Виконавиця однієї з головних ролей у фільмі Олександра Денисенка “Тарас. Повернення” Анна Топчій-Огій розмірковує про тернистий шлях картини до глядача, права жінок двісті років тому і нині, про кохання без постільних сцен та поезію, що рятувала навіть у пустелі.

Створювала характер героїні через призму любови

Глибина натури, здатність усвідомити себе як жінку й особистість – певно, ті рідкісні людські риси, що привели актрису Анну Топчій-Огій до ролі Агати Ускової .

Фільм “Тарас. Повернення” – не просто кіно, а подія для українства всього світу. Ще й тому, що кінокартин про Тараса Шевченка для показів на великих екранах кінотеатрів не знімали 55 років. Востаннє ще аж 1964-го вийшла на екрани стрічка Володимира Денисенка “Сон”. А далі – мовчок. І ось 2012 року син режисера-дисидента Володимира Денисенка, який провів 5 років у сталінському Гулазі, Олександр Денисенко переміг у конкурсі кіносценаріїв до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Одначе чиновники Януковича почали вимагати, щоб він викреслив епізоди, де відображений російський імпер-шовінізм. Звичайно, Олександр Володимирович відмовився. І зйомкам перекрили кисень. Відновилося кіновиробництво у 2016-му.

– Почалося моє знайомство з фільмом “Тарас. Повернення” із запрошення на кінопроби, – розповідає актриса Анна Топчій-Огій.– Повідомили, що мене хоче бачити режисер, хоча ми не були знайомі. З’ясувалося, що коли я грала у п’єсі “Безприданниця”, на фасаді театру на Лівому березі Дніпра висів величезний постер із моїм зображенням. Олександр Денисенко, проїжджаючи у метро, зауважив мене в художній мізансцені. Тож і вирішив запросити на проби. Так і познайомилися. Це був вересень 2016 року. На той час фільм “Тарас. Повернення” вже перебував у процесі виробництва, тривав додатковий кастинг.

Олександр Володимирович вручив мені рольові тексти, змалював багато обставин з життя Ускової, і домовились просто читати, нічого не робити. Але я щиро полюбила свою героїню Агату. З’явилося відчуття, що маю унікальний, єдиний шанс зіграти роль цієї дивовижної жінки. Саме зараз і більш ніколи.

На репетиції я глибоко увійшла в образ і почала грати з Олександром Денисенком (партнера на роль Тараса тоді поруч не було). І ось – сцена з реплікою: “А хочете я стану перед вами на коліна?” Мене “понесло”: почала ставати навколішки. Олександр Володимирович закричав: “Стоп, камера!” Але я знала, що маю дограти сцену до кінця, і продовжувала. Він мене підхопив і на цьому проби завершилися.

Думала, що більш не зателефонують, адже мій вчинок мав вигляд такого собі нахабства і впертости. Але восени 2016 року мене затвердили на роль Агати Ускової. Я брала участь у зйомках тижнів зо три упродовж грудня 2016-го. У травні 2017 року теж було кілька знімальних днів. А взагалі фільм знімався понад рік у Казахстані та Україні.

Магнітом між Агатою і Тарасом стала поезія

“Тарас. Повернення” – перша кіноповість про останні невільницькі три місяці життя Тараса Григоровича у Казахстані. Однією з основних сюжетних ліній фільму є історія про те, як комендант Новопетрівської фортеці Усков та його дружина Агата сприяли визволенню Шевченка з неволі, де він мав усі шанси зостатися навіки. Однак залишається й інтрига: чи кохали один одного Шевченко й Ускова?

– Важливо розуміти, що і режисер Олександр Денисенко, і актори внесли свої відтінки у відтворення характерів, – розмірковує Анна Топчій-Огій. – Якщо суто фактологічно говорити про подружжя Ускових і Тараса Шевченка, то історія їхніх відносин досі нерозгадана. Сказати однозначно, хто ці люди один для одного – неможливо. Свідчення різняться, хоч і документальні.

Агата писала, що припинила спілкування з Шевченком після того, як доктор Нікольський – і це є у фільмі – заявив, що вони вдвох у саду гуляють і вірші читають. Відтоді Ускова нібито більше ніколи не зустрічалася з Шевченком наодинці. І він охолов до неї (версія Агати). А Шевченко пише у листах, що коли Ускова посміла дорікнути йому своєю благодійністю, то він (дослівно) “отряхнул прах со своих ног”. З одного боку він зазначає, що Агата – ідеальна жінка, що зустрів янгола небесного, мовляв, що робити з почуттями, хоч би не перейти межу. А потім пише, що вона – така собі кучерява панянка, яка нічого не тямить, їй тільки бігуді крутити та вареники ліпити. Такі різні у нього до Агати емоції. Але вони дуже сильні й активні. Не думаю, що там були тілесні стосунки. Містком єднання між ними стала поезія.

Агата виховувалася у професорській родині. Багато читала. Змалечку гуляла вулицями красеня-Києва. А потім раптово опинилася в пустелі, де розум і виховання – зайві. Бо довкола, вибачте, – бидло, яке п’є, матюкається, б’ється, програє людину в карти. А тут – бунтівник Шевченко: він їй – рівня по духу. Поет, як на мене, також захопився Агатою, тому що не бачив у тих реаліях пристойних жінок (офіцерські дружини були переважно гулящі і недалекі).

Агата для мене – дуже рідна, дуже красива. Звичайно, в житті вона виявляла поміркованість. Читаєш її листи і бачиш холодну, раціональну жінку, яка навіть не натякає на якісь почуття до Шевченка. Пише: “Да, он имел чувства ко мне”. А її почуттів нібито взагалі не існувало. Але в листі безліч разів вживається слово “любов”: любов до карт, до гри, до поезії, до кухні. Любов…

Тому я і створювала екранний образ Агати Ускової через призму любови. Йдеться про неординарну, не тілесну, не примітивну любов.

Поставили перший пам’ятник Шевченкові

Актриса вірить, що все – недаремно в цьому світі. І вбачає Божий промисел у тім, що саме Ускови були там і тоді, коли Шевченко опинився на засланні. Промовистий факт: родина Ускових – перші люди, які поставили пам’ятник Тарасові Шевченку через 20 років після того, як поет поїхав з Казахстану.

– Агата – сирота, яку виховував вітчим-професор, – далі осмислює пані Анна долю своєї героїні. – Зростала в Києві. Спершу була закохана у молодого бідного шведа. З Усковим познайомилися також тут, а видали її заміж за нього тому, що мав чин офіцера і платню. Зізнавалася у листі своїй доньці, що не любила Ускова, коли виходила заміж. Лише згодом полюбила по-справжньому, дуже поважала. Усков справді багато зробив для неї. Хоча про однозначність говорити не доводиться. Моя героїня пише у спогадах, що мовляв її чоловіка всі вважали деспотом і Шевченко спершу не хотів заходити в дім до подружжя. Але вона переконала Тараса Григоровича, що її чоловік – хороша людина і друг. Згодом у родини Ускових з Шевченком склалися дуже теплі взаємини.

Ще один документально підтверджений епізод. Шевченко, їдучи із заслання, попросив Ускова відправити його одразу до Петербурга , щоб не заїжджати до Оренбурга. І виконувач обов’язків коменданта Новопетрівської фортеці без дозволу вищого керівництва підписав відповідний лист, тож Тарас Григорович одразу рушив до столиці. Після цього Ускова ледве не звільнили, він вимушений був писати листи-прохання про помилування. Лише завдяки друзям з вищого кола залишився на посаді. Невдовзі після того, як Шевченко поїхав із заслання, Усков став не просто виконувачем обов’язків, а комендантом фортеці.

Надзавдання: рятувати генія

У фільмі “Тарас. Повернення” чітко простежується шекспірівське “бути чи не бути”: вдасться Тарасові Шевченку вийти живим з пустелі чи залишиться там назавжди зі своїми українськими віршами? Серед людей-маяків у долі поета Агата Ускова відіграє одну з визначальних ролей. Такої думки дотримується Анна Топчій-Огій:

– Перше питання, яке я перед собою ставила, працюючи над образом: чи розуміла Ускова, що поруч з нею – геній і його треба рятувати? Я переконана, що так. Агата усвідомлювала масштаб Шевченка, знала, хто ця особистість. І навіть є припущення, що Ускови могли зустрічатися з Шевченком ще у Києві. Але це не підтверджено. Хоча точно знали ментально один одного ще до зустрічі в Казахстані.

Мені хотілося показати через образ своєї героїні справжню любов до генія, та її надзавдання – рятувати Шевченка. Здається, я знаю, чому Агата так захопилася Шевченком. Тому що він міг зрозуміти потребу жінки розкрити себе через творчість. Це велика проблема і це дуже важливо.

Деякі критики закидали: з одного боку Агата любить Шевченка, а з іншого – свого чоловіка, то кого ж вона любить? Хтось казав мені, що неможливо любити двох. Хоча жінки почасти шукають інтегральний ідеал чоловіка (як у Гоголя – в одного очі, в іншого – інтелект). Тема складна й актуальна.

Знаю дуже багатьох сучасних жінок, які щасливі фінансово і матеріально, але абсолютно нещасливі тілесно або ж духовно. А є жінки духовно і творчо щасливі з чоловіком, але страждають матеріально. І ця роздвоєність існує. Якщо говорити, що таке зрада взагалі, то я не знаю, що це, бо то не чорне і біле, а причини і наслідки.

Жінка була машиною для народження дітей

Говорити про Агату Ускову і не згадати про обставини життя жінок у 19 столітті було б неправильно. До того ж, є чимало актуальних досі явищ.

– Хочу наголосити: 2 серпня 1857 року, коли Шевченко залишав Новопетрівську фортецю, прав жінки не існувало, – констатує актриса. – Жінка повинна була сидіти вдома і народжувати. Ти – машина для народження дітей. Все! І чоловіка їй обирали інші (родичі, опікуни). Певне, жінки відчували себе, звиняйте, просто шматком м’яса. Тоді так жили і це треба розуміти. Агата – яскравий приклад останніх утисків жінки суспільством. Згодом почався вільніший рух. Хоча проблема присутня і в сьогоденні. Я працювала в різних театрах, у різних фільмах знімалася. І бачила: якщо ти режисер-жінка, навіть дуже талановита, то тебе не запросять туди, куди візьмуть менш талановитого режисера-чоловіка. Це досі існує. Бо багато століть вбивалося в голови.

Хочу сказати жінкам, щоби вони дивилися фільм “Тарас. Повернення”. Тому що треба виборювати свої права, знати свою цінність. Жінки й чоловіки – рівні, навіть маючи різні завдання у житті. Жіночність не повинна бути підставою для приниження, знецінювання. Багатовимірний фільм “Тарас. Повернення” – також і про актуальну потребу жінки в самореалізації. Я передивилася цю стрічку 25 разів. І жодного разу не хотілося вийти і попити кави. Тому що це витвір мистецтва, що торкається душі.

Духовна сув’язь двох націй: української і казахської

У фільмі задіяно чотири мови: українську, казахську, російську та польську (всі діалоги синхронно звучать українською). Казахська компанія “Танаріс-фільм” є ко-продуцентом стрічки. Знімали там само, де і відбував заслання Шевченко: у пустелі на Мангистау, біля Новопетровського укріплення. Тож у фільмі все натуральне, достовірне, від костюмів до місць зйомок.

– Так склалося, що режисер і продюсер не повезли мене на зйомки до Казахстану, – зізнається пані Анна. – Якби це відбулося, Агата була би ще глибшою. Маю мрію: якщо буде велика прем’єра в Казахстані, особисто поїхати туди. Півострів Мангистау в Казахстані – це магічні місця. Якщо поглянути на гори, де перебував Тарас Шевченко, то вони символічно нагадують мені прадавні зуби світу.

Я спілкуюся з чудовою казахською актрисою Акніет Оринтай, яка грала у фільмі казашку Катю. Багато про що розпитую. Справді, казахи – це шаманська нація. Дуже містична. Акніет підтримує давні національні традиції, дотримується сорокаденних аскез. Каже, що національні звичаї й традиції зникають, винищуються, їх треба зберігати. На мій погляд, саме мистецтво і є оберегом. Варто лиш послухати прекрасну Катю Чилі, яка озвучує фільм. Без її співу і мелодій Михайла Скорика картина була би зовсім іншою. Особливо в сюжетній лінії казашки Каті й Тараса Шевченка.

Це велика помилка думати, що новаторство виникає на пустому місці. Все створюється на великих, прадавніх законах всесвіту. Тому традиції треба зберігати. І взагалі людина творча має все пізнавати. Тому чудово, що в цьому фільмі так яскраво показані дві культури – українська і казахська. Це – круто!

Мені розповідали: коли Дніпропетровський театр імени Т. Шевченка їздив у 90-х роках до Казахстану, а там на площі співали “Реве та стогне Дніпр широкий”, то казахи ставали на коліна і підспівували. Вплив Шевченка у Казахстані – колосальний. Кажуть, що ім’я Таразі дуже часто зустрічається серед казахів.

А ця історія з казашкою Катею, що відображена у фільмі! У Казахстані побутує народна легенда, буцімто Тарас Шевченко і казашка Катя кохали один одного, і навіть залишилися Тарасові діти. Легенду підтримують, хочуть, щоб це було правдою. Я розпитувала Акніет Оринтай, чи справді Тараса так високо цінують в Казахстані. Каже, що вулиці, площі названі його ім’ям, знають, що таке Кобзар, поважають. І це феноменально.

Хочу наголосити, що фільм не лінійний, не сюжетний, і там немає випадкових сцен. Чому Шевченко вдруге йде до Каті? Чи в аул? Знайомиться з її батьками. Насправді то є історична основа, художньо втілена режисером Олександром Денисенком. Добра новина: діє Міжнародний комітет підтримки стрічки “Тарас. Повернення”. У США пройшло більше 9 показів: у Нью Йорку, в Нью-Джерсі. Це було надзвичайно. Хоча чимало людей протестували проти російської мови у фільмі. Олександр Володимирович пояснює, що не міг показати російську агресивність українською мовою: це було б неправильно з точки зору художньої та реалістичної.

В США нас дуже підтримувала журналістка газети “Час і події” Лідія Корсун. Все організовувала. Ми провели чудові творчі вечори. Ще відбувся показ у Канаді. Є зацікавленість в Індії та Польщі. Хотілося б, щоб українська держава виділяла кошти митцям і спеціалістам для культурного пізнання світу. Щоб їздили, дивилися, обмінювалися. Діалог культур – річ неоціненна.

Я переконана, що не потрібно ідеалізувати Шевченка, але неможливо спростувати його геній, його перший крик – “Кобзар” – на захист українського пригніченого російською імперією народу. Він був надзвичайно вольовою і сміливою людиною. Взірцем мужности.

На жаль, актори, які знімалися у фільмі, не достатньо його підтримують. Про це теж треба сказати. Це виявляє цінності, і показує страх, що когось десь перестануть знімати. Роздвоєння душі. Хочу сказати колегам, акторам, творчим людям: що сієш, те й пожнеш. Подивіться на своє життя з точки зору вічности, щоб побачити, хто ти є на цій землі, що несеш, відстоюєш, транслюєш у всесвіт. Хочеться, щоб колеги обрали позицію, відповіли самим собі на питання: хто такий актор? Це митець чи лише паяц, що розважає публіку на замовлення?

Фільм завершується не смертю, а поверненням

– Поки що на великих екранах прокат фільму “Тарас. Повернення” – провалений. Бачу, що картину забороняють. Проти цього фільму є агресія, спрямована на його знецінювання та маргіналізацію. Однак, кіно високого інтелектуального рівня теж може мати гарні касові збори, якщо буде правильний маркетинг, а головне – бажання і зацікавленість чиновників, з якими ми співпрацюємо як митці у промоції ідейного, національного, вічного кіно.

Усе можна зробити завдяки рекламі. Зацікавити пересічного глядача елітним фільмом також. Можливо, обивателі – це 70 %, але є інші 30% глядачів-інтелектуалів. І взагалі не варто вважати глядачів дурнями, які не сприймуть розумного кіно. Якби була задіяна могутня, фахова промоція – то і людей у кінозалах не бракувало б. Повинна також бути промоакція від продюсерів: документальний фільм про фільм.

Хочу висловити величезну вдячність Олександру Денисенку за те, що продовжує шлях свого батька, який мислив так само, як Шевченко, і так само був покараний системою. Олександр Володимирович створив дуже сучасний фільм. Маю відчуття, що це перший український фільм-медитація.

Феномен фільму “Тарас. Повернення” у тім, що він завершується не смертю, а поверненням. Поверненням Тараса. Його душі. Це дає надію. Що вихід є, що війна закінчується. Що будь-яке твоє особисте заслання – внутрішнє або соціальне – завершується. І зоріє сподівання, що ми, українці, повертаємося до себе, до свого власного раю – рідної країни, до чогось великого. Це чудово. Я вдячна.

Хочеться працювати з режисером Олександром Денисенком і далі. Щоб йому держава виділяла кошти на кіно. Бо ж написав чудовий сценарій “Страшна помста” за Гоголем, який чиновники не підтримали. Один з найкращих сценаріїв, які я бачила. Але, певно, занадто розумний, тому не пропускають. Високоякісний. І ще у нього є сценарій чотирисерійного фільму про Шевченка.

Не знімаюся у серіалах: нудить від примітивних сценаріїв

– Я – акторка, яка не знімається в серіалах, – відверто каже Анна Топчій-Огій. – Це моя свідома позиція. Мене нудить від примітивних сценаріїв. Захворію, якщо порушу свій власний кодекс чести. Олександр Денисенко міг би йти легким шляхом примітивізації. Але він – вірний собі й Україні, що викликає величезну повагу.

Те, що державні чиновники не дають Денисенку знімати й далі українське інтелектуальне кіно – злочин. Але є соцмережі. Тому нас не можна заборонити. У режисера Денисенка неможливо забрати фантазію, талант, лист паперу. Закликаю нас усіх ставати свідомими і не робити вигляд, що агресії і війни за Україну не існує. Еволюціонувати до усвідомлення того, хто ти на цій планеті, що несеш, що робиш.

Тому раджу всім і кожному подивитися, і не один раз, фільм Олександра Денисенка “Тарас. Повернення”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram