Про те, що я письменниця, мені не дає забути щільний графік творчих зустрічей, який я складаю раз на пів року. Тож, попри всі події, що відбуваються в моєму житті, творчі зустрічі з читачами я ніколи не скасовую і не переношу. Навіть, якщо настане Апокаліпсис, і вогняне каміння падатиме на Землю, я поміж нього дострибаю до запланованої локації, щоб подарувати радість спілкування! Так, зустріч зі мною – це радість. Насамперед для мене самої.

Я не знаю, як так трапляється, але коли я опиняюсь посеред зали і бачу десятки людей, які кинули все, не домили вдома посуд, відпросились з роботи ті, хто працює, і прийшли на мене подивитись, я розумію, що це варте більшого, ніж просто “драстє”. І тут у мені прокидається актриса всіх великих і малих театрів, і починається мій зірковий час!

А мені так багато хочеться усім цим людям розказати про те, як Сонце сідає над барханами, про те, як гойдає хвіст літака, коли ти летиш над океаном, про те, який мальовничій Босфор на світанку! А ще – про те, як пишуться книжки, про всіх творчих і прекрасних людей, які працюють у моїй команді і про те, як проходять книжкові фестивалі.

Насправді все, що я хочу розказати, неможливо запхати у годинний монолог (загальноприйнятий регламент), тому іноді година перетворюється на півтори. І, що найцікавіше, якщо я хоч раз приїхала на зустріч з читачами в якесь місто чи село, я обов’язково приїду наступного року. Тому з кожним роком список населених пунктів, які я маю відвідати, збільшується, що мене безумовно тішить.

Читайте також: #39.11: Жив би ближче – ходив би свататись

Тож наступна моя презентація, не буду казати в якому місті, мене хвилює та бентежить. З особливим теплом я згадую нашу першу зустріч. Я приїхала до них на годинку і… ну, трохи затрималась. Години монологу нікому не вистачило, а наступна година фуршету пройшла в такій дружній атмосфері, що, здавалось, я тут не вперше, а, як мінімум, буваю щомісяця. І ось уже лишилася найстійкіша група митців. І ось ми вже вивчаємо меню місцевого ресторану. А це я вже три години поспіль стою і реву на місцевому автовокзалі, бо наступний автобус лише зранку. Як я взагалі могла подумати, що бувають такі перерви руху автобусів десь в райцентрах?

Телефоную митцям. Вони ще й до десерту не дійшли. Мій розпач вони розцінили, як марний, і почали вимагати продовження творчої зустрічі з читачами! Тож, витерши сльози рукавом, вхопивши свої букети, я повертаюсь. А потім я вже танцюю на чиємусь весіллі, митці теж танцюють, ми робимо селфі, які нікому навіть показати потім буде – так, для себе лише. А потім мене пакують о четвертій ранку на старенький автобус до Києва. Прощаються митці зі мною, як з рідною і махають у слід автобусу хустинками. Дуже романтична сцена виходить! В автобусі моя свідомість вимикається і вмикається вже на Теремках.

Митці ще довго писали і дзвонили, ми здружились у всіх соцмережах, і зараз я вже рахую дні до нашої нової зустрічі. Рахую з радістю і зі страхом. А раптом дежавю? Підготувала всіх вдома, що можу бути пізно… або рано. Готую теплі речі на випадок холодної ночі і крем для засмаги, бо там водойми. На такі зустрічі треба взяти все: парасолю, купальник, паспорт, крем від комарів, цитрамон, мезим і головне не забути книжки.

Читайте також: #39.11: Люди, з якими завжди зручно

Взагалі-то, три роки тому, перед своєю першою зустріччю з читачами, я переглянула в Інтернеті багато відеорепортажів зустрічей топових українських письменників, щоб мати хоч приблизну уяву, що треба казати і як себе поводити. Ці відео увігнали мене в жорсткий депресняк, я дійшла висновку, що ніколи не зможу говорити так розумно! Та взагалі вони вживають такі мовні звороти, що я починаю істерично гортати тлумачний словник.

Тож, розуміючи, що цієї участі я уникнути не зможу і рано чи пізно я опинюся в залі, наповненій людьми, які прийшли мене послухати, я обрала свій власний шлях. Тобто вирішувати проблеми з їхнім надходження. Завжди працює! І головне – не намагатися взагалі хоч комусь сподобатись. Зрештою всі зарозумілі мають вільний доступ до дверей для виходу. Найстійкіші залишаться, от з ними я і відклацаю потім фотосесію.

Відео з моїх творчих зустрічей я ніколи не дивлюся принципово, тому що критикуватиму себе, а, ще гірше – боятимусь на них ходити, бо я, м’яко кажучи, “дуже не академічна”.

А ще на таких зустрічах завжди буде хтось, кому все не подобається, хто прийшов за негативом. Таку людину я вирізняю одразу – у неї скептичний погляд і хворобливий вигляд. Бо щаслива людина – це здорова людина. Щасливі люди нікого не ображають. Нещасні ті, хто ображає… мені здається у них щось болить. І завжди наприкінці зустрічі від когось з них я чую образливі репліки чи капосні питання. Я не ображаюсь, я їм співчуваю. І всі інші в залі їм співчувають. Ніщо ніколи не псує атмосферу свята на моїх зустрічах.

Тож будьте здорові і щасливі, обов’язково приходьте на мої творчі зустрічі, а особливо, якщо ви митці!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter