Чомусь саме аеропорти, на мою думку, найбільше подібні до храмів за своєю енергетикою.

Тут моляться частіше, ніж будь-де. Ті, хто не зовсім розуміє закони фізики. Навіть я перші кілька років молилася перед посадкою. Потім, десь після десятого польоту, уже перестала замислюватись над такими питаннями як:

• хто пілот;
• чи достатньо в нього досвіду;
• що за підозрілий чувак з бородою стоїть у моїй черзі до гейту.

Я люблю їсти в Жулянах. Коли я прилітаю в Київ, я завжди купую шматок пирога в кав’ярні просто біля вхідних дверей терміналу. Таких смачних пирогів я ніде не їла, особливо курник. Тож шматок з’їдаю і пів пирога прошу загорнути з собою. А коли я не прилітаю в Київ і взагалі нікуди не лечу, я просто можу взяти таксі і поїхати їсти курник в Жуляни.

Про відчуття. Тут я вперше відчула себе нелегалом. Адже саме такі думки до мене закрадаються, коли я стою на контролі, а вони звіряють мій паспорт і обличчя. А я, наче б то розуміючи, що в мене все гаразд і з документами, і взагалі з правовим статусом, але на мене так прискіпливо дивляться, що я починаю копирсатися в пам’яті – може, я десь щось порушила й забула? Не люблю це відчуття та досі не можу його позбутись.

І улюблений запах дьюті-фрі. Де ще я можу купити собі парфуми? Лише в “дьютіку”. І не тому, що я балувана Галя, а тому, що до парфумерних крамниць я не ходжу – у мене на це зовсім немає часу. А в аеропорту ти в будь-якому разі маєш пройти повз дьюті-фрі. Тож я маю добровільно-примусовий б’юті-шопінг хоча б раз на пів року.

Тут, в очікуванні на літак, більшість із пасажирів телефонує друзям і родичам, щоб попрощатись перед польотом, говорять багато теплих слів, неначе прощаються не на кілька годин, а бозна на який час. Я також телефоную родичам, якщо виліт удень, а якщо вночі, тоді пишу дописи в соцмережі.

Тут усі думають, дивлячись у широкі вікна зали очікування, розглядаючи літаки, які готові до злету. Усі думають про високе. Атмосфера польоту цьому сприяє. Моє улюблене заняття – спостерігати, як літаки відриваються від землі, для мене це найчарівніша мить. Особливо коли за вікном дощ чи туман. Секунда після відриву шасі від смуги – і літак зникає, неначе його проковтнуло небо.

Із комічного. Ви заходили колись у кімнату для паління? Тут можна знімати кіно. Усі до одного курці весь час перед вильотом проводять саме в кімнаті для паління. Тут вони намагаються викурити всі свої стратегічні запаси. Чи то вони в такий спосіб себе заспокоюють, чи то не знають, як краще використати вільний час. Тож у літак вони сідають уже зелені від тютюну, але абсолютно спокійні. А як інакше, коли в них тиск упав до мінімуму?

Цікаво спостерігати за гейтами, коли, наприклад, біля одного починається посадка до Парижа, а біля іншого – до Анкари. Там можуть бути лише українці, але вони вже в аеропорту переймають дух країни, в яку летять, тому дуже різняться.

Якось я за кілька годин до вильоту приїхала в аеропорт Барселони. Біля мого гейту до Києва ще було порожньо, але коло сусідньої стійки вже формувалася черга на виліт до якоїсь африканської країни. Аж раптом на підлозі матеріалізувалися різнобарвні килимки для молитви і вся зала впала долу, і почалася молитва. Це відбулося так швидко, що спершу я розгубилась, далі кілька секунд думала куди себе діти, адже я одна тут лишилася стояти. Тож я придумала вихід – пішла в сектор крамниць. Але це було настільки незвично, що я й досі згадую той випадок.

А атмосферність! Ви бачили, як працюють працівники Дубайського аеропорту в білих шатах? Це таке захоплююче видовище, як у казці. Усі однаково високі, гарні, у білому довгому вбранні. Тож поки я проходила паспортний контроль у Дубаї, я від такої кількості чоловіків у білому взагалі забула, що тут роблю.

Аеропорт також чудове місце для знайомства, адже багато людей подорожують самі. Хтось хоче усамітнитись, хтось навпаки шукає компанію. У мене є кілька друзів, з якими я познайомилася саме в аеропорту.

Єдине, що мене дратує в аеропортах – я завжди стою на контролі довше, ніж сімейна пара, питань мені задають більше. Не знаю, де там згрішили українські туристки, але перевірка моєї особи іноді доходить до рівня “спеціальної” – із відбитками пальців, викладанням речей з валізи тощо. Спочатку я нервувала, потім злилася, а зараз сприймаю це як додатковий особистий чекінг. Можливо, коли мені буде років сімдесят, прикордонники припинять питати мене, чим саме я збираюся займатися за кордоном, що везу, і чи немає в мене прикрас або незадекларованої валюти.

Тож, аеропорт для мене – це тайм-аут, час для себе – не для роботи, не для соціуму, а для смачної кави, курника, цікавих сусідів в польоті, нової прочитаної книжки, або написаної статті.

А щоб мати можливість відчути все, про що я зараз написала, треба хоча би раз у житті забити на картоплю, город, курей, новий паркан, чи навіть на нове пальто, і просто замовити квиток, хоча б найдешевший за 20 євро в обидва боки та махнути в аеропорт.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter