Десять явищ 2018 року, які змінять Україну

Десять явищ 2018 року, які змінять Україну. Фото korrespondent.net

Із настанням 2018-го року постало закономірне запитання: що готує нам, українцям, цей новий рік? Причому як у розв’язанні найбільш актуальної для країни вже п’ятий рік поспіль проблеми війни і миру, так і в дотичному до неї всьому широкому спектру питань зовнішньої й внутрішньої політики. Люди також розглядають близьке майбутнє в розрізі очікувань певного поступу в суто економічному та соціальному добробуті для всіх наших співгромадян, де ключовою перешкодою залишається хронічне явище корупції. Тож, пробуючи зробити прогнози на 2018 рік для України, варто все розкласти по поличках, враховуючи минулорічні і невдачі, і здобутки. Або, як зараз модно говорити, “зради” та “перемоги” (останніх було значно більше), що обов’язково перетікатимуть у день прийдешній із вже минулого 2017-го.

Питання Донбасу

Нинішня ситуація на донбаському фронті для української армії продовжує зберігатися за формулою “ні кроку назад, тільки вперед”. Останнім за часом здобутком російських окупантів залишається Дебальцеве та його околиці, захоплені ними у лютому 2015 року, тобто майже три роки тому. Відтоді жодного метру української землі наші воїни не втратили, натомість розгорнули так званий “повзучий наступ”, відвойовуючи у ворога окремі населені пункти в “сірій зоні”, назви деяких з них, приміром, Широкине, Зайцеве або Новолуганське, знають навіть українські школярі. Скоріш за все, подібна тактика ЗСУ продовжиться і в цьому році, бо для тотальної реінтеграції Україною всього Донбасу на наших умовах ресурсів поки що, на жаль, не вистачає. З іншого боку, фактично немає сил для повномасштабного наступу і у ворожої сторони, тим більше в зоні АТО вдалося обладнати три міцні лінії української оборони. Виходить так, що питання окремих районів Донеччини та Луганщини навряд чи вирішиться і у 2018 році, тому вкрай важливо, принаймні, завершити розпочатий процес законотворчого визначення Росії країною-агресором, а встановлений нею в ОРДЛО режим – окупаційним, ухваливши в цілому відповідний резонансний закон.

Міжнародна Антипутінської коаліція

У 2017-му Кремль чекала низка фіаско на міжнародному фронті. Фаворити Путіна програли всі без винятку європейські вибори, а західні санкції проти Росії та їхнє продовження стали звичним явищем. В ООН ухвалили ще більш жорстку кримську резолюцію, до того ж були закладені певні основи для Гаазького трибуналу в майбутньому над нинішнім кремлівським режимом. Зрештою, справжнім символом Антипутінської коаліції став парад у Києві на День незалежності України за участю міністрів оборони країн-учасниць, включаючи главу американського Пентагону Джеймса Меттіса, та вояків наших союзників. В цьому році з великою ймовірністю йтиметься лише про зміцнення міжнародного тиску на Росію, в умовах якого “зберегти обличчя” Путіну вже не вдасться за жодних обставин. Втім, поки що Москва всіма своїми жестами демонструє повне небажання йти на будь-які компроміси, наприклад, погодившись на миротворців ООН на окупованому нею Донбасі. Але ситуація для Кремля може погіршуватися якщо не з геометричною, то вже точно з арифметичною прогресією, і тоді вести розмову з ним можна буде вже із зовсім інших переговорних позицій.

Персональні санкції США проти російських олігархів

Сьогодні весь придворний олігархат Путіна живе з неприємним передчуттям неминучого – власного потрапляння у санкційний список “кремлівської доповіді” Білого дому для Конгресу США, який, як очікується, буде оприлюднений у січні та стане головною темою обговорення у лютому 2018 року. Поки ще невідомі конкретні фігуранти персональних санкцій щодо блокування їхніх банківських рахунків й бізнесів та повної зупинки їхнього же комфортного життя серед ненависних “америкосів” і “гейропейців”, але вже відомо, що у списку “кремлівської доповіді” буде, як мінімум, 50 росіян та близько 300 членів сімей цих чиновників та олігархів. Взагалі-то, російські сподівання на Дональда Трампа, котрий рік тому вступив на посаду президента США, м’яко кажучи, геть не справдилися. Путіну не те, що не вдалося досягти із “своєю людиною” Трампом так званої “великої угоди”, криза у відносинах Білого дому із Кремлем ще більш поглибилася, ніж за попереднього президента Барака Обами. Як результат – зростання ролі США у вирішення проблеми Донбасу із зайняттям “яструбом” Куртом Волкером позиції спецпредставника Держдепу, “зелене світло” у наданні Україні летальної зброї та вищезгадане посилення антиросійських санкцій. Є всі підстави очікувати, що незабаром Путін отримає й інші “подарунки” від свого позірного “агента” Трампа.

Вибори Путіна в Росії

Однією з найважливіших подій світового масштабу з особливим значенням для України стануть в прийдешньому році, безумовно, президентські вибори у Росії, що відбудуться навмисно 18 березня – у четверту річницю російської анексії українського Криму. Зрозуміло, що результат виборів заздалегідь відомий – це чергова інтронізація Путіна на кремлівському престолі (загалом його перебування при владі в Росії у цьому році складатиме 18 років, що вже більше, ніж “царювання” генсека Леоніда Брежнєва), але попри це нас дуже цікавить сам процес запуску проекту “Путін-4”. Адже зазвичай попередні подібні проекти передбачали “маленьку переможну війну”, яку до або після виборів вигравав хазяїн Кремля на втіху російському електоратові. Відтак головну загрозу від подібних путінських вчинків наразі відчуває на собі саме Україна, хоча у нашому випадку війна вже не може бути ані маленькою, ані переможною, зрештою, неоголошена Росією війна проти українців почалася ще чотири роки тому. Плюс на сторожі від таких агресивних загострень з боку Москви тепер стоїть весь світ, навіть міжнародні спортивні організації. І якщо принижень МОК для росіян, що виступатимуть на лютневій зимовій Олімпіаді в Кореї без свого прапора і гімну, виявиться недостатньо, то ФІФА може-таки наважитися зіпсувати проведення в Росії чемпіонату світу з футболу в червні – липні цього року.

Неофіційний початок українських виборів

В Україні поточний рік не є передвиборчим, якщо, звісно ж, не відбудуться позачергові перегони, яких всіляко домагається і патріотична, і непатріотична опозиція. Багато в чому все залежить від стабільної роботи Верховної Ради, в якій офіційній коаліції БПП та “Народного фронту” давно бракує голосів, натомість владі вдалося долучити до неофіційної парламентської більшості як “радикалів” Олега Ляшка, так і екс-“регіоналів” із депутатських груп “Відродження” й “Воля народу” та навіть із найбільш одіозної фракції “Опозиційного блоку”. Безумовно, така співпраця нинішніх можновладців із колишніми ще позначиться на електоральних показниках обидвох у найближчому майбутньому, але факт залишається фактом  – нерозпущений до літа 2018-го парламент має всі шанси спокійно допрацювати до планових виборів-2019, коли весною відбудеться президентська виборча кампанія, а восени – парламентська. В принципі, і та, і інша гонитва де-факто вже стартували, про що, зокрема свідчило знакове явище минулого року – різноманітні “пригоди” Михайла Саакашвілі. Але в активну фазу неофіційний початок українських виборів перейде саме впродовж 2018 року. 

Велика виборча реформа

У вже офіційний передвиборчий цикл важливо для країни увійти із новими виборчими правилами, які значно нівелюють виклики щодо якості майбутнього депутатського складу. Йдеться передусім про проголосований у першому читанні в листопаді 2017-го проект нового Виборчого кодексу, який вводить пропорціональну виборчу систему за “відкритими списками”. Ця реформа, яка має всі шанси бути ухвалена в цілому вже в першій половині цього року, може увійти в новітню українську історію з епітетом “велика”, бо ліквідовує “мажоритарку”, дискредитовану всілякими “гречкосіями” та іншими покупцями виборців. Разом з тим вона одночасно та радикально “лікує” від традиційних виразок “пропорціоналку” – якщо все складеться найкращим чином, то спонсори партій вже не зможуть купувати для себе й своїх протеже прохідні місця у партійних списках, тому що ці списки формуватимуть вже самі виборці.

Латання кадрових дірок

Ще одне дотичне до майбутніх виборів й не менш актуальне завдання для нардепів на 2018 рік – сформувати, нарешті, новий склад Центрвиборчкому, адже термін повноважень 13-ти з 15-ти членів ЦВК включно з одіозним головою відомства Михайлом Охендовським збіг ще у 2014-му. Більше того, Верховна Рада просто мусить у поточному році залатати безліч кадрових дірок: парламентарі поки не обрали ані нового омбудсмена, ані голову Рахункової палати, керівниця МОЗ Уляна Супрун продовжує ходити в статусі в. о., а заяви про відставку і міністра інформполітики Юрія Стеця, і міністра аграрної політики Тараса Кутового, і голови Нацбанку Валерії Гонтарєвої досі припадають порохом нерозглянутими. Втім, тут слід зазначити, що вина за невирішення питання кадрів лежить не стільки на ВР, скільки на Адміністрації Президента. Принаймні, це їхня солідарна відповідальність, хоча АП в цьому ключі постійно і доволі успішно переводить всі стрілки на парламент.

Продовження антикорупційної битви

Весь минулий рік пройшов під знаком фактичного старту роботи Національного антикорупційного бюро. З одного боку, діяльність детективів НАБУ вже запам’яталася чередою гучних розслідувань, де, серед іншого, фігурували відсторонений голова Державної фіскальної служби Роман Насіров, що так і не зміг заховатися від слідства під лікарняною картатою ковдрою, провладний олігарх Микола Мартиненко, який, до його честі, ні від кого жодним чином не ховався, шанувальник “бурштинового мистецтва” Борислав Розенблат, син глави МВС Олександр Аваков із сумнозвісними рюкзаками та інші менш відомі персонажі. Але, з іншого боку, НАБУ атакували звідусіль – і з Генпрокуратури, і з СБУ, і з МВС, і, навіть, ще з одного нового антикорупційного органу – НАЗК, яке ледь-ледь навело лад в питанні організації роботи з електронними деклараціями чиновників і то не до кінця. Тому доведення всіх знакових антикорупційних справ до логічного завершення та пошук нових корупціонерів, при цьому не перетворюючи конкуренцію між правоохоронцями у війну “всіх проти всіх”, виглядає таким собі надзавданням для українського 2018-го. А попереду в цьому році – ще й вирішальна битва за створення Антикорупційного суду, який і виноситиме вироки пійманим корупціонерам вищого ґатунку.

Реформаторський марш

Особливу вагу у житті України продовжує займати судова реформа, яка зі змінним успіхом триває вже кілька останніх років. Лише під завісу 2017-го був запущений новий склад Верховного суду, котрий проявить себе вже у цьому році, також в актуальному порядку денному – зміни у галузі українського судочинства по всіх вертикалях і горизонталях. Та й суспільство вже стомилося чекати на справедливі судові вердикти щодо хоча б справ Майдану та різношерстих сепаратистів, не кажучи вже про банальне покарання чиновників-крадіїв різного штибу. Стосовно інших площин необхідних країні змін, то 2018-й пройде під маршем втілення започаткованих торік таких мегареформ, як освітня, медична та пенсійна, але на нові реформаторські кроки, як, наприклад, у земельній сфері або в питанні приватизації держпідприємств, у передвиборчий рік годі чекати. Втім, уряду все ж варто сфокусуватися на, можливо, точкових перетвореннях, що сприятимуть як поліпшенню інвестиційного клімату в Україні, так і створенню нових робочих місць, що, зрештою, призведе до бажаного стрімкого економічного зростання.

Економічне зростання

Що ж до ситуації з українським ВВП, то для якоїсь сталої демократії ми б були справжнім прикладом до наслідування – наша економіка росте вже третій рік поспіль, і в 2018-му ВВП України, за прогнозами Всесвітнього банку, збільшиться ще на 3,5%. Але для суто нашого українського випадку такі темпи економічного зростання є вкрай незадовільними – надто вже сильно ми просіли у 2014 – 2015 роках, “дякуючи”, перш за все, російській агресії та окупації окремих районів Донбасу та всього Криму. Хоча тут можна дивитися й з оптимістичного кута зору – Україна явно відштовхнулася від дна і все переважно в наших руках. Тому тільки-но українці запустять свій економічний маховик на повну силу, до нас потягнуться й іноземні інвестори, тоді ж поки доволі міфічний “план Маршалла” для України в одну мить перетвориться на звичайнісіньку буденність.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.