Одним із невід’ємних прав, яке визнається в усіх демократичних країнах, є право на повстання. Повстання проти влади, яка порушує принцип народного суверенітету, нехтує інтересами і потребами народу. Яскравими прикладами реалізації цього права за доби незалежності України є повстання 2004–2005 і 2013–2014 років.
Але то, кажучи словами Дмитра Дорошенка, наше “недавнє-минуле”. А Україну з давніх-давен населяли надзвичайно волелюбні люди, із загостреним почуттям справедливості. Це зовсім не перебільшення. Бо цьогоріч минає 1003 років від першого зафіксованого у джерелах, і до того ж успішного, народного повстання в Києві та в інших містах Русі.
Хоча, на думку деяких істориків, це був аж ніяк не перший приклад боротьби наших предків за свої права і свободи. Майже три століття тому Василь Татищев висловив припущення про те, що Київська Русь утворилася, власне, не в останню чергу, завдяки повстанню. Коли 882 року Олег з Ігорем Рюриковичем на чолі варягів прийшли до Києва, місцеві язичники повстали проти свого князя Аскольда, який прийняв хрещення. Через це Рюриковичі дуже легко змогли захопити Київ та об’єднати Київське і Новгородське князівства в рамках однієї держави. Думку Татищева наприкінці XX століття поділяв український історик Михайло Брайчевський (монографія “Утвердження християнства на Русі”, 1988). Однак це, по суті, є лише здогадкою, яка не підкріплена надійними джерелами.
Завдяки “Повісті минулих літ” ми знаємо, що 1018 року сталося повстання проти польських військ короля Болеслава І Хороброго, які прийшли на Русь як союзники великого князя Святополка (відомого як “Окаянний”). Дуже скоро союзники посварилися, та й русичі були не у захваті від потреби годувати іноземне військо. Тож повстання інспірував сам князь Святополк. Полякам довелося повертатися до своєї країни (тут і далі цитати подаємо за Лаврентіївським списком літопису):
“Болеславъ же бѣ Кыєвѣ сѣдя, оканьный же Святополкъ рече: “Єлико же ляховъ по городомъ, избивайте я”. И избиша ляхы. Болеславъ же побѣже ис Кыєва”.
Минуло рівно півстоліття, і кияни піднялися на боротьбу вдруге. Цю подію літописець змалював уже значно детальніше. 1068 року тріумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів зазнав нищівної поразки від кипчаків-половців на берегах Альти. Брати розділилися: Святослав утік до Чернігова, а Ізяслав зі Всеволодом сховалися за стінами Києва. Міщани вимагали, аби їм видали зброю і коней для відсічі загарбникам. Переляканий Ізяслав відмовив, і через вибух народного гніву був змушений рятуватися втечею до Польщі, звідки походила його дружина Гертруда. А повсталі кияни проголосили великим князем його двоюрідного племінника Всеслава Брячиславича, який вже понад рік утримувався в ув’язненні у так званому “порубі”:
“Изяславу же со Всеволодомъ Кыєву побѣгшю, а Святославу Чернигову, и людьє кыєвстии прибѣгоша Кыєву, и створиша вѣче на торговищи, и рѣша, пославшеся ко князю: “Се половци росулися по земли; дай, княже, оружьє и кони, и єще бьємся с ними”. Изяслав же сего не послуша. И начаша людиє говорити на воєводу на Коснячька; идоша на гору, съ вѣча, и придоша на дворъ Коснячковъ, и не обрѣтше єго, сташа у двора Брячиславля, и рѣша: “Поидем, высадим дружину свою ис погреба”.
И раздѣлишася надвоє: половина ихъ иде к погребу, а половина ихъ иде по мосту; си же придоша на княжь дворъ… Людьє же кликнуша, и идоша к порубу Всеславлю. Изяслав же се видѣвъ, со Всеволодомъ побѣгоста з двора, людьє же высѣкоша Всеслава ис поруба… и прославиша и средѣ двора къняжа. Дворъ жь княжь разграбиша, бещисленоє множьство злата и сребра, кунами и бѣлью. Изяслав же бѣжа в Ляхы”.
Поштовхом до третього київського повстання стала смерть у квітні 1113 року непопулярного великого князя Святополка Ізяславича (він був причетний до спекуляції сіллю і, можливо, до якихось махінацій євреїв-лихварів). Згідно з постановами Любецького з’їзду, новим правителем Русі мав стати син покійного Ярослав, який князював на Волині. Проте кияни воліли бачити на престолі надзвичайно авторитетного Володимира Всеволодовича Мономаха з Переяслава, головного організатора успішних походів проти кочівників. Мономах не хотів порушувати закон і спершу відмовився. Тоді у столиці спалахнули масові заворушення і погроми. Повсталі погрожували навіть розорити монастирі. Зрештою Мономах погодився прийняти верховну владу і прибув до Києва, де його радо зустріли:
“Кияни же разъграбиша дворъ Путятинъ, тысячького, идоша на жиды и разграбиша я. И послашася паки кияне к Володимеру, глаголюще: “Поиди, княже, Кыєву; аще ли не поидеши, то вѣси, яко много зло уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцькихъ, но и жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на манастырѣ, и будеши отвѣтъ имѣлъ, княже, оже ти манастырѣ разъграбять”. Се же слышавъ Володимеръ поиде в Кыєв… и вси людье ради быша, и мятежь влеже”.
З більш пізнього Київського літопису (Іпатіївський список) нам відомо ще про два повстання в столиці Русі. 1146 року кияни не хотіли визнавати за нового великого князя Ігоря Ольговича, правнука Ярослава Мудрого. В результаті Ігор Ольгович був ув’язнений у монастирі й невдовзі убитий за рішенням віча. На престол зійшов більш бажаний для киян претендент – Ізяслав Мстиславич, онук Володимира Мономаха.
У травні 1157 року в Києві помер і був похований Юрій Долгорукий, якого за традицією вважають засновником Москви. Нелюбов до князя із Суздалі була такою великою, що його, вірогідно, отруїли на бенкеті в осменика (збирача торговельного мита) Петрила. Після цього розгромили двори покійного та його сина, а також вчинили погром суздальцям, яких Юрій Долгорукий привіз із собою до Києва. Вже тоді їх сприймали як чужинців:
“Пивъ бо Гюрги въ осменика у Петрила: въ тои день на ночь разболѣся и бысть болести его пять днии и преставися Киевѣ… Розграбиша дворъ его красный и другъый дворъ его за Днѣпромъ разъграбиша… и Василковъ дворъ, сына его разграбиша в городѣ. Избивахуть суждалци по городомъ и по селомъ, а товаръ ихъ грабяче”.
Отже, літописи повідомляють про п’ять випадків великих повстань на Русі за домонгольської доби: у 1018, 1068, 1113, 1146 і 1157 роках. Щоразу центром боротьби ставала столиця – Київ. Особливо привертає увагу те, що кожна з цих подій завершувалася перемогою повсталих, принаймні тимчасовою. Тому з цілковитою певністю можемо стверджувати: історія українських повстань проти влади – це зовсім не тільки “Революція на граніті”, “Україна без Кучми”, Помаранчева революція і Революція гідності. Українці мають тисячолітню традицію успішної боротьби за свої права й інтереси. А право на повстання таке ж природне, як і право на життя. Будь-якій владі в Україні в усі часи варто пам’ятати про це.
Фото: elise.com.ua
Майдан Гідності: Як це було Студентський майдан: Революція на граніті Помаранчева революція: Разом нас багато Перший майдан українці організували в… Петербурзі
Бостонське чаювання: Як американські майданери чаєм море заварювали
Свобода і революція – це поли материнської спідниці, за які ми не всі вхопилися
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
