16 липня. Десять днів до дня народження. Цей день я закарбую в пам’яті, сьогодні я переїжджаю до Жашкова. Зовсім переїжджаю, але не впевнена, що назавжди. Якби хтось рік тому мені про це сказав, я би не повірила. Дивна штука життя, з нами відбуваються речі, які ми навіть не припускаємо.

За день до того я ходила вулицями свого житлового комплексу, що біля Києва, і подумки прощалася з будинками, ресторанами, друзями, сиділа довго на лавці біля фонтану і згадувала все, що відбувалося зі мною останні п’ять років мого незалежного існування тут.

Тут я була щаслива, тут я написала свою першу книжку і стала спочатку невідомою письменницею, а потім письменницею з обкладинки і з афішами, презентаціями, прихильниками і розпроданими тиражами. Тут мене люблять і поважають. Тут було моє все, як мені тоді здавалось. Але тепер я відчуваю, що моє “все” завжди зі мною, де б я не жила і куди б не переїхала.

Я упущу весь той побутовий треш, який відбувався під час переїзду, як я носила мішки і тримала в голові одночасно сто невирішених питань (не розбити плазму, не забути гіроборд, не потрощити хоч половину посуду, не лишити боргів по комуналці…) А потім дивилася з вікна на дерева і заспокоювала себе думками, що сто п’ятдесят кілометрів це не відстань, особливо в міжгалактичному розумінні.

І вже сьогодні ввечері я вперше ступила на поріг хати, яку винайняла.

Цікаво, що б сказав Олігарх, зайшовши сюди? Впевнена, що далі порогу він би не пішов. Я сама спочатку довго вагалася.

Раніше в мене була квартира із дзеркальними стелями, джакузі, кінг-сайз ліжко і розумні італійські меблі. Раніше я працювала на імідж і престиж, доказуючи Всесвіту, що я Юлія Всемогутня, тому можу собі всю цю розкіш дозволити.

Зараз я стала жінкою, яка приймає все, що Всесвіт дарує. І якщо Всесвіт подарував мені дах над головою, я його прийму. І я буду тут щасливою, у всякому разі я дуже на це зараз сподіваюсь.

Тож я стояла перед старими пофарбованими вхідними дверима, колись давно вони були синього кольору, а зараз я б назвала цей колір “амбре”. Подекуди фарба облупилась і, здається, ці двері не потребують ключа, бо відкрити їх можна легким поштовхом руки. Лущена фарба надавала дверям стилю “вінтаж”. Хата побілена. Вікна дерев’яні. На вікнах висить старенький тюль. І запах такий специфічний, такий стоїть у приміщеннях, де багато років ніхто не живе. А тут дійсно кілька років уже ніхто не жив. Як тільки цей запах торкнувся мого носа, всі думки про прийняття подарунків Всесвіту покинули мене, залишаючи лише відчуття безнадії мого майбутнього існування.

Старенька пофарбована підлога, все таке просте-просте – я боюся сказати бідне.

Одне, що мене тішило в цей момент, я знаю, що в цій простій вінтажній хаті жили хороші люди. Я їх знаю, вони мене знають і поважають. Головне, що тепер я маю зробити – обжити її і зробити своїм домом, де буде жити щасливо моя сім’я, куди будуть приходити друзі, де лунатиме музика і де буде смачно пахнути.

Тож на кілька наступних днів жашківська хата стала моїм ашрамом. Дивні люди, що їдуть на інший край світу, щоб працювати, молитись і бути ближчими до Бога.

Я стала так близько до Бога, як ще ніколи не була. Я зачинила себе в своєму новому домі та вимкнула телефон. Я ні з ким не спілкувалась, увесь час бовтаючись у відрі з водою. Я відмивала хату. Я мила хату і молилась. За себе, за дітей, за Олігарха.

– Ти знаєш, я щодня молюсь, – якось сказала йому за вечерею.

Він ледь не вдавився шматком сиру, подивився на мене, як на психічнохвору й мовив:

– Я не вірю в Бога, я вірю в успіх і гроші.

Потім він постійно кепкував з мене. Наприклад, коли ми сідали їсти, він не забував поцікавитись, чи молилась я перед вечерею.

– Я не молюся перед вечерею, я молюся, коли мені хочеться поговорити, але немає з ким.

– Поговори зі мною.

– Ти мене не зрозумієш.

– Ти хочеш сказати, що ти глибша за мене?

– Я хочу сказати, що я інша за тебе.

Тож я молилась і працювала. Від втоми я забувала і про сорок років, і про Олігарха. Але це була правильна втома, тому що іноді, щоб не зійти з розуму, потрібно взяти в руки ганчірку і мити, мити…

Я потроху звикала до простоти. До простоти навкруги мене і до простоти всередині. Мені ставало легше. І ось у якийсь момент я, зайшовши ввечері на кухню, побачила мишу, що сиділа на підлозі і вмивалась.

– Привіт, – я присіла біля тваринки.

Миша не відповіла але вмиватися перестала.

– У мене їсти нічого, – стало якось незручно. Миша була чорненька і маленька. Я так близько бачила мишу вперше в житті.

Вона вже зазбиралася у своїх мишачих справах кудись під стіл. Мабуть, там є дірка в стіні, через яку вона прийшла.

Я сіла на підлогу, проводжаючи очима мишачий хвостик. Дзеркальна стеля? Джакузі? Та мені навіть мишу пригостити сьогодні нічим!

Ось так все й пізнається в порівнянні. Треба приводити себе до ладу. І хату, і думки, і хліба хоч миші купити, і шашлики дітям посмажити. Хоча б на день народження, який от-от настане.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram