Демарш ЄС, “Роснєфть” і “друзі православ’я”

Демарш ЄС, "Роснєфть", і "друзі православ'я". Фото: REUTERS

Визначальною в ЄС подією тижня, що минає, став прояв солідарності “старих” та “нових” членів Європейського Союзу із Великобританією. Незважаючи на неприємний осад, який з’явився у відносинах Лондона з членами Євросоюзу на тлі БРЕКЗІТу, європейці солідарно підтримали звинувачення на адресу росіян через отруєння російського екс-шпигуна Сергія Скрипаля. Європейський Союз вирішив відкликати свого Посла в Росії Маркуса Едерера для консультацій. Такий крок має в дипломатії чимале значення – більшим за значенням дипломатичним демаршем міг би стати хіба що повний розрив дипломатичних відносин. Примітно, що Росії не вдалось убезпечитися від такого рішення ЄС, незважаючи на всі наявні у Москви важелі впливу на окремі держави, які могли б ветувати таке рішення. Понад те, наступним анонсованим кроком є висилка російських розвідників, що працюють під дипломатичним прикриттям, із іще низки держав ЄС: передусім таку можливість розглядає Франція, Німеччина, Польща, Ірландія, Нідерланди, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Чехія, Данія. До того ж, Польща вже призупинила роботу усіх своїх візових центрів на території Росії.

Відкликавши для консультацій свого посла з Росії, Європейський Союз зробив неочікуваний крок, якого можна розцінити як провісника дипломатичної війни. За таким рішенням може слідувати черга відкликань послів держав Євросоюзу. І що б хто не говорив, а Москва до таких речей є вельми чутливою: вона нервово реагує на ураження її пихи. До того ж, справа не стільки в тому, що послів відкликають, як у тому, що відкликають дружно і цілком вмотивовано для решти світу.

Хоча Німеччина й не стоїть у авангарді дипломатичної ескалації з Росією, а канцлер Ангела Меркель займає виважену і обережну позицію, зрозуміло, що й вона не зможе лишитися осторонь. Бізнес із Росією багато важить для Берліну, проте питання європейської солідарності важить не менше. Якщо ескалація набиратиме обертів, то й Німеччина не стане “адвокатом диявола” – тим більше, що в новому німецькому уряді, схоже, немає тих, хто вирізнявся б надмірною прихильністю до Кремля.

Цікаво, що, зазвичай, у ситуаціях конфронтації із Заходом Москва апелює до Сходу – передусім до КНР. В такий спосіб Кремль залякує США та ЄС можливістю альянсу із Піднебесною. Проте і тут не все так просто останнім часом. Сигналом про посилення китайсько-російських зв’язків мав стати великий контракт про придбання китайською China Energy Company Limited (CEFC) 14% акцій російської “Роснєфті”. Однак цього місяця главу цієї компанії, китайського бізнесмена (а за сумісництвом ще й радника проросійського президента Чехії Міклоша Земана) Є Цзянміна було заарештовано в Китаї. Контракт “вагою” у 9 млрд. дол. “підвис у повітрі”. Ймовірно, Китай тепер займе вичікувальну позицію, аби простежити як розвиватиметься конфронтація Росії із Заходом. Якщо ескалація наростатиме, то не виключено, що до рук китайського бізнесу російські активи впадуть за значно меншою ціною. Щодо сподівань Росії “прикритися” авторитетом Китаю, то вони можуть наштовхнутися на “прагматичну ввічливість” китайської сторони. А якщо “солсберівський скандал” набуде іще ширшого міжнародного контексту і сягне порядку денного світової політики, то Пекін може неприємно здивувати Москву однозначністю своєї позиції, оскільки не може не помічати російських інтриг навколо китайської Ініціативи (стратегії) “Один пояс – Один шлях”.

У таких умовах загроза широкої міжнародної обструкції Росії набирає реальних обрисів і справа має перспективу вийти на порядок денний не тільки РБ, а й Генасамблеї ООН.

Окрім перспективи дипломатичної війни, для Москви з повною очевидністю відкривається “війна” енергетична, – активний і креативний пошук європейцями способів позбутися надмірної енергетичної залежності від Москви дає свої “північно-балтійські” плоди. Поряд з цими двома, розпочалася війна інформаційна – і тут її накал зростатиме не на користь Москви, а не за горами – війна ідеологічна. Серед означених сфер протистояння найбільш цікавою видається ідеологічна. Тривалий час Москва доволі успішно гнобила “європейські цінності”, настав час європейців проявити свою творчість у моралізуванні і гострослів’ї. Тобто, Москва отримує певні “відповіді” на питання розгорнутої нею у світі в цілому, і в Європі зокрема, гібридної війни… Єдина сфера, де європейці не можуть наразі відповісти, це – тероризм. Тут Москва – незаперечний лідер і світовий гегемон.

Прихильники повернення до бізнесу з Росією “як зазвичай” втрачають грунт і це, безсумнівно, йде на користь Україні. Київ у багатьох питаннях не виправдовує сподівань Євросоюзу. Москва намагалась маніпулювати цим питанням і доводити, що “українське питання” не може стояти на заваді прагматичним інтересам у відносинах РФ-ЄС. Однак “інцидент зі Скрипалем” став новою “червоною лінією” – Москва “перегнула палицю”, а у Києва з’явився додатковий аргумент для “вплетення українського питання у міжнародну канву”.

Разом з тим, Києву не треба покладатися лише на те, що загальне погіршення відносин Заходу із Москвою автоматично гратиме на користь Україні. На заваді цьому ціла низка проблем (як інспірованих Москвою, так і історично обумовлених), які виникли в України з державами ЄС (щонайменше із Угорщиною та Польщею). Києву варто ініціювати щось на кшталт Східноєвропейського діалогу з “історичного, культурного та політичного порозуміння народів і держав Східної Європи заради спільного європейського майбутнього і прогресу”. Допомогу у втілення такої Ініціатива могла б отримати з боку урядів держав регіону, програм і директоратів ЄС, ОБСЄ, “Вишеграду+”, можливо – ООН.

Очевидно, що такий діалог охоплював би тематику спорів і взаємних претензій усіх держав регіону, а обговорення конфліктних питань минулого і сьогодення носило б комплексний і всесторонній характер.

Слід також враховувати “особливі відносини” Росії з окремими державами ЄС, які, водночас є безпосередніми сусідами України, скажімо Болгарією. Тут заслуговує на увагу те, що прем’єр Болгарії Бойко Борісов, скажімо, не заперечував проти відкликання з Росії Посла ЄС, проте сказав, що для нього аргументи Лондону непереконливі, тож сама Болгарія до таких кроків не вдаватиметься. Треба мати на увазі, що в Болгарії між проросійською та європейською фракціями істеблішменту триває боротьба за контроль над міжнародним позиціюванням і над зовнішньою політикою в цілому. Не виключено, що Москва дедалі більше використовуватиме у Болгарії й фактор релігійної спорідненості, а провідником у цьому питанні буде призначений Патріархом Кірілом представник у Софії – архімандрит Змєєв, який прибув до Софії цими днями.

Проблемною для України залишається і Молдова. Проросійський президент цієї сусідньої держави Ігор Додон 21 березня вирушив до Греції, на Афон і звідти оголосив про створення під його патронатом організації “Друзі православ’я”. Ініціатива Ігора Додона є настільки дивною і банальною, що, на перший погляд, виглядає безглуздою потіхою і нічого нового не пропонує. Проте, ця організація може стати іще одним джерелом російської пропаганди і релігійного фанатизму у Південно-Східній і Східній Європі.

А ще, напередодні виборів у Молдові восени цього року Кишинеу (Кишинів – ред.) має відвідати Патріарх Кіріл. Прикро, але ризик перемоги партії соціалістів Додона може посилити Росію у регіоні, створити проблеми для сусідніх України і Румунії, та й для ЄС в цілому, адже патрон “друзів православ’я” цілком може стати ще й опорою для прихильників російського “самодєржавія”…

Загалом же, підсумовуючи, Києву варто бути готовим до долучення до європейської дипломатичної фронди стосовно Москви і необхідності/доцільності відкликання нашого Посла – солідарність ЄС має стати дороговказом і для української дипломатії. Особливо на тлі того, що в наступні тижні варто очікувати продовження наступальної поведінки Лондона щодо Москви; не виключено, що до історії в Солсбері додадуться і інші, і не тільки британські: можливо, що чимало європейських столиць забажає підняти на публіку чимало підозрілих історій з російським слідом.

Крім того, європейським оглядачам варто приділити уваги “зовнішньополітичному бродінню” “друзів православ’я” у Софії та Кишинеу і більше того, поряд із ідеологічною активністю європейських крайніх правих та крайніх лівих, варто спостерігати за активністю та поведінкою конфесійних організацій і їх мереж, бо вони є зараз найщедрішим джерелом терористичних загроз.

Й останнє, хоч і не найменш важливе – слід бути свідомими: загалом, Росія доклала чимало зусиль, аби опинитися в ситуації конфронтації мало не з усім світом і тепер починає “пожинати плоди”, але це не значить, що Україні час “розслабитися” і спостерігати. Москва ще не дала останнього бою, війна триває і Київ має бути достатньо сильним, аби у своєму падінні російський Балрог не потягнув за собою й Україну.

Сергій Герасимчук, Ярослав Матійчик, спеціально для “Українського інтересу”