Сьогодні зранку, готуючи сніданок, слухала лекцію про чистку власного простору. Розумна жінка розповідала, що потрібно хоча би раз на місяць чистити простір навколо себе.

Спочатку взялася за квартиру і пів дня перебирала речі, які виглядають з усіх шаф. Речей так багато, що вони самі просяться з шафи на вихід. Деякі з них я навіть ніколи не вдягала. Але вони такі гарні, ще навіть з етикетками. І те ж саме з взуттям. Нове, гарне і вишукане, на підборах, лакове, всіх кольорів. А я не вишукана, тому що ношу кросівки.

Збираю все добро в одну валізу. У валізи ще рік тому зламалось коліщатко. Тож і речі, і валіза мають відправитись у нову подорож. За пів дня ревізії з матеріальною частиною було покінчено, валіза вже стояла на веранді, готова до виїзду.

Тепер настала черга контактів. Людей, з якими не хочеться спілкуватись або таких контактів, власників яких я не можу згадати. Фотографії і відео в телефоні, які нікому не цікаві та не потрібні, аудіозаписи, які я не збираюся більше прослуховувати. І кілометри повідомлень у Вайбері та Месенджері.

Я заходжу по черзі в кожну стрічку повідомлень і видаляю адресатів, якщо точно знаю, що не збираюсь далі з ними спілкуватися. Кого там тільки нема – десятки людей, яких я навіть не пам’ятаю. З часом я добралась і до повідомлень Олігарха. Не треба було їх відкривати, я знала, але здоровий мазохізм все-таки переміг. Гортала, гортала… аж поки не дійшла до аудіозаписів.

Читайте також: #39.11: Дуже приємно, Олігарх

“Привіт, красуне. Як ти? Я сумую за тобою, коли довго тебе не чую”.

Я всілась по-турецьки на ліжку, обпершись спиною об стіну і перетворилася на один суцільний слух.

“Доброго ранку, кицюню, сьогодні вихідний і я йду до друзів. Хоча, я б із більшим задоволенням провів цей день з тобою”.

Таке враження, що це або не він, або він каже це не мені.

“Добраніч, кохана, як же я хочу сказати тобі це на вушко, а не в динамік телефону”.

Я злюся на себе за те, що зараз це слухаю. Я мала видалити цей бісів чат разом зі всіма записами, не відкриваючи його. Тиждень роботи над собою пішов коту під хвіст, тільки-но я почула його голос і все згадала…

Зараз я була схожа на пацієнта після апендициту, який лежить собі та тихенько розв’язує ниточки шва. Йому боляче, а він все одно продовжує це робити. Я відчуваю страшенний біль, але все оlно продовжую гортати стрічку та слухати кожне повідомлення, ловити його усмішки й прислухатися до його ніжностей.

Були такі ночі, коли ми говорили до ранку й нам було цікаво та весело. Я розказувала йому про свої пригоди, а він мені – про свої, і це було так душевно. Я не боялася розповісти йому щось таке, через що я би впала в його очах. Я взагалі не боялась падати в його очах. Такої впевненості в правильності моїх вчинків і думок мені ще не давав ніхто.

Він розказав мені колись про жінку, яка після зустрічі з ним писала йому та телефонувала. Вона йому набридала, і за рік, стомившись від цього, він подав позов до суду. А вона писала йому на роботу, що не може жити без нього. Мені так дивно і дико було це чути. Я не вірила, що так буває. А тепер вірю. Є щось у ньому таке, що я шукаю в інших і не знаходжу. З ним хочеться танути… Тому зараз я в це вірю і навіть розумію ту жінку. Просто я не буду дзвонити і писати, хай навіть я нікого не буду мати і заслухаю до дірок його повідомлення, але не зателефоную.

А потім був його запах і його все…

А потом було його “Я не можу тебе полюбити”! І тоді все скінчилося. Це “все”, я продовжую в собі акумулювати і я себе за це не люблю.

Як би я не старалась, які б лайфхаки не вигадувала, але Олігарх із голови не йде. Не йде і не дзвонить. А може не йде тому, що не дзвонить? Тиша. Навколо мене утворюється вакуум, і в цьому вакуумі я чекаю хоча б на повідомлення, хоча б на смайлик. І водночас я відчуваю себе залежною. Все, що зі мною відбувається залежить від одного повідомлення.

Хоча я доросла дівчинка і розумію, що якщо чоловік не дзвонить, тому є лише одна причина – він просто НЕ ХОЧЕ дзвонити. Інших причин не буває. Він завжди знайде час, можливість, телефон, номер і зателефонує, якщо він ХОЧЕ. Один мій колишній прихильник, заблокований мною всюди через настирність, раз на місяць все одно знаходить можливість мені додзвонитися, що ще раз підтверджує мою теорію.

Усе просто. Ну, не схожі чолові на нас, жінок, глибоких і з безкрайнім внутрішнім світом. Це в наших вчинках мільйон причин і душевних переконань, це ми шукаємо підтексти в чоловічих діях. А тут все просто – підтексту немає. Або дзвонить, або ні, тому що або хоче, або ні.

А якщо мене не хочуть, я не буду нав’язуватися. От посиджу, дослухаю всі повідомлення, позітхаю, знайду коньяк “Шустов” на кухонній полиці, закушу шоколадною цукеркою і… повидаляю всі його аудіоповідомлення.

Я шукаю рівновагу і я її, чорт забирай, знайду, у чому б вона не полягала. Але я маю витрусити Олігарха з голови і разом з ним витрусити все, що не дає мені спокійно спати та жити.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter