Думаю, цю соціальну рекламу бачив майже кожний. Вона закликає йти служити до Нацгвардії зі слоганом “Є така професія – Батьківщину захищати”. Усе б нічого, якби не цей слоган. Хоч слова й правильні, і ніби зараз актуальні, але що вони транслюють? Ідеї радянського фільму “Офіцери”? Бо вони ж саме звідти. Повторюсь: слова правильні. Але… сказані брехунами. Це якби Ганнібал Лектер сказав: “Треба любити людей”. Фраза з “Офіцерів” давно стала фразеологізмом, українські ЗМІ тиражували її до війни з тими, у кого “є така професія”, й далі, як бачимо, тиражування триває.
Згадаємо, що то за твір. В основу чорно-білого фільму “Офіцери” (1971) лягла однойменна повість Бориса Васильєва. Створив його режисер Володимир Рогов на Центральній кіностудії дитячих і юнацьких фільмів імені М. Горького. Тільки в прокаті його побачили більше 53 млн глядачів.
В анотації до картини сказано: “Дія цього фільму охоплює досить великий період – з 1920 до 1970 років. У центрі уваги авторів – життя однієї родини – Олексія Трофимова (в перших кадрах фільму – юного курсанта, а в кінці – сивочолого генерала), дружини його Любаші, їх сина Георгія і, нарешті, онука Івана. Але фільм не можна назвати просто сімейною хронікою. Крім належності до однієї сім’ї, у героїв є ще одна особливість, що ріднить їх один з одним. Усі вони – військовослужбовці. І військовослужбовці не просто через потребу, за збігом обставин, а й за покликанням, якому вони вірні до кінця і яке, як естафету, передають своїм дітям і онукам. Є така професія – Батьківщину захищати”.
Скільки хлопчиків після перегляду пішли до військових училищ. І багато щиро вірили, що є така професія. Бо ж і справді: яка чудова фраза, прекрасна гра акторів, і взагалі – фільм вийшов яскравим. А потім тим хлопчикам теж, як і персонажам фільму, довелося захищати “родіну” на чужих землях.
А після виходу іншого фільму-реклами “В зоні особливої уваги” всі хотіли бути десантниками: “Захоплююча кінострічка про еліту військових сил – повітряно-десантні війська… Фільм… багато в чому ґрунтувався на секретній інформації про ВДВ… Це фільм про справжніх офіцерів і простих пересічних солдатів, які разом борються за одну справу”. Я теж хотів у десантники, але не судилося. Опинився у військовому оркестрі.
І я, як багато однолітків, вірив у щирість тих крилатих нині слів, і персонажів, коли дивився цей фільм. І лише потім зрозумів багато про що. А скільки людей вірить у радянські міфи й досі. Історію знають із радянських та російських фільмів. Тобто – не знають зовсім, бо дивляться на неї “через призму радянсько-російської пропаганди”, щедро замішаної на багатоповерховій брехні. І для них Жуков – “маршал перемоги”, Радянська Армія – “визволителька народів”. Вона несла усім біле й пухнасте звільнення. Про це можна багато писати. І вже чимало написано. Але достатньо лише згадати книгу Габі Кьопп “Навіщо я народилася дівчинкою. Сексуальні “подвиги” радянських визволителів. (Переклад з німецької Юлії Горбач. – К.: Гамазин, 2011. – 160 с. – серія “Нетабачна історія”) – і багато що стане зрозумілим. Бо насправді все було не так, як про це горлала пропагандистська машина.
Звісно, в цьому фільмі немає нічого про спільний радянсько-німецький парад у Брест-Литовську (“22 вересня 1939 року під час офіційної процедури передачі Берестя та Берестейської фортеці радянській стороні під час вторгнення в Польщу військ Німеччини і СРСР”), і про участь нацистських офіцерів у параді на головінй площі радянської столиці 1 травня 1941 року (до речі, “вже вирувала Друга світова війна, а до нападу Німеччини на СРСР залишалося менше ніж два місяці”), і про співробітництво з Німеччиною в різних галузях. Немає також і про те, як радянські військовослужбовці цілими дивізіями без жодного пострілу здавалися частинам вермахту, і про те, як Євген Березняк, – прототип легендарного майора Вихора, – (група військових розвідників “Голос” під його керівництвом урятувала від знищення Краків та десятки тисяч людей), опинився потім за колючим дротом у фiльтрацiйному таборi НКВС ніби військовий злочинець. І ще багато чого.
Був такий польський фільм “Чотири танкісти й собака” про екіпаж польського танка, який воював проти німців у Другій світовій. Свого часу в Радянському Союзі він мав шалену популярність. Так от про нього жартували, що “три поляка, грузин и собака” виграли війну (чому серед поляків опинився грузин, гадаю, зрозуміло). А хіба зміг би самотужки Радянський Союз із його бездарним параноїдальним керівництвом перемогти Третій Райх? Та й хіба СРСР сам був у цій боротьбі? А антигітлерівська коаліція? А ленд-ліз? З поляків сміялися, а своїх багато таких фільмів робили. І взагалі, – кіно – це великий обман, а радянське й російське – дуже великий.
То де ж захищають “родіну” наші Трофимов і Варавва? Де завгодно, тільки не на території “родіни”: Азія, Китай, Іспанія. А для розповіді про так звану ВВВ, де й справді радянські люди захищали “родіну і Сталіна”, виділено лище кілька епізодів у медпоїзді. Наречена сина віддає Любові Трофимовій онука. І факт смерті сина Георгія (“помер обгорілий танкіст”). Трагічна картина. Мільйони таких синів загинули, на жаль. І мій молодий дід, залишивши дев’ятнадцятилітню дружину та сина, якому виповнився рік. А де в цей час Трофимов і Варавва? Залишається тільки додумувати.
Вороги у фільмі, звісно за радянською традицією, показані недолугими й смішними.
І ще одна деталь. Портсигар. Він переходить від убитого поганими басмачами (а вони ж ніби захищали свою “родіну”, на своїй землі) офіцера царської армії, який “переметнувся” на бік ворогів самодержавства (які “ми наш, ми новий”) і теж захищає “родіну” вже разом з ними під пекучим сонцем десь в Азії. Ця деталь символізує тяглість загарбницької традиції від поневолювачки народів – Російської імперії до нью-імперії – СРСР? Чи щось інше?
Колись, коли я служив строкову в Підмосков’ї, трапилася мені книжка “США: 200 лет – 200 войн”. Ось про що вона: “Книга являє собою публіцистичний нарис, в якому на конкретному історичному матеріалі розкривається агресивний характер політики США, антинародна сутність їх армії. Ось уже більше двох століть армія США слухняно виконує волю своїх капіталістичних господарів, будучи знаряддям придушення визвольної боротьби трудящих як в своїй країні, так і за її межами”. Я, будучи справжньою радянською людиною, знав, що “Дядя Сем” постійно веде війни з метою насадження світові своїх капіталістичних цінностей. І люто ненавидів заокеанських нелюдів. Яким же було моє здивування, коли впала залізна завіса і виявилося, що найактивніший “борець за мир” у всьому світі насправді був ще тією “агресивною військовою машиною”.
Мало того, що утворювався СРСР шляхом загарбницьких війн (а потім на його території постійно спалахували повстання), так ще й пізніше “с завидной стабильностью” загребущі руки радянських керівників опинялися на чужих територіях: японсько-радянський прикордонний конфлікт (1932–1941), громадянська війна в Іспанії (1937–1939), німецько-радянське вторгнення в Польщу (1939), радянська окупація балтійських країн (1940), Велика Вітчизняна війна (частина Другої світової війни), Радянсько-фінська війна (1939–1940), Радянсько-японська війна (серпень – вересень 1945-го), участь у громадянській війні в Польщі (1944–1948), Перша індокитайська війна (1946-1954), участь у громадянській війні в Китаї (1946–1950), війна в Кореї (1950–1953), Угорські події (жовтень-листопад 1956-го), введення військ Організації Варшавського Договору (СРСР, Польща, НДР, Угорщина та Болгарія) до ЧССР (1968), війна у В’єтнамі (1959–1975), участь у воєнних сутичках в Африці, конфлікт на острові Даманський (1969), війна в Афганістані (1979-1989).
Є така професія… Захищали-захищали і не захистили. Союз почив собі у Бозі. До речі, “наша” фраза, звісно, стосувалася “родіни” – СРСР. Якби Трофимов чи Варавва мали на думці іншу “родіну” – одержали б пилку в руки й подалися б під конвоєм “на сонячний Магадан”.
А потім естафету підхопила вже Росія. Її військові захищали й захищають “родіну” тут: громадянська війна в Грузії (1991–1993), війна в Абхазії (1992–1993), Придністровський конфлікт (1992–1997), Перша чеченська війна (1994–1996), війна в Дагестані (1999), Друга чеченська війна (1999–2009), Російсько-грузинська війна (2008), Повстання на Північному Кавказі (2009 і до нині). Ого, яка в них “родіна”. На цих територіях її, рідненьку, теж захищали? Тепер вони цю “родіну” захищають на Донбасі і в Сирії. А де завтра вони це робитимуть?
До речі, тільки в другій російсько-ченській війні (так вона називається в інформаційному просторі – хоч з погляду міжнародного права Чечня це частина РФ) втрати мирного (!) населення сягають за різними підрахунками від 15 до 24 тисяч. І це – захист “родіни” на території “родіни”. Чечня – це ж теж ніби Росія?
А виховані на фільмі “Офіцери” клоуни “Моторола” й “Гіві” (ці два слова писати гидко, але мушу) присвоїли самі собі офіцерські звання (Трофимов для свого офіцерства хоч курси червоних командирів закінчив), і, ймовірно, марили генеральськими лампасами, бо ж “есть такая профессия родину защищать”. Особливо Донбас був “родіною” для Павлова. Також люди, виховані на цьому фільмі (і на цій фразі), розстріляли наших щойно мобілізованих необстріляних хлопців (вони точно захищали Батьківщину на своїй землі, а не пішли на чужу “родіну”) в Іловайському котлі.
Оцю рекламну недолугість (чи це свідома провокація?) помітив також Олексій Кафтан. Про парад до 25-річчя нашої держави він написав: “Ще одна ремінесценція: вздовж Хрещатика борди із закликом служити за контрактом. “Є така професія – Батьківщину захищати”. Цілий пласт радянських сенсів. Фільм “Офіцери”, справжній блокбастер 1971 року. Коктейль культурних кодів: за пафосом оборони рідної землі ховаються збирання імперських земель, “визвольні” походи, геополітичні ігри, дитячий мілітаризм. То й що? Фраза ж бо – правильна. Та фразу цю фільм лише розкрутив, адже її автор – тодішній міністр оборони СРСР маршал Андрій Гречко, учасник вторгнення до Польщі 1939-го та “режисер” придушення Празької весни 1968-го. Але навіщо так копати так глибоко? Адже його висловлювання так на часі! Та й наш він був, Андрій Гречко, нащадок козацького роду”.
А хіба в історії України не було яскравих перемог і талановитих полководців? Чи не звучало мудрих афористичних фраз? Чому ми маємо й далі мислити категоріями “совка”? Скільки ще цей якір тягтиме нас вперед у минуле?
До речі, на строковій мене теж кликали в офіцери. Коли відмовився: “Ну, хоч у прапорщики”. Але туди не пішов тим більше.
Зараз у нас хоч і війна, конкурси до військових вишів значно зросли. Тому що наші офіцери справді будуть захищати свою Батьківщину, а не поневолювати чужу.
А ось кілька крилатих фраз українських достойників:
- Синове воїнів хоробрих, явіть мужність свою! І вам вовіки віків славу запишуть (Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ)
- Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі (Василь ЕЛЛАН)
- Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була (Павло ТИЧИНА)
- Кров, пролита для великої мети, не засихає (Симон ПЕТЛЮРА)
- Або смерть, або побіда! Се наш оклик бойовий! (Іван ФРАНКО)
- Меча важкого рукоять Не важча від старої ліри (Леся УКРАЇНКА)
- У світі найкраще – визволення крик /Хто поверне в рабство ту країну, /Де стяг свободи затрепетав? (Максим РИЛЬСЬКИЙ)
- Не на оздоби злотні… Купують славу – на відкриті рани. Бажаєш дістать похвалу, йди туди, де хвилі валом (Пилип ОРЛИК)
- Як воїну дав вождь меча, то побіди (Феофан ПРОКОПОВИЧ)
- Живе і після смерті лицарська слава (Касіян САКОВИЧ)
- Борись в ім’я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся. Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка історії (Олександр ДОВЖЕНКО)
- Сидіть дома, на покої /Не пристало козакові (Левко БОРОВИКОВСЬКИЙ)
- Самопали набувайте, /Острих шабель добувайте, /А за волю, хоч умріте, /І вольності бороніте. /Нехай вічна буде слава – /Же през шаблю маєм права! (Іван МАЗЕПА).
Фото kruto.me
І шо то за птиця – Максим Перепелиця?
Кращий спосіб занапастити людину – це надати їй змогу вибрати свою…
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
