Діагноз “рак” завжди звучить неочікувано. Здається, живеш звичайно, ходиш до школи чи на роботу, зустрічаєшся з друзями, радієш моментам. Раптово картинки втрачають кольори і стають чорно-білими. Перед очима лише черги крапельниць, палати і очікування.

Зараз Христина Петренко веде активну громадську діяльність, працює радіоведучою та займається волонтерством. Завжди привітна та усміхнена, любить жартувати. Таке собі “сонечко”. Проте мало хто знає, що дівчина у свої юні 14 поборола рак легенів.

Своїми переживаннями, етапами лікування та життям “після” Христина поділилася з “Українським інтересом”.

“Хворобу виявили у мене після випускного у дев’ятому класі. Ми грали у бадмінтон цілими днями, фактично без перерви. Бабуся помітила, що у мене біля правої ключиці якась опухлість. Але я їй не дуже повірила, бо вона завжди відрізнялась невмотивованою панікою. Потім підійшла до дзеркала, і дійсно – щось таке там було. Я думала, що це через бадмінтон. Бабуся запропонувала піти до лікаря. На прийомі нас відправили робити рентген. У 14 років мені діагностували туберкульоз. Я була шокована.

Потім, певно, мене Бог направив до одного лікаря. На той момент лише він і ще один його колега з Києва мали право лікувати за німецькою схемою. Він сказав зробити аналізи. Результати відправили у столицю і звідти прийшло підтвердження – лімфогранулематоз (злоякісне захворювання лімфоїдної тканини). Пухлина була розміром 9 сантиметрів і займала 52% легенів. Лікар призначив пункцію (прокол стінки якої-небудь порожнини – ред.), у мене покотилися сльози, а він сказав: “Боже, як я люблю, коли жінки плачуть. Ти хоч плач гарно” і потер руки. Я подумала, до якого “садюги” попала. Я хотіла тікати, а мама – розірвати його, як мавпа газету. Тоді ми не сприйняли його слова. Єдиний, хто зрозумів лікаря, був тато. Хоча ми вже давно не жили разом, але він дуже підтримував і переживав. Він тоді сказав: “Лікар має сісти з вами і плакати, чи як? Він ситуацію кожної дитини пропускає через себе. Гумор – це захисна реакція”.

Вже після видужання і навчання у виші, ми зустрілися з лікарем на телемарафоні. Одна жінка розповідала, коли йому дзвонять батьки померлих дітей, він щоразу плаче. Для таких дітей, як я, став другим татом”, – розповіла дівчина.

Я не відчувала ніг. Мене постійно нудило

Влітку 2008 року Христині призначили “систему”, тобто інтенсивний курс лікувань. Три дні вона майже безперервно провела під крапельницею.

“Два великих синіх “босівських” пакети вливалося у мій організм за два дні. Я щодня випивала близько 60 пігулок різних препаратів. Один з них був гормональний. Унаслідок за півроку я набрала більше 50 кілограмів зайвої ваги”, – говорить героїня.

Два тижні після крапельниць, дівчині вводили підшкірно “хімію” шприцом. Один з таких уколів залишив на руці Христини опік, як вона каже – “знак”.

“Перед Новим роком мені мали ввести останню пляшку “хімії”. До кінця терапії у мене не було видно на руках вен. Спершу мені кололи на тильній стороні долоні, а останню пляшку вже на згині ліктя. Вена не витримала, здулася і останню капельницю ми не закінчили. Вийняли з мене того “метелика” і ми з мамою почали плакати”, – голос дівчини починає тремтіти.

Христина Петренко. Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook

Разом з Христиною у відділені лежали також маленькі діти віком до двох років. “Коли бачиш, як цій маленькій лялі вводять катетер, а вона не видає жодного звуку, це дуже стимулює. Говорила собі: “Якщо дитина терпить, то ти точно мусиш”, – каже дівчина.

Після цього її перевели на два тижні до Києва. Це був один з найважчих етапів лікування. Наша героїня проходила курс опромінення. Зізнається, що ноги були, наче ватні. Не могла самостійно піднятися сходами на другий поверх. Її постійно нудило.

Ніч, у яку зрозуміла наркозалежних

“Останню ніч після повної відмови від препаратів я запам’ятала на все життя. Я не могла встати з ліжка, не відчувала ніг. У мене через це почалася паніка та істерика. Відмова від гормональних препаратів супроводжується “ломкою”. У ту ніч я зрозуміла наркоманів, який вони переносять біль. Ніби у тебе ламається кожна кісточка, руки-ноги крутить. Це було дуже страшно”, – сльози прориваються у нашої співбесідниці з очей.

До початку хіміотерапії Христина мала довге, розкішне волосся, метр довжиною. Потім була змушена його відстригти, залишила лиш “хвостик” на пам’ять. Не відразу зрозуміла жарти лікаря. Лише через деякий час прийшло розуміння, що повністю втратить волосся.

Дуже боялась, що залишуся замкнутою

“На момент лікування моє коло спілкування звузилося до батьків і близьких друзів сім’ї. Якби це сталося зараз, у час інтернету, мені було б легше. Я слідкую за дівчинкою Ольгою Гердегою. Вона зараз переживає 19 “хімію” і свої емоції виливає у пости. Розповідає підписникам про хворобу. У мене була протилежна ситуація і я тоді замкнулась у собі. Перестала спілкуватись з друзями. Не хотіла, щоб вони мене бачили у такому стані. Я дуже боялася, що залишусь такою”, – зізнається Христина.

Христина Петренко. Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook

Це був період різкого “стрибка” долара. Каже, що навіть через 10 років не знає, де сім’я знайшла таку суму грошей. Дещо дали рідні, трохи допоміг фонд, ще дещо – школа. В один момент, задумалися щодо продажу квартири. Саме тоді, коли Христина боролася всіма способами за життя, сусіди розносили плітки. Які тільки версії не придумали, навіть, що вона хвора на СНІД.

Життя “після”

Навчатися у школі після терапії Христина не змогла, тому перейшла на індивідуальне навчання. Це припало на 10-11 клас. Вчителі приходили до дівчини додому і допомагали у підготовці до ЗНО. При можливості подавати на п’ять спеціальностей, Христина подала документи лише на журналістику. І таки вступила на державне замовлення. Каже, що Бог знову допоміг.

“Люди мене знають, як оптимістку. Насправді я такою і є, але мало хто здогадується, що я ховаю глибоко всередині. Я не надягаю маску, щоб приховати особисте. Водночас переживання намагаюсь лишати при собі. Якось одногрупник каже до мене: “Знаєш Христь, я тобі так заздрю. Ти така безтурботна. У тебе немає проблем. Ти постійно посміхаєшся”. Я розповіла йому лише частинку, а в нього аж щелепа відвисла.

У кожного є така ситуація, яка розділила життя “до” і “після”. Мене часто питають: “Якби ти могла змінити, ти б це зробила?”. Я відповідаю, що ні. Не знаю, як би потім склалося моє життя. Завдяки пережитому, я почала більше думати про допомогу іншим, займатися волонтерством, громадською діяльністю”, – додає дівчина.

Четвертого лютого відзначається Всесвітній день боротьби проти раку. Згідно з даними МОЗблизько 130 тисяч українців щорічно дізнаються про свій онкодіагноз. Вчасно виявлений рак збільшує шанси на повне видужання.

Катя Пташка, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.