Які наслідки матиме нова перемога Ердогана

Які наслідки матиме нова перемога Ердогана. Фото ru.axar.a

Ера турецького лідера Реджепа Таїпа Ердогана не просто пролонгована результатами перевиборів у країні, що відбулися 24 червня 2018 року. Вона набула нових, по суті, абсолютистських форм, помножених на ердоганівське слідування ідеології політичного ісламізму та його амбіції щодо відновлення Османської імперії хоча б у якомусь модерновому її виконанні. Тож цю розбудову своєрідного “турецького світу” навряд чи обмежиться лише банальними претензіями на регіональне лідерство. Зважаючи на те, що країна з такою потужною армією та економікою розташована на геостратегічному перехресті між Європою, Азією та Африкою, будь-що, задумане в Анкарі, напряму торкатиметься як всього мусульманського, так і неісламського світу. Але передусім внутрішньотурецькі метаморфози (сам Ердоган чомусь назвав їх “демократичною революцією”, хоча ні з демократією, ні з революційними змінами вони не мають нічого спільного, скоріше, навпаки – асоціюються з консервацією авторитаризму) особливо впливатимуть на найближчих сусідів Туреччини, до яких належить і Україна.

Інтрига померла першою

Єдине, що по-справжньому інтригувало під час одночасних дострокових виборів президента та парламенту Туреччини, це лише питання, чи зможе діючий очільник держави Реджеп Таїп Ердоган перемогти у першому турі, знявши будь-які ризики для свого перебування при владі з де-факто султанськими повноваженнями на найближче десятиліття. І вже вночі на 25 червня все стало на свої місця – голова Вищої виборчої комісії Туреччини Саді Гювен оголосив Ердогана переможцем. А незабаром стало відомо, що за нього проголосували більше 52% турецьких виборців, а надію опозиції, кемаліста Муххарема Індже, що збирав під час виборчих перегонів мільйонні мітинги, підтримали близько 31%.

Той одразу визнав свою поразку, тим самим можлива протестна активність була вбита ще в зародку. Хоча її потенціал – майже половина турків, котрі є пасивними противниками Ердогана, а інформація про те, що Ердогану намалюють саме 52 %, гуляла в опозиційних ЗМІ ще до самого дня голосування. Дещо підсолодили гірку пігулку турецьким опозиціонерам результати парламентських перевиборів. Так, вперше за останні 15 років ердоганівська Партія справедливості та розвитку втратила самостійну більшість у Великих національних зборах. Але проблема легко вирішується створенням парламентської коаліції із ультраправою Партією націоналістичного руху, яка й так була союзницькою та навіть не висувала свого кандидата в президенти, аби не нашкодити перемозі Ердогана з першого туру.

Ще в парламент Туреччини потрапили три опозиційні політичні сили – дітище самого Мустафи Кемаля Ататюрка, Республіканська народна партія, одним з лідерів якої є вищезгаданий Індже, праволіберальна Добра партія “турецької вовчиці” Мераль Акшенер (це прізвисько з’явилося ще за часів керування нею турецьким МВС, а потім закріпилося під час віце-спікерства від націоналістів – теперішніх єдиних союзників Ердогана), та Партія демократії народів, представників якої ще називають курдськими есдеками. До речі, лідер останніх Селахаттін Демірташ із 2016-го перебуває у в’язниці за звинуваченням у зв’язках із забороненою в Туреччині Робітничою партією Курдистану, але із понад 8% голосів став третім на президентських виборах. Ось такі нинішні особливості турецької демократії, яка, за словами Ердогана, дає урок цілому світові.

Новітній султанат довжиною в 10 років

Якщо порівняти нинішній результат Ердогана на президентських виборах, то він був майже такий, як і на минулорічному конституційному референдумі – тоді за запропоновані турецьким президентом зміни щодо радикального посилення його повноважень проголосували 51,4%. Географія результатів голосувань виглядає також подібною: і тепер, і у квітні 2017-го противники Ердогана зосередилися на південному сході Туреччини, де компактно проживають курди, та на всій західній прибережній смузі вздовж Егейського моря, в якій мешкають найбільш проєвропейські турки. Тільки минулої неділі раніше опозиційно налаштовані південні провінції на курортному узбережжі Середземного моря стали більш прихильними до голови держави. Схоже, свою справу зробило замирення Ердогана з Путіним, внаслідок чого на курорти Анталії повернулися близько чотирьох мільйонів російських туристів.

До речі, аналогії референдуму-2017 із нинішніми достроковими виборами зовсім не випадкові, адже ці дві події слід розглядати в комплексі як процес перетворення Турецької республіки у новітній султанат із непомірно широкими повноваженнями однієї особи, що наразі практично завершився. Відтепер всі прем’єрські функції переходять до президента, а сама посада прем’єра ліквідовується. Ніби щось схоже на американську модель, але з одним важливим нюансом – Ердоган призначатиме не лише всіх віце-прем’єрів та міністрів, але матиме визначальний вплив на Вищу раду суддів і прокурорів (президентська квота – 6 з 13-ти членів цієї ради), фактично контролюючи всю судову гілку влади країни. Плюс військові суди скасовуються як клас, тим самим особливі колись привілеї турецьких військових остаточно стали історією. Крім цього, деякі декрети президента матимуть силу законів. Тобто і законодавча, і виконавча, і судова гілки влади де-факто зосереджуються в руках одного Ердогана, як при абсолютній монархії.

Нарешті, конституційні зміни в Туреччині мали набрати чинності після одночасних президентських та парламентських виборів, призначених на 3 листопада 2019 року. Але, по-перше, президент не став чекати так довго, щоб насолодитися султанськими повноваженнями вже і негайно, тому пішов на перевибори раніше майже на півтора роки. А, по друге, до осені 2019-го Ердоган навряд чи втримав би свій рейтинг в районі 50%, а скоріш за все, його показники популярності впали б до рівня в 20-30% через наслідки економічної стагнації та двозначної інфляції. І тоді б не допомогло ані комфортне для нього та його Партії справедливості і розвитку виборче законодавство, ані всілякі фокуси із масовими фальсифікаціями особливо у сільській глибинці. А так у Ердогана – новий п’ятирічний президентський термін, що вже по новій Конституції можна пролонгувати вдруге в 2023 році. Виходить як мінімум ціле десятиріччя новітнього султанату.

Реальність неоосманських амбіцій

“З президентською формою правління Туреччина серйозно піднімає планку, піднімаючись вище рівня сучасних цивілізацій”, – так безапеляційно заявив Ердоган вже у день виборів. І це не якась там порожня риторика, бо турецький президент дійсно вважає себе справжнім світочем серед всіх світових лідерів. Етап знешкодження внутрішньої опозиції, що розпочався два роки тому після невдалого військового путчу у країні, можна вважати завершеним. Взагалі-то є підозри, що заколот-2016 був інспірований самим Ердоганом, що дозволило йому провести глобальні чистки і в армії, і серед суддів, і в усьому чиновництві, але менше з тим. Тепер турецький лідер може сконцентруватися на зовнішній політиці, де в нього неабиякі амбіції, замішані на неоосманських мріях.

Річ у тому, що навіть у війну проти “Ісламською держави” в Сирії відвертий ісламіст Ердоган вступив не лише як давній союзник США та керівник держави-члена НАТО. Для початку в серпні 2016 року операції щойно підчищеної турецької армії під назвою “Щит Євфрату” були свої символічні, але дуже “скрепні” причини. Адже саме на півночі Сирії в районі сакрального для ІДІЛ міста Дабік, який турки захопили восени 2016-го, рівно 500 років до того (епохальний ювілей, як не як) відбулася вирішальна битва між Османською імперією та Мамлюкським султанатом. Після чого турки завоювали Курдистан, Сирію і Палестину, трохи пізніше – Єгипет, Ємен, Кіпр та Алжир, а переможному турецькому султану Селіму I прислали ключі і Медіна, і Мекка. За пару-трійку років територія Османської імперії була подвоєна. І цю історію дуже добре знає Ердоган, котрий марить успіхами Селіма I та заради цього навіть завдав Путіну всім відомий “удар в спину”. Щоб російські літаки не кружляли над символічним Дабіком.

Саме такі суто імперські світоглядні особливості керівника Туреччини треба завжди враховувати Україні в налагодженні діалогу із Анкарою. Зрештою, тому-то Ердоган не підтримує російську анексію Криму, адже в його уявленні, заглибленій в минулі століття, право на український півострів має не стільки, власне, Україна, скільки давно зникла Османська імперія, яка досі живе в головах таких неоосманів, котрим є насправді турецький президент. Звісно, зміна влади в країні мала б свої негативні наслідки для Києва, якому довелося б будувати буквально з нуля міждержавні стосунки, бо Ердоган вже при владі як прем’єр і президент останні 15 років. Тож наразі нічого не змінилося, як і лишилося на місці стратегічне значення для нас Туреччини, через чиї протоки Босфор і Дарданелли Україна має зв’язок із світовим океаном. Тому у наших відносинах все й надалі упирається в прагматизм і лише прагматизм.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”