У критичні моменти свого життя ми здатні ухвалювати неординарні рішення. Саме так зробила і я! Хоча вже давно думала про це. Спочатку зі страхом, потім із цікавістю, а вже зараз зрозуміла, що пора.
Пора переїжджати з Києва. Тому, що вже не страшно. Не страшно і не соромно. Більш ніж половина України мріє переїхати ДО Києва, тому, що це престижно, це робота, це статус. А мені, киянці, раптом стало не страшно втратити і престиж, і статус.
#39.11На цю тему я говорила лише з дітьми. Я звикла з ними завжди радитись. Я раджусь із ними стосовно всіх питань, як нашого сімейного життя, так і мого особистого. Іноді вони дають мені достатньо дорослі поради, іноді по-доброму кепкують з мене, але завжди мене підтримують. Навіть якщо я скажу: “Завтра ми переїжджаємо в Буркіна-Фасо”, вони підуть пакувати речі, тому що мої рішення вони вважають хоч і не завжди раціональними, але цікавими. Як от і зараз. Вони мене підтримали. Я безмежно їм за це вдячна. Я вважаю їх не лише своїми дітьми, а й кращими друзями.
То ж, запланувавши переїзд, я не казала про своє рішення ні-ко-му з родичів, уявляючи їхні очі: “Ти переїжджаєш? До Лос-Анджелеса? Ні? А куди? У Жашків???”
Так, в Жашків, бо, по-перше, це на півдороги від Одеси, а, по-друге, там живе Лотецька, яка мене завжди підтримає і не дасть мені згинути на чужині. У нас перевірена часом і обставинами міцна дружба. А в іншому регіоні я, можливо, не виживу, у всякому разі мені так здається.
Я розкажу про Лотецьку пізніше і докладніше. Там на бестселер набереться лише з кількох найцікавіших моментів з нашої кількарічної дружби.
А що стосовно Києва? Я винаймаю тут квартиру багато років і працюю по 20 годин на добу, щоб заплатити за аренду та комуналку. На все інше лишаються копійки. Так, кілька років тому я була впевнена, що буду робити все, щоб протриматись тут. І… стомилася. Я стомилася витрачати свій час на те, щоб заробити і одразу ж віддати. Я стомилась не спати ночами, строчити додаткові переклади, щоби всіма правдами-неправдами триматись у Києві. Я стомилась гарувати, як кінь на пашні й раптом захотіла… просто жити!
То ж треба з чогось починати. Напевно зі збору речей. Досвід з переїздами невеликий я вже маю, тож перше, що роблю, їду в Епіцентр і купую мішки. Багато білих синтетичних мішків з фірмовим написом.
Так, тепер тиждень фізичного навантаження мені забезпечено, тож про майбутню ювілейну дату я вже точно забуду. Іноді мені здається, що я шукаю тисячу і один спосіб, щоб не мати часу на роздуми. Боюсь, що до дня народження я ще матиму такі пригоди, що взагалі забуду відсвяткувати його вчасно.
Як я вгадала стосовно повної зайнятості! Через тиждень моя квартира перетворилась на офіс чи то “Нової пошти”, чи то іншого схожого закладу. Повністю захаращена мішками, вона втратила вигляд помешкання. З неї вже хотілось переїхати і чим швидше, тим краще! Я не знала де мої речі, о Боже, я третій день в одній і тій самій футболці! Страх постаріти за місяць змінився страхом проходити в цій футболці ще три дні.
Бажання позбутися зайвого перевищили жадібність, тому всі речі, старіші за три роки були відправлені в смітник, а морозильна камера була продана за пів ціни. От навіщо вона мені, коли в мене мінімалізм у холодильнику та тільки морозиво в морозильнику? Окрема морозильна камера була баластом у моєму не зовсім впорядкованому побуті.
Телефонує мама, питає, як справи. Добре, кажу, тримаючи плечем телефон, пакую посуд. “Що нового?”, – це мама. “Та нічого особливого: живу-працюю…” Не буде мама щасливою, як дізнається про мій переїзд не в Лос-Анджелес, а я не хочу її засмучувати.
Цікаво, як довго я протримаюсь в режимі секретності? Просто іноді нікому нічого не хочеться пояснювати. Я не відчуваю якихось там боргів перед соціумом і потреби виправдовувати свої рішення. Рішення мої і відповідальність за них я нестиму сама.
Щодо соціуму – тут взагалі без питань. Я заміж виходила? Виходила, аж двічі! Я дітей народжувала? Двох – і хлопчика, і дівчинку! Я в інститут після школи вступила? Звичайно, я ж була тоді відповідальна дівчинка. Зараз не вступила б, зараз я би купила квитка на Мадагаскар за ті гроші, що я витратила на універ, щоб мати дві вищі! Я стаж в трудовій книжці напрацювала? Майже двадцять років! Думаю, соціум має бути мною задоволений. Більше я його не потурбую.
Часто ловлю себе на тому, що займаюсь самоаналізом. Напевно тому, що літо. Не треба підстрибувати на ліжку о шостій і збиратися в школу. Не так багато роботи, бо більшість людей, з якими я працюю, зараз на морях.
А для глибокого і досконального самоаналізу мені потрібна абсолютна тиша, вимкнутий телефон, пляшка Мартіні і жалість до себе, яка нагло прокидається раз на кілька місяців.
Сьогодні мене з мого дзену вибивають мішки. Вони стоять, як новобранці на плацу, а я сиджу біля них із келихом Мартіні в триденній футболці. Розмірковую. У цих мішках усе моє життя. Тобто весь мотлох, куплений мною всього лише за кілька років. Сьогодні вони символізують мій переїзд… в нікуди. Я завжди жила в Києві тому поки що не можу уявити себе в іншому місці. Це добре. Це не дає мені змогу думати про сорок років, а дає змогу лише думати про те, де в біса заховані всі мої футболки?
То ж, – як сказала би Скарлетт О’Хара, – я доп’ю цей келих Мартіні і подумаю про це завтра.
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
