21 серпня 1968 року, Радянський Союз і його сателіти вдерлися на територію Чехословаччини, грубо порушивши суверенітет цієї країни. Так закінчилася “Празька весна” – нетривалий період лібералізації, спрямований на розширення прав і свобод громадян, послаблення державного контролю над усіма сферами життя чехів і словаків.
У дію вступила знаменита “доктрина Брежнєва”: Москва дала всім зрозуміти, що може втручатися у внутрішні справи країн Східного блоку, аж до застосування військової сили. Логічним продовженням цієї доктрини є політика нинішньої Росії – правонаступниці СРСР, – яка зі значно меншим успіхом і зі значно більшою незграбністю намагається втручатися в життя країн, які колись входили до Радянського Союзу.
На перший погляд “Празька весна” майже не вплинула на Україну. Радянська республіка продовжувала жити в тихому болоті застою. Керівництву СРСР було важливо продемонструвати всесоюзний “одобрямс” збройної інтервенції. Тому офіційна пропаганда масово поширювала звернення громадян і різних установ до органів влади, де висловлювалася цілковита підтримка дій партії та уряду, обґрунтовувалася доцільність “інтернаціональної допомоги братнім народам”.
До того ж, кістяк радянських сил вторгнення становили армії Прикарпатського військового округу, дислоковані на теренах Галичини й Волині. Загальне командування операцією здійснював українець родом із Поділля – генерал армії Іван Павловський. Москва віддячила йому званням Героя Радянського Союзу.
Але все це лише на перший погляд. Завдяки архівним розвідкам сучасних істориків ми знаємо, що чимало українців підтримували ідеї “Празької весни”. Або, принаймні, вважали за краще не втручатися у справи Чехословаччини – мовляв, самі розберуться. Цю тему предметно досліджували історики Володимир Дмитрук і Олег Бажан.
Скажімо, учитель Великобичківської школи-інтернату Рахівського району Закарпатської області І. Івасюк у 1968 році говорив колегам: “Там, у ЧССР, справжня демократія, не те що в нас, а треба було б і в нас таку демократію”.
Вчитель Білоцерківської середньої школи того ж району І. Влад: “Трохи залишилося до того часу, коли з тими, хто стоїть при владі, ми розрахуємося”.
Розгубленість виникала у військовослужбовців, які були змушені виконувати наказати брежнєвського керівництва. Так, лейтенант В. Ридченко свідчив: “В міру просування військ територією ЧССР у військовослужбовців з’явилися сумніви в правильності своїх дій: адже перед перетином кордону ЧССР нам розповідали, що вдячний народ закидатиме “визволителів” квітами, але замість квітів чехи показували солдатам кулаки. Місцеві мешканці не розуміли, навіщо ми тут”.
Авіатехнік капітан Ю. Левін у колі офіцерів заявив: “Немає чого нам лізти у внутрішню політику інших. Нам треба на свої дірки латки ставити”.
Звичайно, робити подібні висловлювання було дуже небезпечно. Адже серед “товаришів” завжди знаходилися сексоти, які негайно доповідали “кому треба” про найменші прояви “антирадянських настроїв”. Але завдяки цим доносам, сотні з яких збереглися в архівах, ми можемо пересвідчитися – далеко не всі громадяни СРСР підтримували вторгнення до Чехословаччини, і багато хто розумів, що таке “Празька весна”.
Під впливом подій “Празької весни” на новий рівень піднявся рух за легалізацію Української греко-католицької церкви, яку ще 1946 року “приєднали” до Російської православної церкви. Духовенство і віряни підписували численні петиції, деякі священики виходили з РПЦ. Також різко зросла кількість антирадянських листівок, поширюваних в Україні. Протягом 1968 року до рук кадебістів потрапив 1781 екземпляр.
Придушення “Празької весни” дало поштовх розвиткові правозахисного руху. Агресію СРСР рішуче засудили Петро Григоренко, Леонід Плющ, Мустафа Джемілєв, Сергій Ковальов. У центрі Києва на Хрещатику, протестуючи проти дій Москви, здійснив акт самоспалення дисидент і колишній воїн УПА Василь Макух.
Відомо, що лише вісім сміливців вийшли 25 серпня 1968 року на Красну площу Москви з плакатами “Руки прочь от ЧССР!”, “За вашу и нашу свободу”, “Да здравствует свободная и независимая Чехословакия!”, “Долой оккупантов!”. Серед них були двоє вихідців з України – Лариса Богораз і Віктор Файнберг. Вже за кілька хвилин учасники демонстрації були жорстоко побиті й заарештовані. До розправи, яку здійснювали кадебісти, долучилися й перехожі. За спогадами очевидців, натовп розлючено вигукував: “Антисоветчики!”, “В милицию их!”, “Давить их надо!”, “Жидовские морды!”.
В своєму останньому слові на суді Лариса Богораз заявила: “Я оказалась перед выбором: протестовать или промолчать. Для меня промолчать – значило присоединиться к одобрению действий, которых я не одобряю. Промолчать – значило для меня солгать… Именно митинги, радио, сообщения в прессе о всеобщей поддержке побудили меня сказать: я против, я не согласна. Если бы я этого не сделала, я считала бы себя ответственной за эти действия правительства, точно так же, как на всех взрослых гражданах нашей страны лежит ответственность за все действия нашего правительства, точно так же, как на весь наш народ ложится ответственность за сталинско-бериевские лагеря, за смертные приговоры”.
Ларису Богораз засудили до чотирьох років заслання в Іркутській області.
Але Радянський Союз, придушивши “Празьку весну”, зробив черговий крок до загибелі. Далі буде стрімке падіння міжнародного авторитету, політична й економічна стагнація, вторгнення до Афганістану, міжнародний бойкот московської Олімпіади, збиття південнокорейського Boeing 747, Перебудова, ДКНС (ГКЧП) і безславний крах режиму.
Як Скоропадський приєднував Крим
Мужність відчаю, або самоспалення в ім’я свободи
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
