– А давай на твій день народження полетимо в Париж! – наче між іншим якось сказав мені Олігарх. – Я обіцяю, що ти закохаєшся в Париж, тому, що це – місто кохання.

Він сказав мені це ще до того свого коронного “Я не зможу тебе полюбити”.

І ось тепер щодня я думаю про Париж. Я ніколи раніше не планувала летіти до Парижа. По-перше, я там нікого не знаю і це – вагомий аргумент. По-друге, Париж для мене дуже дорогий, моєї зарплатні вистачить хіба що на квиток, спатиму я хіба на лавці на Єлисейських полях, а їстиму те, що люди добрі подадуть. А якщо люди там не добрі, якщо нічого не подадуть? Тоді голодуватиму. Хоча поспати на лавці на Єлисейських полях – є в цьому якась частка тревел-романтики.

Відтоді, як Олігарх озвучив мені свою пропозицію, я серйозно почала замислюватися про Париж, як про реальне місце для нашої з ним романтичної подорожі. І зараз у моїй душі така мряка, що лише Париж її врятує. Єлисейські поля, круасани, кава і шаленство зустрічі… Із ким?

“Не заважайте йому закохуватись у вас” – це нова фішка, на яку я нещодавно підсіла. Це лекції 67-річної блогерши Світлани Єрмакової – розумної жінки, яка щодня по поличках розкладає те, що відбувається в моїй голові. Я стала слухати її лекції перед сном. Замість того, щоб пережовувати тисячу й одну думку, я почала прослуховувати думки досвідченіших і зрілих у питанні стосунків людей.

Читайте також: #39.11: Не боялася падати в його очах

Якби ж я прослухала хоча б одну лекцію до того моменту, як зустріла Олігарха, я би не зробила стільки фатальних помилок і, можливо, зараз пакувала валізу в Париж, наспівуючи “Oh, Champs-Elysees!”.

Так, я сама завадила йому закохатись у себе, я просто не дала йому ні часу, ні можливості на це.

Я завжди вважала, що треба говорити те, що думаєш і робити те, що хочеться. Це ж, так би мовити, іде від душі. А в мене все, навіть найдурніші дурниці йдуть від душі!

Коли я хотіла чути його голос, я телефонувала. Коли я сумувала за ним, я це казала. Коли він промовляв, що йому добре зі мною, я одразу відповідала: “Мені теж із тобою добре”.

А не треба було цього робити! Як виявилося, треба було робити по-іншому!

Не треба було відповідати на його повідомлення за секунду, а давати йому час чекати на мою відповідь. Адже час, який чоловік проводить в очікуванні, він проводить з думками про жінку. А я, отримавши повідомлення, – бац – і вже відповідь надіслала.

Не треба було на його “Сумую” відповідати “Я також”. Треба було загадково посміхатись і дати йому можливість самому здогадатись сумувала я за ним, чи просто сосиски їла. Ну, не можна давати йому стовідсоткової упевненості в тому, що він такий в біса красунчик і що всі, куди не плюнь, за ним сумують.

Не треба його обіймати першою, категорично заборонено його першою цілувати. Світлана називає це емоціональною дієтою. Як виявляється, навіть з емоціями потрібно бути стриманішими, бо весь той буревій Катріна, що живе в нас, нікому не потрібний. Треба бути дозованою. Треба вміти сказати собі і йому “Ні” навіть тоді, коли хочеться сказати “Так! Так! Так!”.

Чоловіки від природи мисливці і їм конче потрібна жінка, яку треба завойовувати. Вони ладні витрачати на це роки, періодично зустрічаючись із доступнішими, і чекати ту єдину, яка на них шифер кладе. Про шифер це я так, образно. Тож моя поведінка з Олігархом була на грані доступності і залежності. Доступність – це не те, про що ви зараз подумали. Це доступність у прямому розумінні – для спілкування і для кохання. Тобто те, що я раніше вважала відкритістю.

Треба було вміти забивати і класти шифер. На його дзвінки, слова, подарунки й інші знаки уваги. Треба показувати йому, що він – лише один з тих багатьох, кому, можливо, пощастить, а, можливо, й ні.

Одне слово, тяжка наука під назвою “Полювання на мисливця”.

А я? Яка ж я була дурна! Я підходила до нього й цілувала, коли хотілося. Я казала йому все, що було в моїй нерозумній голові. Я раділа всьому, не давши йому жодного шансу мене завоювати. І що тепер? Звичайно ж із Олігархом я зробила всі можливі помилки, показавши себе доступною. Але якою ж я буду мудрою наступного разу. І яка ж я оптимістка. Мене тут кинули, а я вже думаю про наступний раз.

Ні, тепер я дослухаю до кінця всі лекції всіх блогерів, навіть закордонних, може, у них ще які нові думки щодо стосунків між чоловіком і жінкою. Тобто треба починати рости в емоційному плані та навчитися класти шифер на всіх і на все.

– Ти для мене занадто, гм, молода, чи що, – таким було його виправдання.

Ні, він хотів сказати інше. Він хотів сказати “проста”, занадто проста і доступна, щоб відчути цю радість полювання, щоб забути все і викинути речі колишньої на смітник. А чому він тримає її речі? Звичайно ж, це вона пішла, тому, що вона складна і недоступна. Можливо, вона взагалі від природи складна, а можливо лише для нього.

Я теж стану складною, такою складною, що комусь від мене потім мозок репне. Я саме над цим працюю.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter