Біженці в Україні: дороги і роки поневірянь

Біженці в Україні: дороги і роки поневірянь. Фото: Reuters

Дедалі більше людей намагаються знайти притулок в Україні. І це попри те, що за роки війни на Сході чисельність внутрішньо переміщених осіб (ВПО) сягнула майже 2 мільйонів, а за інформацією волонтерів таким є кожен 15-й українець.

Україна унікальна у тому, що крім власних ВПО водночас є “постачальником” мігрантів до країн ЄС та США, країною-транзитером, а також тією, яка приймає біженців з інших країн. Що ж змушує людей їхати до нас, не зважаючи на всі негаразди, які ми переживаємо?

“Від білоруського КДБ я насилу втекла. А в Україні – не мила”

Неля Штеменко – 75-річна громадянка Білорусі. Вже 10 років разом із донькою вона живе в Україні. Покинула домівку через політику. Переконана: її могли ув’язнити чи вбити.

Неля Штеменко – 75-річна громадянка Білорусі. Фото: “Український інтерес”/Ірина Савчук

Неля Яківна розповідає, що переслідувати її почали ще у 90-тих. Зокрема за зв’язок із опозиційним білоруським поетом Іваном Кірєйчиком.

“Він не сприймав тодішню владу, писав багато викривальних матеріалів. Його навіть із газети звільнили. Тоді й почалося цькування, постійні обшуки. Остання крапля – на початку 95-го написав поему “Лука Мудищев”. Її анонімно надрукували на першій шпальті газети “Свобода”. І я відчула: дізнаються, що автор Іван – нам кінець. І таки його “здали”. Спочатку жорстоко били. Потім посадили під домашній арешт. А 96-го лукашенківський посіпака зайшов до квартири і хлюпнув сірчаною кислотою прямо в обличчя поета. За кілька днів він помер”, – розповідає жінка.

Потім були довгі роки боротьби, участь в акціях протесту, публічні скарги на владу. Та утиски ставали дедалі жорсткішими і 2007-го Неля Яківна вирішила іммігрувати до України. Подолала кордон хитрістю: як супроводжуюча доньки-інваліда.

“Я звернулася до Ющенка і він допоміг нам із донькою оселитися у притулку для безхатченків. Живемо у ньому й досі. Усі 10 років обивала пороги, щоб отримати статус біженки. Але безрезультатно.

Вперше, коли звернулася до суду, щоб отримати статус біженця, справу розглядали дуже довго. Зрештою надіслали відмову з міграційної служби. Мовляв, нема підстав. Звернулася до апеляційного суду, який видав рішення на перегляд заяви. Та коли повторно звернулася до міграційної служби, сказали: платіть 520 гривень штраф, бо не прийшла вчасно. Але які терміни? Мені ж ніхто нічого не пояснив”.

Неля Яківна, попри все, мріє повернутися на Батьківщину. Вона вірить, що до влади там прийдуть нові люди і вона почуватиметься у безпеці. Однак статус біженця потрібен їй не колись, а тепер, щоб перебувати на території України офіційно. Інакше її у будь-який момент можуть депортувати.

“Таких людей у державі дуже багато і вони просто ходять по колу”, – юрист

Наталія Ткаченко, юрист, яка надає правову допомогу Нелі Штеменко, знає, що це далеко не єдиний випадок.

“Отримати статус біженця у нашій міграційній службі – майже неможливо. “Претендентів” дуже багато і вони просто змушені ходити по колу. Зокрема там проігнорували рішення апеляційного суду стосовно пані Нелі й подали касацію. Але ж є рішення суду і його треба виконувати. Я написала листа з вимогою прийняти заяву. Якщо знову відмовлять – буду змушена звертатися до поліції, щоб відкрили кримінальну справу за невиконання рішення суду. Хоча навіщо до такого доводити – не розумію. Це ж прямий обов’язок тих, хто працює у міграційній службі. Тим паче, що статус не означає отримання допомоги. Тобто, насправді, біженці не “роздеребанюють” державний бюджет. Цей статус дає одне – право перебувати на території України”.

Люди чекають статусу біженця роками

Дарина Толкач, правовий експерт Всеукраїнського благодійного фонду “Право на захист”, вважає, що проблема отримання статусу біженця в Україні таки є. Багато хто місяцями, а іноді й роками чекає рішення.

“Тривалість процедури, зокрема враховуючи оскарження у суді, може розтягтися на 12-18 років. У людей з’являються родини, народжуються діти, а міграційна служба біженцями їх так і не визнає. Багато залежить від якості вивчення підстав, оскільки багато тих, хто звертається, не знають ні української, ані російської мови. А працівники міграційних служб, у свою чергу, – іноземних.

Право шукачів притулку на перекладача “не працює”, бо нема ні грошей на оплату його послуг, ні механізму їх надання. Тоді людина не може адекватно пояснити, чому втекла і чому боїться повернутися у свою країну походження. Відтак, їхні справи необ’єктивні. І все знову повертається до якості оцінки індивідуальних прав з боку міграційної служби. Про те, що їх оцінюють погано, свідчить статистика – скільки прийняли звернень і скільком надали відповідний статус”, – нарікає Дарина Толкач.

І це притому, що українська система побудована досить ефективно і відповідає міжнародним стандартам.

“Це, швидше, проблема політична. Якщо говорити про вихідців з колишніх радянських країн, ми відслідковуємо, що просто нема політичної волі надавати їм будь-якого захисту. Теж саме і з громадянами Сирії. Більшість із них прикордонники просто не допускають на територію України. Вони порушують міжнародне право і стандарти. Бо, зважаючи на ситуацію у Сирії, ці втікачі мають всі підстави, щоб отримати захист”, – зазначає експерт.

Соціальний захист біженців в Україні

Осіб, яких офіційно визнали біженцями, закон прирівнює до громадян України. Посвідчення видають на 5 років. Воно є підставою для реєстрації у міграційній службі за місцем проживання. Однак, під час розгляду заяви про отримання статусу біженця, держава не гарантує задоволення усіх соціальних потреб шукачів притулку.

На противагу українській практиці, у країнах ЄС біженцям надають тимчасове безоплатне житло, медичне страхування, а також щомісячні грошові виплати (десь 300 євро). У нас же для біженців працює лише два пункти тимчасового розташування: у Закарпатській області та в Одесі. Там можуть поміститися 350 осіб. Дивлячись на статистику звернень (а їх за рік приблизно 1500), стає розуміло: місць не вистачає. На сайті міграційної служби згадують ще один об’єкт на Київщині. Але він не працює. Тому біженці мусять шукати притулку самостійно. Але, поки міграційна служба розглядає заяву, офіційно працевлаштуватися втікачу практично неможливо. Потрібно отримати спеціальний дозвіл.

Тому їм не залишається нічого іншого, як шукати захисту у громадських організацій. Їх активно підтримують у Представництві Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні. Як розповідає Дарина Толкач, Всеукраїнський благодійний фонд “Право на захист” надає правову допомогу під час процедури отримання статусу біженця або додаткового захисту. Є багато інших звернень щодо проблем, які виникають у таких людей на території України.

“Наприклад реєстрація новонароджених. Українським законодавством це дуже ускладнено. Також важко отримати елементарні медичні, адміністративні та інші послуги. Таким людям допомагаємо у державних органах і судах, намагаємося сформувати толерантне ставлення з боку приймаючих громад”.

Хто і як в Україні отримує статус біженця

У міграційній службі повідомили, що нині в Україні близько 3 тисяч втікачів, які отримали міжнародний захист. 2400 отримали статус біженця, а 674 – статус осіб, які потребують додаткового захисту. Найчастіше захисту в Україні шукають громадяни Афганістану, Російської Федерації, Сирії, Іраку та Сомалі.

“За 10 місяців 2017 року у міграційній службі прийняли 638 звернень. Статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту отримали 72 прохача (це і ті, хто подавав заяву рік і більше тому). Згідно з чинним законодавством, заяву можна розглядати 6 місяців. За цей час міграційна служба вивчає усю інформацію. Якщо є підстави, особі надають відповідний статус. Незгодні можуть оскаржити її дії або бездіяльність у суді”, – розповів речник міграційної служби Сергій Гунько.

Підготувала Ірина Савчук, “Український інтерес”