Польща та Україна: політизація історії

Коли на 26 річницю незалежності України польські солдати марширували пліч-о-пліч з українськими, а президент Польщі приймав парад разом з президентом України, думки про погіршення відносин між двома державами почали відходити на другий план. Але активна ескалація історичного конфлікту між Польщею та Україною, що має місце останнім часом, починає захоплювати не тільки український, але й польський інформаційний простір. Сварка з Україною вийшла на передовиці польських ЗМІ. Тлом для обговорень виступає болюча історія обидвох народів, але, що більш важливе, неминуче спільне майбутнє. Новий політичний курс по відношенню до України – це перенос розмов про важке сумісне історичне минуле двох країн в площину міждержавного конфлікту, що доходить до заборони в’їзду до Польщі окремих громадян України.

Сьогоднішня зміна політики Польщі чи не на 180 градусів стосовно України – це, перш за все, небезпечний прецедент, який, на думку опозиційних політиків Польщі, створюється для підігрування націоналістично налаштованим групам всередині країни. Цікаво, що померлий брат нинішнього негласного лідера Польщі Ярослава Качинського – Лех Качинський був одним з творців тієї дружньої політики по відношенню до України, що будувалася більше двадцяти останніх років. Зараз же з України намагаються сформувати образ варвара, не спроможного визнавати помилки минулого. Беручи до уваги, скільки за останні декілька років в Польщі було видано книжок, написано статей на тему трагедії Волині і злодіянь УПА, виглядає, що така лінія поведінки генерується свідомо і не спонтанно.

Очевидно, що у польсько-українському історичному спорі не можливо займати однозначну позицію. Створення послідовного бачення історичної спадщини не є легким завданням для українців. Так, не можна не визнавати того факту, що групи з УПА були відповідальні за злочини на Волині. І так, в Україні дійсно часом звучать крайньо націоналістичні позиції, що заперечують будь-яку можливу вину зі сторони України. Але в 21 столітті ключовим для розуміння є те, що історичний біль – це одна сторона медалі. Але сучасна дипломатія, без усякого сумніву, є важливішою. Адже раніше польська підтримка України під час обох демократичних революцій та війни з Росією могла співіснувати з пам’яттю тяжкої історії та дебатуванням істориків про неї. Нова ж доктрина польського МЗС – “ми заявляємо про наше бачення історії і неможливість будувати міцні стосунки в сьогоденні без прийняття нашої версії минулого”. Адепти нової доктрини вважають, що в разі неприйняття Україною умов Польщі, Європа буде закритою для України, і, як результат, Київ буде вимушений відступити. Така позиція, без усякого сумніву, виглядає, як шантаж: якщо Україна хоче підтримки зі сторони Польщі на міжнародній арені, то повинна повністю прислухатися до думки Варшави.

В Україні виникає питання – якщо більше двадцяти років Польщі та Україні вдавалося оминати важкі теми історичного минулого, будуючи міцні міждержавні стосунки, то чому саме зараз трагічні події на Волині стали чи не ключовою темою порядку денного, ніби це свіжі події, що мають першочергове значення для сьогодення? Відповідь криється в бажанні польської влади будувати патріотично налаштоване суспільство (і свій стійкий електорат) на грі почуттям історичної справедливості, роблячи таким чином покоління поляків заручниками історичної пам’яті. Звичайно, якби сьогодні не було реальної загрози зі сторони Росії по відношенню до України, а, відтак, потенційної – для Польщі, позицію польських правлячих кіл частково може й можна було б зрозуміти. Нинішня владна партія ПіС із самого початку заявляла про важливість патріотично–націоналістичної основи в політиці держави, що було наочно продемонстровано навіть у відносинах Польщі та ЄС. Але конфлікт Польщі та України навколо української політики історичної пам’яті, без усякого сумніву, грає на руку Росії. Про це вже активно заявляють в деяких польських ЗМІ, разом з тим підкреслюючи, що відносини Польщі та України мають прямий звязок з польською безпекою. Ну а в Росії не забувають активно коментувати нинішній конфлікт і підкреслювати, наскільки він вигідний Москві.

Завтра у Польщі відзначатимуть День Незалежності. Марші на його честь, що традиційно організовуються різними політичними силами – невід’ємний атрибут святкування. В минулих роках вже були інциденти зі спаленням українського прапора і виголошенням антиукраїнських лозунгів на акціях крайньо налаштованих груп. Якоюсь мірою, завтрашнє святкування може стати демонстрацією того, як інформаційний простір впливає на сприйняття поляками українсько–польського історичного конфлікту.

А що ж українці? Згідно з результатами соціологічних опитувань, саме до Польщі вони мають найпозитивніше ставлення. Про кількість українців, що працюють в Польщі, не треба і говорити. А ключова проблема нинішнього конфлікту полягає в тому, що він аж ніяк не наблизить Україну та Польщу до вирішення історичних спорів, він здатен лише більше завести обидві країни в глухий кут. На початок грудня заплановано візит президента Анджея Дуди до Києва. Беручи до уваги той факт, що президент Польщі вже неодноразово останнім часом брав на себе сміливість висловлювати свою незгоду з позицією правлячої партії, можна сподіватися на часткове пригашення конфлікту. Але, з другого боку, незалежні кроки Дуди дотепер були пов’язані з внутрішньою політикою Польщі, в закордонній політиці президент ще не дозволяв собі грати окремо. Більше того, президент Польщі раніше висловлювався на підтримку нещодавніх заяв очільника польського МЗС Ващиковського.

В ситуації польсько-українського конфлікту потреба рано чи пізно знайти хоча б частковий компроміс є неминучою. І це тепер вже не залежатиме від того, хто буде при владі в Польщі. Виходити обом країнам – як Польщі, так і Україні – потрібно з того, що сучасна політична реальність – це не перемоги чи поразки попередніх століть. Їх в минулому обох країнах було багато. Сьогодні є, перш за все, дві нові незалежні країни, що стикаються, хоч і в різній мірі, з безпековими загрозами. Найстрашніше саме те, що ворог в особі Росії тільки й чекає на те, щоб Варшава чи Київ у своєму конфлікті один з одним шукали допомоги в Москві. Тільки історія вже неодноразово демонструвала, чим завершувалися такі союзи як для Польщі, так і для України.

Фото: Укрінформ

Українські “протести” – не пора б “гаєчку закрутити”?