хотілося б, щоб День батька став справжнім святом підтримки. Поменше пафосу, сентиментальності, реклами. Поменше слів на тему, що батьківство – це вже заслуга. Допомагаймо тим, хто працює. Цінуймо тих, хто насправді любить і підтримує своїх дітей, хто несе відповідальність за них. І хай живуть нормальні, люблячі, повні родини. Українці заслуговують на те, щоб мати приклад справжнього сильного батька.

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]