Читайте також: #39.11: Дуже приємно, Олігарх

– Я хочу з тобою поговорити, – тільки-но прокинувшись, Олігарх повернувся до мене.

Ніколи хороші розмови не починаються з таких слів. Я вже знала, що розмова мені не сподобається, але тримаю марку й виявляю крайню ступінь зацікавленості.

– Ти мені подобаєшся. Дуже. Як друг і в усіх інших сенсах. Але, – він набрав у груди більше повітря, – я не зможу тебе полюбити… Вибач. Якщо в нас зав’яжуться стосунки, я буду тобі зраджувати, а я цього не хочу.

Не знаю, що в такі хвилини треба говорити. Тягну час. Відвертаюся від нього та мовчки розглядаю штори. Чорт забирай, мене ніхто ніколи не кидав! Тож я навіть не знаю, як себе в такій ситуації поводити. Діятиму навмання.

– Можеш поміняти мені квиток, щоб я полетіла сьогодні? – єдине, що приходить мені в голову.

– Навіть не думай про це. Ти прилетіла в іншу країну та маєш повне право на відпочинок. Мені треба працювати вдень, а ввечері ми ходитимемо в ресторан, а на вихідних будемо гуляти та фотографуватися. Усе буде чудово. Просто я не зможу тебе полюбити.

Він вийшов із кімнати. Я ж слухала шум води в душі. Потім рипнули двері гардеробу. Ще хвилин п’ятнадцять і клацнув замок вхідних дверей. Він пішов. А я лишилась.

Треба зібратися з думками.

Я, замотавшись у простирадло, попрямувала у вітальню. Тут на столі стояла камера спостереження – єдиний домашній улюбленець у цій величезній і чужій для мене квартирі.

Я сіла навпроти камери:

– Привіт. Ти вже чула? Він мене не любить… А я? Я закохана і в мене від нього мурашки. Ти знаєш, що таке мурашки?

Камера мовчки дивилась у відповідь. У принципі мені було начхати, куди ця камера підключена. Зараз вона була єдиним моїм слухачем.

– Як мені себе вести? Я ж доросла-розумна. Років двадцять тому я би впала в істерику, заливаючись сльозами. А навіщо плакати? Бо чоловік, який знає мене тиждень, мене не любить? Хіба він зобов’язаний мене любити? Взагалі хто й чим тут зобов’язаний?

Камера мовчала, але мені здалось, що вона зітхнула. Чи це я вже на повну уяву ввімкнула.

– Ну, ти тут слідкуй, а я краще вийду в місто подумати.

Я вдягла сарафан, згребла пригоршню єврів зі столу та пішла. Блукала вулицями, розглядала людей. Згадувала всіх своїх друзів і їхні життєві історії, намагаючись знайти схожу до своєї. Згадала всіх тих, кого за останні роки кидала. Кидала чесно, з такими ж словами. Але було не легко. Усі вони не хотіли йти, просили дати шанс, закидали мені бездушність і легковажність. Тобто жити разом лише після того, що у вас був секс, – це дуже правильно, порядно та достойно. А сказати: “Я тебе не люблю, мені потрібен мій простір” – це бездушно та легковажно.

Тепер я опинилась на місці всіх тих нещасних, кого кинула. Напевно, спрацював Закон бумерангу.

Олігарх вчинив чесно. Він сказав те, що думав, і сказав це одразу, не морочив мені голову. Боже, дай мені сил не заревти посеред вулиці! Мозок розривається від діапазону можливих рішень.

І, вже повертаючись до квартири, я знала, що йому скажу. Утім, оселя була ще порожня, тож я вмостилась на канапі у вітальні та почала писати Олігарху.

“Привіт. Я гуляла і тільки повернулася. У мене все добре, не переймайся. А щодо нашої ранкової розмови… Я тебе теж не люблю і я вдячна тобі за чесність (смайлик “обійми”). Я поважаю твою думку та твою свободу (смайлик “зелене сердечко”). І дуже рада, що ти не поміняв мені квиток та не відправив до Києва. Я щаслива, що маю такого друга, як ти, сподіваюсь, у нас буде ще багато цікавого… або разом, або поодинці. Це не принципово. Бо я щаслива з тобою і без тебе (різні веселі смайлики)”.

Надіслала. Сиджу, чекаю. Час спинився.

Минуло десь дві хвилини. Він прочитав моє повідомлення і пише відповідь.

“Дякую! За все… за повідомлення, за те, що ти зараз у моїй квартирі, за те, що ти найкраща (купа різнопланових смайликів)”.

“Я голодна!!! Ти довго ще будеш ховатися? (кілька дурнуватих смайликів)”.

“Скоро буду. Дай мені хвилин десять. А поки збирайся – ми йдемо в ресторан (смайлики поцілунків)”.

Він влетів в квартиру абсолютно щасливий! Олігарх застав мене на терасі, там він мене й почав обнімати-цілувати. Мені здалося, що сьогодні він інший, неначе гора йому з плечей упала.

А потім ми їли салат із моцарелою, пили іспанське вино, а потім гуляли нічним містом і говорили, говорили, говорили…

Я роздивлялася його нишком і роздумувала. Як мало чоловіку потрібно для щастя. Свобода. Як же він боявся її зі мною втратити. Мабуть ніч не спав, усе думав, як мені сказати, щоб не спричинити скандал, істерику, сльози, докори. Він просто відчув, що я його не тримаю. Я дійсно його не тримаю, а приймаю, таким, яким він є. По-перше, вільним, а по-друге, самодостатнім.

Не знаю, що буде завтра, але сьогодні я зрозуміла для себе одну важливу річ – я, завжди обираючи для себе свободу, сьогодні навчилась давати її іншому.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter