Читайте також: #39.11: Я не зможу тебе полюбити!

Наступного дня в Мадриді я, як завжди, збираючись на ранкову каву, наводила красу у ванній кімнаті. Вона була простора та розкішна. Тут хотілося набрати води з піною, запалити свічки й лежати увесь день. Окрім крутого дизайну тут були полиці до самої стелі. І всі вони щільно заставлені професійною чоловічою косметикою. Ох, і Олігарх, ох, і метросексуал! Ну, нехай тішиться, що в нього є все, щоб виглядати і пахнути щодня, як після салону краси! У кожного свої забаганки.

Аж раптом щось впало мені в очі. На одній з полиць лежав фен. Фен Олігарху був точно не потрібний. Я підійшла ближче і роздивилась вміст полиці. Мус для волосся, гребінці і ще якісь жіночі речі… Дивно. Це ж не покоївки полишали? То ж “шерше ля фам” – шукайте жінку – згадала я приказку. Обов’язково ввечері обережно спитаю чий це фен.

– Скажи мені, дорога камеро, а чи можу я на третій день гарної поведінки сходити по магазинах?

Я сиділа в рушнику перед камерою, розчісуючи волосся. Це була моя помста тому, хто за нею стежить. Я не знаю хто там, але зуби йому напевно зводить.

Камера дала мені мовчазну згоду, тож починаю збори. Вмикаю музику й танцюю бачату перед камерою… в рушнику!

Шопінг-стріт будь-якого мегаполіса – це країна чудес! Особливо, коли в твоїй кишені пригоршня єврів. Я так і не навчилася їх рахувати, я просто обраховую їх пригоршнями. Іду по всіх магазинах: Zara, H&M, Tommy Hilfiger, Guess… Треба щось купити, фактично будь-що, але я маю переключитись на шопінг.

А цікаво, чи бувають побачення після сорока? Ця думка закралася в магазині жіночої білизни. Я крутила в руках панчохи, розмірковуючи скільки взяти пар. Панчохи – так, колготки – ні. Жінка в колготках поширює флюїди шкільної завучки з серіалу “Єралаш”, неначе в неї на лобі написано “Відійдіть, бо я в колготках”. Жінку в панчохах можна впізнати в натовпі ще за кілька сотень метрів. У неї інший погляд. Це вже давно відома аксіома.

Купила панчохи та вирішила не зупинятись поки є натхнення, перемістилася в іншу крамницю і придбала капелюх! А раптом світський раут чи кінні перегони, а я в панчохах та без капелюха? Ну все, тепер я вишукана пані! Коли повернуся в Україну, вигулюватиму все це добро в парку районного центру! А чом би й ні? Не важливо де ти, важливо що в тобі. І не зважаючи на складнощі нашої комунікації з Олігархом, в мені зараз спрага до життя і пригод, в мені зараз увесь світ, який я шерю по периметру мадридської шопінг-стріт. І байдуже, що сьогоднішніми моїми фоловерами є виключно місцеві собаки, яким до вподоби мої литки, і пофіґ на панчохи.

Узяла капучіно в паперовому стакані, знайшла порожню лавку і сіла думати.

Думати, про те, що навіть в селі без газу я б зараз почувалася душевно-гармонійно. Ніщо і ніхто, навіть Олігарх, не може зараз порушити моєї гармонії, окрім мене самої…

– А чий це фен у лазничці? – наче б то ненароком запитала я ввечері, коли ми сиділи у вітальні та дивилися футбол. Взагалі серед усіх чоловіків, які в мене були, він перший футбольний фанат. Тож уже годину поспіль я дивлюся в екран і зображаю зацікавленість грою.

– Моєї колишньої дівчини, – не відриваючись від екрану, відповів Олігарх.

– Ти мені ніколи про неї не розповідав, – закидаю йому.

– Чекай, закінчиться матч і розповім, – його зараз дійсно крім рахунку нічого не цікавить.

Гаразд, почекаю. Може, там дійсно історія на серіал потягне, а, може, нічого цікавого.

– Я її дуже любив. Ми були разом кілька років, але ніколи не жили разом, вона лише приходила до мене на вихідні. Тож я любив вихідні, – він усміхнувся. – А потім вона пішла.

– Давно? – я розглядала його обличчя. Здавалося зараз він був не зі мною, а десь там, з іншою жінкою.

– Півтора роки тому.

– А ти?

– А я живу.

– У тебе хтось був за цей час?

– Нікого, – він сказав це так, що я повірила.

А потім, коли він уже заснув, я крутилася в ліжку й думала. У нього ж дійсно нікого не було. І не буде. До тих пір, поки її фен зберігається в його квартирі. У кожного свої скелети в шафі, або ж у ванній кімнаті. Він не закінчив ті відносини, він із них не вийшов, він і досі там. То це не в мені справа. Він не лише мене, він нікого не полюбить поки не вийде з попередніх відносин. Ось тому ми іноді, розпрощавшись з одними, так і не знаходимо інших. Ми не вміємо відпускати.

Мені стало шкода Олігарха – він загублений в коханні до жінки, яка пішла. І він має пройти цей шлях сам, ніхто йому не допоможе. Бо ж до психолога він точно не піде, він не з тих, що сповідаються психологам. А можливо він колись зустріне таку жінку, з якою забуде про все. Шкода, що це не я. Хоча, хто знає, який він у повсякденному житті. Не просто на кілька днів, а так, щоби назавжди. Хто знає, чи була б я з ним щасливою на двадцять п’ятому році спільного проживання.

Що ж, треба спати, завтра мій літак. Я вже хочу додому, до своїх мішків!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter