Чим Україна відповість на фейкову “Малоросію”

Чим Україна відповість на фейкову "Малоросію". Фото: Real-vin.com

Коли 18 липня ватажок терористичної “ДНР” Олександр Захарченко зробив дивовижний стрибок із загально визнаного сепаратиста у позірні “українські державотворці”, перша оцінка будь-якої здравомислячої людини була однозначна – повна маячня. Адже оголошення міжнародним військовим злочинцем про “створення” нової федеративної “держави Малоросії” з перехідним періодом до трьох років із столицею у Донецьку замість всієї України (само собою, окрім анексованого Росією Криму), що, мовляв, “не відбулася”, нагадало багатьом попередні марення Захарченка. Серед яких і його “наступ” на Берлін, і “наміри” захопити Велику Британію, не кажучи вже про багато разів анонсоване кремлівським гауляйтером окупованої Донеччини “спалення” Києва зі Львовом.

Втім, зациклюватися виключно на психіатричних діагнозах навряд чи варто. Бо те, що у фріка Захарченка на язиці, те у його московських кураторів на умі. І тут справа не в тому, що стосовно “малоросійської ініціативи” була навіть не попереджена окупаційна адміністрація сусідньої “ЛНР”, де місцеві колаборанти одразу та цілком щиро заявили, що геть “не в темі”. З цим-то все зрозуміло: завжди можна дати задній хід, зваливши все на надмірну захарченківську “ініціативність”, як це, зрештою, і відбулося.

Більш цікавий новий поворот, за визначенням путінського помічника і “головного” по Донбасу Владислава Суркова, у “ідеологічній війні утопій та слоганів”. Точніше, повний глухий кут, в який остаточно зайшли хвалені політтехнологи Кремля своїми улюбленими “жонглюваннями смислами”. Притому що ключовий смисл до них так і не дійшов – за роки російської агресії українці кардинально змінилися, а підходи оновленої Путіним концепції російського імперіалізму безнадійно застаріли. Та ширяють десь так в кінці XVIII століття, коли в Лівобережній Україні на уламках ліквідованого Росією інституту гетьманства дійсно існувала Малоросійська губернія, що невдовзі була розділена на Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва.

Кремлівські “вуха” Захарченка

“Проект створення Малоросії висунутий низкою письменників і блогерів, близьких до керівництва “ДНР”. Тому цей проект швидше літературний, ніж політичний. До реальної політики малоросійська ініціатива не має жодного відношення”, – спробував оперативно “відмазати” свого шефа близький до Суркова директор Центру політичної кон’юнктури Олексій Чеснаков, щойно Захарченко виголосив свою “малоросійську заяву”. І тим самим чітко вказав на слід, де собака заритий.

Авторство даної “ідеї” швидко взяв на себе відомий російський літератор-фашист Захар Прілєпін, котрий паралельно підзаробляє на окупованому Донбасі на посаді “радника глави ДНР” і такого собі медіаперсонажу у вигляді незрозумілого “комісара” незрозумілого “батальйону” тамтешніх бойовиків. Щоправда, і Чеснаков, і Прілєпін забули нагадати, що останній не лише дуже наближений до Суркова, про що, зокрема, засвідчила зламана торік електронна пошта помічника Путіна, а є навіть дальнім його родичем (двоюрідний брат Суркова був одружений на сестрі Прілєпіна).

Щодо “блогерів”, то й тут далеко ходити не треба, адже ще один офіційний “радник” Захарченка, завсідник російської блогосфери і колишній мешканець Риги Олександр Козаков – особистий іміджмейкер цього ватажка донецьких терористів та багато років входить в пул сурковських політтехнологів. Тобто буквально одним коментарем для ТАСС “спалив всю контору” найбільш розумний учень Суркова, а Чеснакова у відсутності інтелекту важко запідозрити: свого часу він дослужився аж до заступника начальника Управління внутрішньої політики президента РФ та віце-генсека партії “Єдина Росія”. Хоча більш схоже на те, що діяв знавець політичної кон’юнктури з дозволу свого гуру та виключно на цільову аудиторію тих, хто добре обізнаний у всіх цих вертикалях і горизонталях провідного “мозкового центру” Кремля, чим і є по факту ті структури та проекти, якими опікується Сурков.

Три “малоросійські” задачі Суркова

Тож, в чому полягають головні завдання цього “малоросійського сир-бору” або, як висловлюється ті ж Сурков з Чеснаковим, “хайпу” (від англійського запозичення hype, яким сучасні московські хіпстери зазвичай називають ажіотаж, галас та навіть істерику, втім на Заході “хайпом” також іменують шахрайські афери на кшталт фінансових пірамід)? По-перше, що найбільш очевидно, – створити такий собі “білий шум”, відволікаючи увагу світу від третьої річниці (була як раз 17 липня) збиття російським “Буком” малазійського “Боїнгу”, що виконував регулярний рейс MH17 з Амстердама до Куала-Лумпура, і внаслідок авіакатастрофи загинуло на окупованій території Донеччини під Торезом 298 пасажирів та членів екіпажу. А також зірвати чергові перемовин у Мінську в рамках Тристоронньої контактної групи. Зважаючи на те, що “малоросійський” інформпривід дійсно відтіснив на задвірки тему страшного військового злочину Путіна зразка липня 2014-го проти невинних людей у “Боїнгу”, а на мінських засіданнях обговорювали фейк про “Малоросію” замість нагальних питань припинення вогню та звільнення полонених, навпроти виконання цієї задачі сурковці сміливо можуть ставити жирну галочку.

По-друге, вустами Захарченка було прозондовано ґрунт напередодні відеоконференції лідерів України, Німеччини, Франції та Росії у Нормандському форматі, що відбудеться незабаром – 24 липня. Тут можна ставити не менш жирний прочерк. Щойно ватажок “ДНР” закрив рот, українське, німецьке та французьке керівництво одразу дружно засудили сам цей факт, як такий, що порушує Мінські угоди та зраджує духові переговорів в Нормандському форматі. Відтак путінський представник в Мінську Борис Гризлов видавив з себе домашню заготовку (привіт сурковцю Чеснакову): “Ця ініціатива не вписується в Мінський процес, я сприймаю це тільки як запрошення до дискусії, ніяких правовстановлюючих наслідків дана заява не має. Швидше за все, ця пропозиція має відношення до інформаційної війни та не є предметом реальної політики”.

В результаті слова Захарченка доручили дезавуювати його конкуренту в середовищі колаборантів “ДНР”, “спікеру парламенту” Денису Пушиліну – мовляв, “питання про створення державного утворення Малоросія потребує обговорення і детального опрацювання”. Втім, речниця Держдепу США Хезер Науерт поставила крапку в можливих дискусіях: “Ми чули, що так звані сепаратисти – я звертаю увагу, що називаю їх так званими сепаратистами – хочуть бачити нову державу, яка буде створена на місці України. Це є тим питанням, яке, безумовно, викликає у нас стурбованість, але я не хоче удостоювати подібне своєю відповіддю”.

Що ж до третього “малоросійського” завдання, яке і є тим надзавданням в сурковській “війні утопій та слоганів” (іншими словами, перманентні спроби дестабілізувати зсередини українське суспільство), знову дамо слово вищезгаданому московському політтехнологу Чеснакову. 19 липня після закритої наради кремлівського пулу експертів він взяв на себе сміливість вже цитувати самого Суркова: “Весь цей хайп з приводу уявної держави Малоросія в цілому корисний. Головне тут те, що Донбас воює не за відділення від України, а за її цілісність. Тобто, в Україні йде громадянська війна між людьми, які по-різному бачать майбутнє своєї країни”.

Висновок для російських інтелектуалів, обслуговуючих Путіна штампуванням буцімто креативних медіавірусів, напрошується дуже сумний: це звичайнісінький біг по колу з усіляким “новоросіями” та “малоросіями” й концепціями “їхтамнєт” та “громадянської війни в Україні”. А на фініші – обов’язкова “українська федерація” з виключно проросійською орієнтацією, другою державною російською мовою та всім тим набором Кремля, який всім нам давно відомий.

Українська протиотрута

Але українці вже не налаштовані “гратися смислами”, їхнє ставлення і до військової агресії Росії, а не пропагандистської “громадянської війни”, і до самих окупаційних режимів на території окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), звідки пролунали свіжі “державотворчі ініціативи”, стає чим далі, тим жорсткішим. Що, між іншим, лише підтвердило останнє соціологічне опитування, яке в червні цього року провів фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва спільно з Центром Разумкова. Особливо якщо порівнювати з аналогічними дослідженнями тих же “Демініціатив” у 2015 та 2016 роках.

Отже, кілька сухих, але вкрай важливих цифр, що характеризують динаміку змін українських суспільних настроїв. Сьогодні понад 60% українців виступають за введення на Донбас міжнародних миротворчих сил, що автоматично означає виведення російських окупаційних військ. У 2015-му рівень підтримки цієї вимоги становив 52,7%, в 2016-м – 58%. Вже 55% українських громадян вимагають, щоб ОРДЛО повернулися до складу Донецької та Луганської областей України на тих же умовах, що були раніше. У попередніх опитуваннях ця частка становила 49,1 і 47,9%. Частка ж тих, хто готовий погодитися, щоб ці території повернулися під контроль України, але на правах автономії, скоротилася з 31,9% в 2015 році до 24,6% в 2016-му і 20,1% в 2017-му. А поки цього не сталося, 54,6% українців вважають за необхідне, щоб ОРДЛО були оголошені окупованими територіями, та 47% повністю підтримують торгову блокаду окупованого Донбасу.

Всі ті компроміси, на яких гаряче наполягає Кремль, користуються найменшою популярністю. “Амністія всім тим, хто брав участь в бойових діях на Донбасі” – на це згодні лише 3,8%. “Введення в Україні федеративного устрою” – 4,6%. “Надання російській мові статусу другої державної” – 4,9%. “Відмова від перспективи членства в НАТО, закріплення в Конституції нейтрального статусу України” – 6,3%. “Проведення на територіях, контрольованих “ДНР” і “ЛНР”, законних виборів” – 11,7%. “Надання “ДНР” і “ЛНР” особливого статусу в межах України” – 11,8%. Натомість найпопулярнішим виявився варіант, який підтримали 38,1% опитаних: “Змусити Росію припинити втручання в конфлікт на Донбасі (посилення міжнародних санкцій, тиск міжнародних структур на РФ)”.

Зрештою, саме такими суспільними настроями продиктована як вся дипломатична діяльність офіційного Києва, так й ініціатива Банкової щодо закону про деокупацію Донбасу, концепція якого вже потрапила у ЗМІ. Звичайно, остаточна редакція документу може змінитися до непізнаваності, особливо коли йдеться про масу важливих нюансів. Але магістральна ідея за будь-яких умов залишиться незмінною, а саме: ОРДЛО законодавчо визначатимуться як окуповані території, відтак на міжнародному рівні Росія буде офіційно визнана стороною конфлікту. І це поставить остаточний хрест на актуальній еквілібристиці всілякими “новоросіями”, “малоросіями”, “хунтами”, “народами Донбасу”, “шахтарями” й “трактористами” у виконанні всіх цих суркових, пєскових, захарових, лаврових та решти –ових, що і є тим горезвісним “колективним Путіним”.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”