Сьогодні мені сорок років. Із цією думкою я прокинулась о сьомій ранку. Не за власним бажанням, а від повідомлень, які почали приходити з інтервалом в десять хвилин. Я лежу з заплющеними очима та рахую повідомлення. Кому це там не спиться? Приємно, звісно, але відкривати-читати спозаранку ще немає сил. Та й спати хочеться страшне, бо за обдумуванням усіх думок, я заснула десь о третій ночі.

Нічого не поробиш, спокою сьогодні вже не буде, треба розплющувати очі. Дотяглася до телефону. Матінко! Двісті з гаком привітань і це ще тільки восьма ранку. А як усім відповідати? До вечора? Так і скажу на питання, як я провела день народження – писала “дякую” п’ятсот разів. Бо з такою швидкістю п’ятсот до вечора точно набереться.

Ой, яка ж я класна, як про мене душевно пишуть, іноді так щемливо, аж до мурашок. Я й не підозрювала скільки хорошого ще за життя будуть про мене говорити! Так до дев’ятої ранку в ліжку з телефоном і пролежала.

У день народження хочеться чогось особливого та незабутнього. І хоч я не в Парижі, все одно цей день буде лише моїм. Краще, що я могла собі подарувати – це ще одну картину. І, взявши полотно та фарбу, я пішла в майстерню, де мене вже чекав викладач.

– Що ви хочете малювати? Роздивіться майстерню і обирайте будь-що, – сказав він.

У майстерні справді було колоритно: картини на стінах, розкладені натюрморти, посуд, гіпсові фігури та ще багато чого.

Я зупинилася біля натюрморту.

– Визначилися, – питає викладач?

– Так. Я малюватиму це, – вказую в бік натюрморту.

– Чудово. Натюрморт – це гарний вибір.

– Ні, я малюватиму не натюрморт, – і я вказую на лампу, що стоїть для підсвічення композиції.

– Дивно, – усміхається вчитель, – таких побажань до вас ще не було.

І я починаю творити. Цього разу вже без тривожних змахів пензликом та істеричних рухів тілом. Я, прикусивши язика, малюю лампу і слухаю лекцію про живопис. Учитель одним оком поглядає на мою творчість, і я відчуваю, як він хоче мене поправити. Я відчуваю, що все, що я зараз роблю, іде в розріз з академічним стилем живопису.

– Лампа зовсім не така, як на столі, – він дивиться на обидві лампи. Я також.

– Так, абсолютно інша форма. А може лампа – це просто ідея? – я шукаю виправдання своїй неспроможності перемалювати такий простий предмет.

– Певно, що так, – учитель знизує плечима.

Ніхто вже не знає, що буде на цьому полотні, коли картина буде готова.

Ось уже година й лампа на картині оживає. І що далі? Одна лампа має на полотні сирітський вигляд, і моя рука сама мочить пензлика в жовту фарбу. Просто під лампою я малюю кульбабу. Чому кульбабу? Я не знаю, можливо це якийсь космічний посил. У мене ж день народження, а в такий день зв’язок із космосом посилюється, тож я в цей день не суперечитиму собі. Учитель із цікавістю розглядає кульбабу й певно думає, що я дивна. Спочатку підійшла до натюрморту, а намалювала кульбабу під лампою. І ось ми вже вдвох сидимо над полотном і вимальовуємо листочки кульбаби, тіні від світла лампи й останні штрихи.

Ось переді мною вже стоїть моя художньо-філософська робота. Кульбаба, яку зігріває лампа своїм теплим світлом і Космос навкруги. Невже це моє? Не знаю, чи стану великою художницею, але моя картина сьогодні цінніша для мене за Олігарха та такий бажаний і нереальний Париж. Я в цій картині над собою виросла. Звісно я б ніколи не намалювала правильний натюрморт, але ніхто не малював раніше лампу в Космосі.

Увечері були шашлики та пшеничка. А ще італійське вино, яке раніше виконувало роль стратегічного запасу. І пісні під гітару. Діти спочатку накинулися на шашлик, але, з’ївши по шматку, перейшли на пшеничку, бо, кажуть, дуже добра вийшла. Як все-таки мало потрібно в дитинстві для щастя. Лотецька співала щось щемливе про пастуха й отару овець, і вечір здавався ідеальним.

– Ну, і скажи тепер, ти б змогла поміняти усе це, – вона обвела рукою кімнату, де радісні діти точили пшеничку, тазик шашлику, вино і гітару, – на Париж?

– Здуріла? Звісно, ні. Париж від мене нікуди не дінеться, мені з вами всіма вдома краще, ніж в Парижі!

Париж на мене зачекає, а от діти так швидко ростуть.

Ми ще довго співали під гітару. Дякую сусідам, що не стукали в стіну. А потім намагалися заспокоїти дітей, які розгулялися так, що вереск стояв на всю хату, і вже десь близько опівночі розійшлися.

Коли діти заснули, я сиділа знову в телефоні. Майже до третьої ранку відповідала і дякувала.

І вже два дні по тому, я вперше згадала про існування Олігарха, отримавши від нього повідомлення:

“З днем народження, кицюню, вибач що запізнився (сумний смайлик)”.

Дійсно, як я могла аж на два дні про нього забути? А якби він не написав, я б взагалі про нього згадала?

“Дякую, любий, не переймайся, я не чекала на твоє повідомлення (задумливий смайлик)”.

“Вибач, кицюню, я був зайнятий дуже, але я про тебе думав (смайлик поцілунок)”.

Думав, чорт забирай! А я взагалі “не думала”, я винесла мозок усім за цей місяць. І тут пальці самі собою набрали:

“Не вибачайся. Просто я про тебе вже не думаю”.

Відправляю повідомлення і блокую контакт.

Увечері я знову молилась і просила Боженьку дати мені хорошого чоловіка та два мільйони доларів. І, звичайно ж, окремо.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter