Хтось називає зустріч двох лідерів історичною. Своєрідним рубіконом та точкою відліку нової епохи в міжнародних відносинах. Хтось навпаки наполягає: нічого кардинально не зміниться, та й взагалі жодних конкретних цілей не досягнуто. То як же сформулювати реальні оцінки зустрічі, що відбулася? І взагалі – для кого вона виявилася результативнішою: для президента США, який пішов практично “проти всіх”, чи для північнокорейського лідера, який де-факто вийшов “із тіні” міжнародної політики і вступив у класичну гру за загальновизнаними правилами?

Розберемося, що ж лишається у сухому залишку після довгоочікуваного рандеву.

Хто більше виграв від зустрічі

Насамперед варто означити: те, що зустріч в принципі відбулася – це однозначно подія. Так, вона навряд чи варта називатися подією “місяця/року/епохи”, але очевидно, що зустріч лідерів двох держав, які були офіційними ворогами впродовж десятирічь і були близькі у своїй конфронтації до точки неповернення ще зовсім нещодавно, є важливою апріорі.

Утім, одразу постає питання: для кого ж з двох лідерів ця зустріч мала більше значення? Для Трампа, який фактично втік із зустрічі “Великої сімки” “заради” Кім Чен Ина, чи для самого північнокорейського лідера? По факту, більше зиску від самого факту зустрічі отримав “молодий диктатор”. Так, найголовнішим здобутком для нього стало фактичне його міжнародне визнання і долучення до “клубу сильних”. КНДР, яка до цієї зустрічі була для попередників Трампа більше квазідержавою, теж практично отримала визнання з боку Штатів як державне утворення, з яким ведуться повноцінні дипломатичні перемовини.

Більше того, не тільки сам факт зустрічі, але і підписаний підсумковий документ, також попри свій розпливчастий характер, все-таки містить більше “бонусів” для Північної Кореї. Так, всього лише чотири пункти, які є дуже і дуже загальними, “визначеності” і “обіцянок” місять таки більше для Пхеньяна.

Зокрема, що ж таке та сама денуклеаризація, а точніше, у який саме спосіб вона має відбуватися, із підсумкового документу незрозуміло. Жодного механізму або ж навіть надії чи натяку на нього – немає. Є тільки зафіксований намір. Без жодних гарантій. Але для Пхеньяна важливо, що цей намір стосується не тільки Північної Кореї, але і всього Корейського півострову. У цьому – друга “маленька перемога” Кім Чен Ина – після зустрічі як такої. Бо у питанні згортання ядерної програми важливі не наміри і навіть не ухвалене конкретне рішення. Важлива насамперед верифікація, контроль процесу.

Звичайно, ані в документі, ані де-факто жодних механізмів перевірки, чи дійсно відбуватиметься згортання навчань, розробок тощо, немає і не буде. А от згортання військового відповідного співробітництва між Вашингтоном та Сеулом – цілком реальне. Якраз як демонстрація щирості “намірів”.

Взагалі, напевно єдиним відносно конкретним компонентом досягнутих домовленостей варто вважати не примарну перспективу денуклеаризації півострова, а все-таки відмову від подальшої ескалації і напруги тут і зараз. Це своєрідна розрядка, яка була вкрай необхідна. І таке рішення, яке “дозволяє” обом лідерам і на рівні риторики, і на рівні практичних дій умовно заспокоїтися і відмовитися від логіки війни на користь логіки миру, також є політичним полегшенням, адже погрози не можуть бути просто погрозами вічно. Буде дещо спокійніше, ніж протягом півроку-року до цього і це вже здобуток. Такий висновок можна записати вже в актив обох сторін. Напевно, це в принципі єдиний більше-менш значимий висновок чи-то пак результат цієї зустрічі.

Якщо ж загалом оцінити подію, то насправді найкращим результатом є домовленість про пошук та ідентифікацію загиблих і полонених. І це, на відміну від розмов про роззброєння, дійсно важливо для нормалізації відносин вже у практичній площині.

Інших істотних, чи тим більше прикладних в міжнародно-політичному значенні результатів – на сьогодні немає. Попри весь інформаційний галас та увагу всіх міжнародних ЗМІ. Є гіпотези і ймовірні сценарії. Є наміри та запевнення. Немає жодних інструментів і конкретних планів дій. Взагалі це нагадує ситуацію, коли одна сторона не дає конкретних гарантій, а інша за таким же принципом “підтримує” ідею власної денуклеаризації.

Чи такий вже Пхеньян далекий від України? На що варто звернути увагу нашій державі

Здавалось би: де порядок денний зустрічі Дональда Трампа та Кім Чен Ина, а де Україна та її інтереси? Насправді, попри політичну “відстань” відгомін для України таки є і в цій зустрічі, і в тому, що відбувалося навколо її підготовки.

Так, по-перше, ця зустріч остаточно доповнила перелік пріоритетних для американського президента напрямків зовнішньої та міжнародної політики. І Близький Схід та Азія на порядок вище у цьому переліку за проблеми європейської безпеки, насамперед – російську агресію. З одного боку, це звучить як мінус для України, втім з іншого – у цій ситуації ми можемо навпаки розраховувати на практичність і більш технічний характер участі Штатів в процесі врегулювання конфлікту на сході. Де-факто, це означає, що чим менше надмірної політизації того чи іншого питання з боку нинішнього американського президента, тим краще для деяких випадків. І український кейс може бути одним з таких. Робочий та більш спокійний формат перемовин за координації Курта Волкера може дати набагато більше результатів, аніж персональна політична увага такого очільника Білого дому як Трамп.

По-друге, для України важливо те, що наразі дає тріщину трансатлантична єдність – і це стає очевидно не тільки через конкретні економічні проблеми у відносинах Штатів та ЄС і Канади, зміну політики на більш протекціоністську, але і через те, що з’ясування питань на рівні “Великої сімки” було для Трампа демонстративно менш важливо, аніж ця зустріч з Ином.

Отже, звичайно, не напряму, але навіть для Києва можна зробити певні висновки щодо зустрічі, яка насправді хоч і не стала історичною, але в правила дипломатичної гри станом на цей час корективи таки внесла.

Марія Золкіна, політичний аналітик Фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва”, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram