Четвертий рік журналісти, політики та експерти дискутують навколо того, як ефективніше протидіяти в інформаційній війні. На тлі справжніх бойових дій зведення з медійних “фронтів” не менш тривожні: втручання російських хакерів у вибори Президента США, Brexit, каталонський референдум.

І все ж нас найбільше хвилює те, що відбувається на сході України. З яких джерел жителі окупованих чи підконтрольних територій отримують інформацію? Кому вони довіряють? Як результативніше популяризувати наші ЗМІ? “Український інтерес” спробував розібратися і знайти відповіді.

Що приймають радіоприймачі і телевізори?

Відтоді, як на схід України прийшли російські агресори, для тамтешнього теле- та радіомовлення збудували три нові українські вежі. Зокрема, у Бахмутівці (Луганщина), на горі Карачун (Донеччина) та у селі Чонгар (Херсонська область).

Член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Сергій Костинський стверджує, що чонгарська та бахмутівська вежі мовлять на відстань до 70–80 кілометрів. Добровільні помічники фіксують радіосигнал, приміром, у Криму за 12 кілометрів від Сімферополя, а в Луганській області – за десятки кілометрів на південь від Луганська.

У Державному комітеті телебачення та радіомовлення України розповідають про плани будівництва четвертого ретранслятора у Покровську (колишній Красноармійськ – ред.) на Донеччині. Там уже є телевежа, але її замінять на нову – утричі вищу і потужнішу. Її призначення – забезпечити мовлення на ввесь Донецьк, Горлівку та Макіївку.
Водночас у Нацраді запевнили, що на території Донецької та Луганської областей загалом буде побудовано ще декілька телевеж.

Але картина насправді трохи інакша. Наші ретранслятори більш-менш задовільно “роздають” сигнал, але подалі від фронту. А чим ближче до лінії розмежування, тим важче побачити український телеканал або почути радіо. Наприклад, у Станиці Луганській українських телеканалів глядач майже не бачить.

“Станичани українське ТБ дивляться завдяки ретранслятору в Бахмутівці. Але не всюди. Налаштувати сигнал дуже важко, бо до нашої вежі далеко і є рельєфні перепони. Водночас чітко бачимо передавач у Луганську, який транслює російські й сепаратистські ЗМІ”, – нарікає голова Станично-Луганської районної державної адміністрації Юрій Золкін.

А ще агресори просто “глушать” українські передачі, застосовуючи контрпрограмування: “накладають” на українську частоту програми свого мовника.

Вже цитований вище, член національної ради з питань телебачення і радіомовлення Сергій Костинський визнає – повністю забезпечити українським сигналом окуповані території не вдасться – наприклад, Краматорський ретранслятор “не пробиває” навіть до Донецька.

Читайте також: Користь квотування, або чи говоритимуть на телебаченні українською

Не зможе охопити всієї непідконтрольної території й FM-радіомовлення та цифрове телебачення. Цього важко досягти через фізику розповсюдження радіохвиль, які можуть поширюватися лише на декілька десятків кілометрів у глибину непідконтрольних територій.

Щоб охопити Донецьку, Луганську області й Крим цілковито, потрібні інші технології – супутникове телевізійне мовлення, а також середньохвильове радіомовлення.

Редактор “Донбасс. Реалии” Тетяна Якубович розповідає, що ефіри FM-станцій чутно на всій західній частині непідконтрольних територій. А в окремих районах Донецька, Макіївки й Луганська нещодавно спеціально провели моніторинг і “зловили” там такі станції, як “Країна-ФМ”, “Армія-ФМ”, Радіо Пульс, Українське радіо та Всесвітню службу радіо “Україна”. Останню чути навіть в Сочі, бо ця радіостанція мовить на середніх хвилях.

Щоби “покрити” ширше території ОРДЛО, працівники радіо використовують невеличкі місцеві передавачі. Але з міркувань безпеки їхнє місце перебування приховують.

Приймають, але чи сприймають?

Експерти “Детектор. Медіа” провели соціологічне дослідження і з’ясували: жителі прифронтових районів на Донбасі взагалі не довіряють українським ЗМІ. До того ж, ні новинні агенції, ні газети чи телеканали для них – не авторитетні джерела інформації. Люди схильні довіряти друзям, колегам, волонтерам, які поруч – такі собі новини “з перших рук”.

Чому? Соціологи називають кілька причин. Коли почалася війна, багато професійних журналістів виїхали і редакції спорожніли. А ті, що залишилися, зазвичай працюють на тих чи інших місцевих політиків. Тому нині у зоні АТО якісного проукраїнського контенту дуже бракує.

Не останню роль відіграє й те, що у містечках і селах, що попід самою лінією фронту, немає навіть доступу до Інтернету.

З іншого боку, люди, які все ж таки шукають інформацію в українських медіа, кажуть, що не задоволені “вічно негативними” новинами. Вони втомилися від “зрад” та потребують оптимістичнішої інформації. Тим часом, експерти застерігають: якщо з’явиться багато “позитивних новин”, люди так само можуть сприймати їх з підозрою – шукатимуть там або PR, або пропаганду.

Як повернути довіру жителів Донбасу до українських ЗМІ?

Експерти стверджують, що відповідати пропагандою на пропаганду помилково. Це лише погіршить ситуацію.

“За таких обставин люди переживають зіткнення двох полярних картин світу, а тому стають вразливішими для маніпуляцій. Вони починають виявляти хворобливі реакції на будь-які інформаційні подразники. Це не гуманно”, – вважає голова Єдиного Координаційного Центру “Донбас” політолог Олег Саакян.

Але залишати все як є – не можна. Щоб глядач почав довіряти українським медіа, треба наповнити їх культурним контентом, який відкриє “альтернативну українську картину”. До того ж треба більше давати позитивної інформації та “добрих новин”.

“Ми маємо усвідомити: якщо транслюватимемо тільки “зраду”, то поглибимо розчарування щодо української держави і позбавимо людей надії. Це буде лише на руку Росії”, – додає експерт.

Водночас українські журналісти не повинні вигадувати новини. В Україні достатньо оптимістичних інформприводів, на які треба реагувати. Необхідно змістити акцент із “все пропало” на баланс між “зрадою та перемогою”. Крім того, Олег Саакян вважає, що для аудиторії окупованих територій варто продукувати специфічний НЕ політичний контент.

“Будь-яку інформацію, яка стосується політичних або ціннісних тем, людина сприймає як пропаганду. Ми маємо працювати поза політичним та ціннісним полем. Йдеться, наприклад, про контент побутового характеру (він цікавий, бо люди бачать у ньому себе); інформація про надання медичної допомоги або як замінити одні ліки іншими (адже на тих територіях бракує медикаментів). Треба без усіляких політичних фарб розповідати, як вижити в умовах окупації”, – наполягає Саакян.

Так, вважає експерт, ми зможемо збудувати між медіа й людиною довіру і зв’язок. Поступово сформується звичка вмикати і слухати, що транслює Україна.

“І це нам допоможе на час деокупації. Тоді, коли ми зможемо “пробити” російську інформаційну монополію. Для багатьох людей саме такі українські медіа стануть точками опори для реінтеграції цінностей”, – підсумував політолог.

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]