Чому Порошенко актуалізував тему перевиборів

Чому Порошенко актуалізував тему перевиборів. Фото з відкритих джерел

“Оскільки, відповідно до Конституції, рішення про дострокові парламентські вибори і про розпуск парламенту приймає президент України, хочу ще раз наголосити: дострокових парламентських виборів, у яких насамперед зацікавлена Росія, я не підтримую. А отже їх не буде”, – заявив сьогодні Петро Порошенко на урочистостях з нагоди 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років. Фактично тема перевиборів та беззастережної відсутності їхніх перспектив стала головною квінтесенцією цього президентського виступу, присвяченого важливим історичним подіям минулого та паралелям із сьогоденням.

Більше того, останнім часом Порошенко згадує своє право, а не обов’язок розпускати Верховну Раду не вперше та з різноманітних приводів. Наприклад, під час нещодавнього спілкування із окремими тележурналістами після епохального рішення РНБО про оголошення офіційної торгової блокади окупованих районів Донбасу він говорив щодо можливості парламентських перевиборів практично тими ж словами. “Я хочу заспокоїти цих опозиціонерів і відзначити, що ніяких дострокових парламентських виборів, в яких зацікавлена Росія, яка зацікавлена в дестабілізації ситуації, я їм не подарую”, – підкреслив в ефірі кількох загальнонаціональних телеканалів президент.

Тож, на перший погляд, виглядає так, що на перспективах будь-яких дочасних виборів можна поставити жирний хрест. Хоча все насправді не так однозначно. Тим більше зовсім невипадково розмови про ймовірність парламентського розпуску першим завів саме Порошенко – він, схоже, просто вирішив зіграти на випередження, свідомо передбачаючи початок активного педалювання цієї теми з боку парламентської та позапарламентської опозиції.

Але найголовнішим є те, що глава держави і за сумісництвом реальний лідер найбільшої фракції в нинішній ВР – Блоку Петра Порошенка – не став апелювати до відсутності наявних підстав для перевиборів. Бо де-факто ці підстави все ж таки існують, тому вирішено акцентувати всю увагу виключно на фактор де-юре (право, а не обов’язок, яким може скористуватися, а може і ні). Плюс натиснути ще й на відомий болючий мозоль, адже всім відомо, що Кремль дійсно завжди зацікавлений у будь-якій політичній турбулентності всередині України, яка неминуче супроводжувала, супроводжує і супроводжуватиме всі виборчі перегони. І це не тільки у нас, а і в усьому демократичному світові, для якого, втім, перманентні дочасні вибори – далеко не новина.

Між іншим, і в українських сучасних реаліях говорити про те, що спричинене виборчою кампанією загострення політичної конкуренції матиме обов’язковим наслідком дестабілізацію, що переходить у смертоносний хаос, було б відвертим перебільшенням. Україна ж якось упоралась і з достроковими президентськими у травні 2014-го, і з дочасними парламентськими виборами в жовтні того ж року.

До того ж у першому випадку на півдні і сході країни не лише бушувала сумнозвісна “русская весна”, а й вперше за часів новітньої української незалежності ми зіткнулися з військовою агресією з боку Росії. А у другому випадку старт перегонів якраз наклався на найбільшу поразку української армії від російських загарбників під Іловайськом, а про нинішню відносну стабільність фронту тоді взагалі не було й мови. Зрештою, і місцеві вибори, які у менш спокійному 2015 році відбулись по всій країні, також не відзначилися якимись дестабілізаційними процесами.

Втім, повернімось до юридичної казуїстики. Згідно статті 90 Конституції України, президент має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом одного місяця у парламенті не сформовано коаліцію депутатських фракцій. І хоча де-юре про відсутність в ВР більшості не було оголошено, але де-факто ще 23 січня 2017 року виповнився рівно місяць з того дня, як правляча коаліція “Європейська Україна” після виходу нардепа Сергія Міщенка втратила формальні 226 голосів. Також у кінці січня і з фракції БПП, і з парламентської більшості вийшов ще й депутат Юрій Бублик, тому сума наявних коаліційних багнетів (141 мандат у БПП, 81 – у “Народного фронту” і лише формально позафракційні спікер від НФ Андрій Парубій та перший віце-спікер від БПП Ірина Геращенко) стала складати неприємну цифру 224.

Нібито у складі більшості Верховної Ради є ще якісь неназвані позафракційні нардепи, але їхніх підписів під коаліційною угодою так ніхто досі не оприлюднив, бо, скоріш за все, їх немає в природі. Водночас про справжню парламентську кризу можна було б сміливо говорити, якби коаліція більше не могла набирати потрібної кількості голосів. Однак, як показує практика, влада цілком здатна залучити необхідну кількість мандатів, перш за все, за рахунок екс-“регіоналів” із депутатських груп “Відродження” та “Воля народу”. Час від часу для потрібної результативності голосувань навіть доводиться звертатися по допомогу до членів одіозного “Опозиційного блоку”, що, безумовно, має свої негативні наслідки для Порошенка і його соратників та союзників, але виключно іміджеві у їхньому сприйнятті виборцями, а не юридичні.

Крім цього існують два суто технічні запобіжники Банкової, які, з одного боку, послаблюють мотивацію тих політичних сил, які бажають дострокових парламентських виборів, а з іншого боку, є своєрідною страховкою для партії Порошенко вже на той крайній випадок, якщо уникнути перевиборів все ж таки не вийде. Йдеться про прострочений і тому слухняний склад Центрвиборчкому та досі не реформовану саму виборчу систему, яка, як відомо, досі є змішаною (тобто є поєднанням елементів мажоритарної та пропорційної систем) та дісталась Україні у спадок від минулого режиму Януковича.

Стосовно ЦВК, то семирічний термін з дня призначення 12 з 15 її членів сплинув ще 1 червня 2014 року. Влітку 2016-го справа буцімто зрушила з мертвої точки: адміністрація Порошенка та ВР ніби були близькі до погодження списку нових членів Центрвиборчкому, але з незрозумілих причин процес знову відклали. Відтак цей орган знову залишився у “підвішеному” стані, хоча й далі виконує свої обов’язки. Включно і з своїм головою Михайлом Охендовським, якого “щось” захищає навіть в умовах звинувачень Національного антикорупційного агентства. Варто нагадати, що прізвище Охендовського фігурує у так званій “чорній бухгалтерії” Партії регіонів, в якій “регіоналами” фіксувалися виплати винагороди певним особам за неофіційні послуги із зазначенням конкретних кругленьких сум. Як відомо, справа про “амбарну книгу” ПР наразі також перебуває без якогось особливого розвитку.

Ну а щодо нового виборчого законодавства, то вимоги пропорційної системи з відкритими списками стали вже певною обов’язковою програмою збоку опозиційних “Батьківщини”, Радикальної партії, “Самопомочі”, “Свободи”, партійних проектів Анатолія Гриценка, Міхеіла Саакашвілі та інших менш популярних політичних гравців. Адже за наявності скандальної мажоритарки із її сумнозвісними “гречкосіями” перевага завжди на боці провладних кандидатів. Тому без цих змін парламентські вибори взагалі багато в чому втрачають свій сенс. Ба більше – пункт про обов’язковість такої реформи в схожому напрямку був прописаний в коаліційній угоді ще в кінці 2014-го, нікуди з неї не зник він і до сьогодні. Але через банальний брак політичної волі з боку нинішньої влади або навіть в зв’язку із навмисним небажанням шкодити своїм меркантильним інтересам віз у цій справі і нині там.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.