У мене з’явились квартиранти. Кошенята. Тобто спочатку до мене прийшло одне кошеня, таке няшне, ну як тут не втриматись і не пригріти? Я його погодувала. Гарненький чорний пухнастик помуркотів мені на знак подяки та до вечора привів усіх своїх родичів (ще двох кошенят і двох дорослих котів). Родичі стояли на порозі і вперто чекали на вечерю. Ні, мені таке не підходить. Коти – це відповідальність, це на все життя. Хто знає скільки я в цій хаті житиму? А як я поїду? Вони звикнуть у мене під’їдати, а потім ще й ночувати на веранді взимку, а потім у них з’являться нові кошенята. Я до цього не готова. Тож виставила надвір миску для молока – годуватиму раз на день. Це не так часто, щоб не звикали. Коти, зрозумівши, що переїзду в мою хату не буде, прийняли мою пропозицію і, видудливши миску молока, розбрелись у своїх котячих справах.

Але відтоді, як кошенята, забувши страх, почали штурмувати кухню з чітким планом знайти щось пожувати, до мене перестала ходити миша. Кругообіг тварин у хазяйстві.

Іноді сиджу у дворі, п’ю каву, кошенята поруч сидять, і я відчуваю себе відьмою з анекдоту. Можливо, хто знає: кожен відьмин чоловік після зради обертався на кота, тож вона всю котоферму і доглядала.

А ще сусідські кури. Діти мої до свійських тварин не звичні, розглядають курей, як в тактильному зоопарку. Кури сідають на спільний паркан, а інколи застрибують до нас у двір. Вони живуть на другому поверсі сусідського будинку. Будинок новий, двоповерховий, ще цегла навіть шубою не вкрита.

– Мам, дивись, кури живуть краще, ніж ми, – шуткує син. – У них будинок новий, а в нас хата білена.

– Синку, ти хоч курям не заздри, їх до осені поріжуть, нехай хоч якісь пів року потішаться комфортом, – заперечую я. – А от у нас завжди все буде добре.

Так, у нас завжди все буде добре.

От лише впораємося з перехідним віком мого 14-річного сина. Я десь читала, що найважчі кризи, які переживає людина – це криза народження, смерті, середнього та підліткового віку. І криза підліткового віку найважча з усіх цих чотирьох. Я не дуже сильно пам’ятаю, як переживала власну кризу підліткового віку, пам’ятаю тільки, що мене пороли. А тоді, здається, всіх пороли, або майже всіх. Ніхто не намагався сягнути моїх душевних глибин, адже батькам було завжди ніколи, вони багато працювали, а Інтернету, щоб слухати лекції психологів, тоді ще не було.

Мене пороли за оцінки, а вчилась я так-собі. Вчителі зітхали, ставили в щоденнику трійку й казали, що це оцінка авансом. За поведінку теж пороли, бо десь із шостого класу я вже навчилася прогулювати школу. Я мандрувала Києвом трамваями. Мабуть, уже тоді я формувалась, як велика мандрівниця, але батьки цього не знали, тож просто шмагали після кожного дзвінка класної керівнички.

Я любила прогулювати школу, тому що в школі мені було не цікаво, хотілося спати та їсти одночасно. Фактично, це єдині мої спогади про школу.

А ще замість школи я ходила в кінотеатр “Аврора”, і за кілька років передивилася більше фільмів, ніж потім за все життя. Тож кінопокази теж мали вплив на мій культурний розвиток.

Тому, коли мій син почав щоранку говорити, що ненавидить школу, я зрозуміла – скоро почнуться трамваї і кінотеатри. Перевела його вчитись дистанційно. Сидить собі дитина вдома, робить уроки онлайн, нікого не чіпає, школу ненавидіти перестав з першого дня переводу. Чудасія! Я ніколи не допомагаю йому з уроками, вважаючи, що це буде шкодити нашим і без того неідеальним відносинам. Тож сопе, психує, але робить усе сам.

Щоразу на початку навчального року нагадую йому, що всі зароблені оцінки належать лише йому. У мене свої трійки в табелі та я з ними тепер живу. Нормально, до речі, живу, фізика та хімія так і не знадобились.

Я вже навчилася стукати в двері його кімнати, не чіпати його ґаджети і не перевіряти їх. Це неетично, хоча я знаю багатьох батьків, які намагаються “тримати руку на пульсі”. Я не робитиму так. Я просто заздалегідь дітей попереджаю: “Я завжди вас підтримаю або вислухаю, але це ваше особисте право, казати мені чи ні”.

Але ж хіба лише школа в цьому віці вганяє дітей в апатію? Я ж бачу, що він постійно хоче спати, швидко стомлюється і росте по 20 сантиметрів на рік. Якби я так росла, у мене б теж настрій був кепський. Тому ми з донькою намагаємось якщо й не втішати його, то хоча б не ускладнювати йому життя, ми чекаємо, поки мине його підлітковий вік. А знаєте, що буде потім? Потім ми з сином чекатимемо, поки пройде підлітковий вік у доньки.

Тож, вклавши дітей увечері спати, я роблю собі каву, бо моя робоча доба ще триває, і виходжу у двір до кошенят. Вони мурчать як три трактори, навіть за кілька метрів чути, і лестяться до ніг.

– Тільки не на руки, – кажу їм, – у мене алергія на вас, малі, а аптека вже закрита. Тож сидіть собі тихенько хоча б за пів метра, бо чхати почну.

Точно, як Солоха, серед ночі з чорними котами каву п’ю! Чому я раніше сюди не переїхала? Мабуть, була не готова. А робити щось, коли не готова, це неправильно. Адже все завжди має відбуватися правильно, здається так казала Аліса з Дивокраю.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter