“У нас відтепер відкрита нова сторінка в історії Вірменії, ми живемо в Новій Вірменії”, – заявив президент країни Армен Саркісян у своєму посланні до вірменського народу 26 квітня 2018 року. Такі вельми пафосні слова цей колишній викладач теоретичної фізики підібрав для пояснення відвертої поразки влади, яка ще вчора здавалася дуже міцною й непереможною, від ніби вже остаточно маргіналізованої опозиції. Утім, перемогу вуличних маніфестантів на чолі з прозахідним політиком Ніколом Пашиняном над “карабаським” кланом, який за прямої підтримки Росії безроздільно володарював в Єревані останнє двадцятиріччя, навряд чи можна вважати остаточною.

Більше того, поки виконана лише одна єдина вимога вірменських протестувальників – відставка окремо взятого Сержа Саргсяна, який після 10 років свого президентства спробував було пересісти у прем’єрське крісло, але цей його “третій термін” протривав лише тиждень. Натомість в подальшому розвитку подій спостерігається безліч варіантів, і в кожному з них справжнім дамоклевим мечем над Вірменією висить нинішній геополітичний глухий кут, в якому ця країна перебуває з моменту проголошення своєї незалежності у 1990 році.

Іншими словами, у вірменів в усьому світі практично немає друзів, але безпосередньо з обох боків вони оточені ворогами. Бо 30 років поспіль триває війна за Карабах з Азербайджаном, якого в усьому підтримує ще один вічно ворожий і більш могутній сусід – Туреччина, плюс непередбачуваний Іран з півдня та більш-менш нейтральна Грузія з півночі. А ще трохи на відстані – хтивий Кремль, що монополізував всі стратегічні галузі вірменської економіки й офіційно тримає на території країни свій військовий контингент, відтак має вирішальний вплив буквально на всю життєдіяльність маленької тримільйонної Вірменії.

Нестримна динаміка єреванського Майдану

Коли 11 квітня представники малочисельної опозиційної фракції “Елк” (“Вихід”) запалили у сесійному залі Національних зборів фаєри на знак протесту проти намірів парламентської коаліції правлячої Республіканської партії Вірменії та націоналістів з “Дашнакцутюн” призначити нещодавнього президента Саргсяна прем’єром, цю акцію майже всі у середині країни сприйняли як беззубу витівку політичних невдах-фріків, а закордоном на це взагалі ніхто не звернув свою увагу. Вже 15 квітня сидячий страйк та перекриття мітингувальниками вулиць у центрі Єревану потрапили у деякі світові ЗМІ, хоча більше як чергова диковинка з якогось “третього світу”. В схожому ключі висвітлювалися наступні події з лежачим блокуванням молодими активістами вагонів метро на центральних станціях та навіть перші сутички з поліцією, яка огородила демонстрантів колючим дротом та застосувала проти них шумові гранати й сльозогінний газ.

Тоді ж вже став потроху пізнаваним бородач у бейсболці – лідер парламентської фракції “Елк” Нікол Пашинян, який вів демонстрантів, а також з’явилися перші спроби оперативної аналітики. У ній переважали висновки, що владі всемогутнього Саргсяна такі дії зовсім не страшні (свідченням чому дійсно стало 17 квітня, коли він був спокійно затверджений керівником уряду в Національних зборах із чималим запасом депутатських голосів) та можуть бути використані вірменською владою для “випуску пари”, а потім традиційно придушені. Справді, далі впродовж 22 квітня все йшло за цим сценарієм. Зранку Саргсян погодився на публічну зустріч з Пашиняном, яка тривала лічені хвилини та була перервана безапеляційною прем’єрською фразою: “Блок “Елк” набрав на виборах всього 7-8% голосів, тому не має права говорити від імені народу”. Після цього лідера протестів та ще двох його колег-депутатів по парламентській опозиції Сасуна Микаеляна и Арарата Мирзояна арештували, а вже ввечері поліція почала жорстокий розгін єреванського Майдану на площі Республіки із сотнями затриманих.

Однак протестна акція не захлинулася, а лише отримала бойовий стимул – на мітинг в Єревані зібралася чи не рекордна за всі роки вірменської незалежності кількість людей – майже 200 тисяч. По всій країні почалися страйки на підприємствах та у вишах, і, що стало останнім ударом по владі, до демонстрантів приєдналися ветерани Карабаської війни та діючі військові, хоч і без зброї, але в армійських одностроях. Рівно через добу після зухвалої поведінки в спілкуванні із Пашиняном Саргсян стрімко “пішов на зустріч” революції: “Нікол Пашинян мав рацію, я був неправий. Ситуація, що склалася, має кілька рішень, але на жодне з них я не піду. Це не моє. Я залишаю пост керівника країни, посаду прем’єр-міністра. Я виконую вашу вимогу. Бажаю миру нашій країні”.

Після такого оголошення про відставку вчорашнього “вічного диктатора” вся Вірменія захлинулася в ейфорії, піснях і танцях. Це ще раз підкреслило реальне ставлення народу до тотальної корупції і справжнього економічного зубожіння, до чого роками прикладався Саргсян та його “республіканці”. Остання партія, до речі, не стала висувати від себе нових кандидатів в прем’єри, а висловила готовність “обговорювати будь-яке питання з усіма сторонами без попередніх умов”, із коаліції гучно вийшла фракція “Дашнакцутюн”, чиї міністри та губернатори всі як один подали заяви на звільнення, а блок “Елк” урочисто і офіційно висунув Пашиняна на головну посаду в країні – керівника уряду. Як вже заявив спікер парламенту Ара Баблоян, Національні збори мають обрати нового прем’єра 1 травня на своєму позачерговому засіданні. І, здається, найбільші шанси усістися в прем’єрське крісло має саме лідер останніх вуличних протестів.

Хто є хто у вірменському протистоянні

Операція Саргсяна щодо свого довічного збереження при владі була запланована, в принципі, бездоганно. У 2015-му він, будучи на другому президентському терміні, успішно провів конституційну реформу, перевівши Вірменію із президентської форми правління на парламентську через відповідний всенародний референдум. Щоправда, під час процесу він голосно й багаторазово обіцяв не претендувати в майбутньому на прем’єрство, але два тижня тому слово своє не стримав. Певно, це здавалося йому дрібничкою, проте опозиція від початку протестів мала одну дуже сильну над ним перевагу – суто моральну. І це, схоже, зіграло вирішальну роль принаймні для ветеранів війни у Карабасі та пересічних армійців, котрих Саргсян скрізь й у всьому вважав своєю надією і опорою.

Адже сам він – виходець із Степанакерта, один із лідерів початкового руху за приєднання Нагірно-Карабаської автономної області Азербайджанської СРСР до радянської Вірменії, а потім – справжній і досить дієвий польовий командир (до 1993 року, коли тривали найзапекліші бої, очолював так званий “комітет сил самооборони” самопроголошеної Нагірно-Карабаської республіки (НКР). Саме його слава, отримана на війні з азербайджанцями за Карабах, вивела Саргсяна спочатку в міністри оборони Вірменії, а далі він побув керівником Міністерства держбезпеки, головою вірменського МВС, секретарем Радбезу та, зрештою, став прем’єром. І з 1998 року все це при ще одному вірменському президенті з Карабаху – Роберті Кочаряні (на початку 1990-х очолював НКР), чиїм повноправним наступником у кабінеті глави держави у 2008-му й став.

Утім, тоді президентський старт Саргсяна почався із серйозного протистояння – після виборів-2008 перший президент незалежної Вірменії Левон Тер-Петросян не змирився із своєю поразкою ставленику “карабаського” клану та вивів своїх прибічників на вулиці. Між іншим, Тер-Петросян мав давню образу на карабахців, адже його відставка у 1998-му сталася через розкол у вірменському уряді, який спричинили як раз тодішні прем’єр Кочарян та міністр внутрішніх справ і національної безпеки Саргсян. Вони не підтримали президентський план по врегулюванню Карабаського конфлікту, що включав демілітаризацію зони бойових дій та повернення Азербайджану окремих населених пунктів, захоплених вірменами на початку 1990-х. Новим президентом тоді “експресом” став саме Кочарян, тому через 10 років потому президентство Саргсяна мало вигляд подвійного плювка.

До речі, активну участь в акції протесту у березні 2008-го в Єревані, що закінчилася загибеллю 8 маніфестантів та одного поліцейського, брав член передвиборчого штабу Тер-Петросяна, колишній журналіст Пашинян. Влада після придушення вуличних виступів оголосила його в розшук за організацію масових заворушень. Наступного року Пашинян сам здався правоохоронцям, у 2010-му був засуджений на сім років, а ще через рік вийшов на свободу за амністією на честь 20-річчя незалежності Вірменії. Перебування за ґратами не зламало Пашиняна – у 2012 році він вперше обрався депутатом парламенту за списком блоку “Вірменський національний конгрес”, очільником якого був все той же Тер-Петросян. Тобто нинішня політична дуель Пашиняна з Саргсяном має дуже давнє коріння, в якому переплелося забагато особистого.

Чи є шанси на вихід Вірменії з-під впливу Путіна

На сьогодні прем’єрську кандидатуру висуванця “Елк”, що має 9 депутатських мандатів, підтримує фракції блока “Царукян”, яку очолює найбільший вірменський олігарх Гагик Царукян (31 голос), та “Дашнакцутюн” (7 депутатів). Ті ще союзнички, бо Царукян завжди вважався бізнес-партнером екс-президента Кочаряна, а діяльність дашнаків за свого президентства Тер-Петросян навіть забороняв, звинувачуючи їх у співробітництві з КДБ. Та навіть всіх разом Пашиняну недостатньо, тому треба колоти “республіканців” Саргсяна. Останній, щоправда, після своєї відставки залишив і головний партійний пост. Відтак в поки що правлячій партії – повний розбрід і хитання. А виконувач обов’язків голови уряду, колишній топ-менеджер російського “Газпрому” Карен Карапетян не має внутрішньокланового авторитету, але має тотальне несприйняття збоку вулиці, відповідно, шансів на продовження його урядування без приставки “в. о.” фактично жодних.

Але це у випадку цілковитого невтручання в процес з боку Путіна, бо вплив Кремля на Вірменію не просто сильний, він абсолютно визначальний. Тому-то Пашинян нині не втомлюється запевняти, що очолюваний ним протестний рух носить не геополітичний, а виключно внутрішньовірменський характер, і в ньому немає ані грама антиросійських нот. Деякі учасники єреванських мітингів взагалі заперечують будь-які асоціації з київським Майданом, щоб також не накликати “гніву з Півночі”. Хоча в Москві добре відомо, що “Елк” – єдина фракція у вірменському парламенті із прозахідною орієнтацією. Сам Пашинян неодноразово виступав за зону вільної торгівлі між Вірменією та Євросоюзом та критикував вступ своєї країни в путінський Євразійський економічний союз.

Відтак Росія може змиритися з приходом до влади цього політика лише вимушено і тимчасово, роблячи все можливе та неможливе, щоб революція сама зжерла свого героя. Якщо ж у Пашиняна вийде переформатувати свій нинішній протестний рух у потужну політичну силу, яка тріумфуватиме на майбутніх позачергових виборах до Національних зборів, Путін, можливо, спробує спровокувати загострення конфлікту у Карабасі, паралельно виснажуючи зсередини економіку Вірменії, в якій Росія наразі володіє справжнім контрольним пакетом.

Одним словом, чекати швидкого вірменського розвороту з Півночі на Захід, що би повністю відповідало українському інтересу, все ж не варто – у потенційного керівника країни Пашиняна немає для цього ані підтримки ззовні, ані внутрішніх ресурсів. Але в наших інтересах є будь-яке послаблення Путіна та відволікання його на інші, навіть найменші за масштабами фронти. Тож за любих обставин Єреван вже не буде беззастережним російським союзником – “карабаський” клан ображений, що його “злили”, не підігнавши танки з російської бази в Гюмрі, а прозахідній революційній молоді взагалі “до лампочки” всі ці скрєпи “руского міра”. Тому те, що післяреволюційна Вірменія ще наробить Кремлю багато головного болю, вже скоро стане не сміливим прогнозом, а доконаним фактом.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram