9 квітня 1989 – саперні лопатки та кийки як аргумент перебудови

9 квітня 1989 року солдати Радянської армії жорстоко розігнали мітинг прихильників незалежності Грузії у Тбілісі. Армію не вперше використали для придушення протестів – згадати хоча б розстріл демонстрації у Новочеркаську в червні 1962 року. Але 1989 рік був четвертим роком так званої “перебудови” в СРСР, люди повірили комуністичній партії, що часи змінились і настала довгоочікувана свобода. Повірили не вперше і не вперше ці ілюзії розтоптали ковані чоботи солдатів.

Хоча у квітні 1989-го, на відміну від червня 1962-го, військові не стріляли, без жертв не обійшлося. Загинуло 19 (за іншими даними – 21) чоловік, кілька тисяч людей були поранені. Саме тоді гумовий кийок отримав народну назву “демокртатизатор”, а саперна лопатка стала символом радянського солдата-окупанта, бо саме кийками і лопатками були озброєні силовики, які розганяли мітинг. І вони не задумувались, опускаючи їх на голови грузинів.

На початку квітня 1989 року лідери опозиції Звіад Гамсахурдія, Мераб Костава, Іраклій Церетелі та Георгій Чантурія закликали людей вийти на вулиці, щоб висловити протест проти вимог Абхазії про надання статусу союзної республіки. В тих умовах це означало відділення від Грузії. Протест поступово переріс у вимогу про незалежність республіки. Кілька десятків тисяч людей постійно перебували на вулицях Тбілісі, біля будинку уряду Грузинської РСР.

Партійна верхівка республіки звернулось до союзного керівництва з проханням ввести війська. Його негайно виконали: 8 квітня до Тбілісі перекинули полк із дивізії імені Дзержинського, повітряно-десантний полк, загони міліції особливого призначення (ОМОН) з Пермі та Воронежа, курсантів вищої школи МВС з Горького. Містом курсувала бронетехніка, над ним кружляли бойові гелікоптери.

Та люди з вулиць не йшли. Навпаки, акції протесту стали масовішими, люди спробували перекривати вулиці та заблокувати металургійний комбінат в Руставі в 25 кілометрах від столиці. За таких умов партійне керівництво республіки спільно з командувачем Закавказського військового округу Родіоновим та першим заступником міністра оборони СРСР Кочетовим вирішили розігнати мітинг.

Близько третьої ночі 9 квітня на проспект Руставелі прибув начальник міліції Тбілісі Гвенцадзе і наказав людям розійтись, погрожуючи застосувати силу. Лідери опозиції закликали людей не йти з вулиць. Близько десяти тисяч грузинів залишились на майдані Леніна (тепер – Свободи), сіли на землю, деякі танцювали, демонструючи мирний характер акції. Та радянських солдатів це не зупинило – о четвертій ранку розпочалась зачистка. Офіційно це називалось “витіснення”.

“Витісняли” людей з майдану 2550 солдатів та бійців загонів спецпризначення за допомогою шести бронетранспортерів, восьми бойових машин десанту та чотирьох пожежних автівок. Всі силовики були без вогнепальної зброї. Натомість вони використовували гумові кийки, саперні лопатки та сльозогінний газ. Все закінчилось швидко – за 20 хвилин на майдані та навколишніх вулицях залишились лише трупи та важкопоранені. Більшість з них були жінками. Лідерів протесту заарештували. Загалом постраждало більше чотирьох тисяч людей – вони отримали поранення та отруїлись сльозогінним газом.

Дії Радянської армії в Тбілісі негайно облетіли телеекрани світу. В Радянському Союзі теж не вдалось приховати правду – моторошні кадри, на яких солдати б’ють мирних людей, своїх співгромадян, по головах гостро наточеними лопатками, шокували всіх – і прихильників демократії, і її супротивників. Вперше з 1962 року, з розстрілу такої ж мирної демонстрації в Новочеркаську, армія вбивала співвітчизників. З’їзд народних депутатів СРСР створив комісію з розслідування тбіліських подій.

Доповідь комісії відкритим текстом звинувачувала армію та партійне керівництво держави у порушенні законів та застосуванні сили проти мирних громадян. Висловлювалось застереження щодо використання армії для забезпечення громадського порядку. Але далі гострих слів справа не пішла. Бо в тому ж документі засуджувався “грузинський націоналізм” та прагнення людей до незалежності. Імперія залишилась вірною собі.

Результати роботи комісії були передані до генеральної прокуратури СРСР. На тому все й закінчилось – за вбивство двох десятків людей не покарали нікого. Радянська армія після Тбілісі воювала проти своїх же громадян у Ризі, Вільнюсі, Єревані тощо. Російська – в Чечні. За це також не покарали нікого. Генерал Родіонов став навіть міністром оборони Російської Федерації.

Лише у колишніх республіках Союзу намагаються бодай якось відновити справедливість – Вільнюський окружний суд заочно засудив колишнього міністра оборони СРСР Дмитра Язова та офіцера КДБ Михайла Головатого за військові злочини під час придушення мітингів у Литві в 1991 році до десяти та дванадцяти років позбавлення волі відповідно.

Куди поділося золото Іспанської республіки

Сумна дата: 5 квітня 1944 розпочалася депортація українців до Сибіру