Дуже важко проходити паспортний контроль і дивитися в обличчя працівника міграційної служби, коли твоє власне обличчя залите сльозами. Цікаво, а як часто працівники тут спостерігають таку картину? Вони ж бо мають бути безпристрасними, слідкувати за міграційними правилами, а тут я, як у пісні “Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза…”

Читайте також: #39.11: У кожного свої скелети

Ми провели разом увесь останній день мого перебування в Мадриді, пройшли пішки десять кілометрів і сказали один-одному десять слів за день. Дивно, я не можу зрозуміти, що відбувається в моїй голові. Я аналізую свій внутрішній стан. Так, я була закохана, але це ще не вилилось в справжнє кохання, а потім і закоханість минула, а на її місці лишилася порожнеча. Я не люблю порожнечу, вона мене гнітить, але я не маю чим її тут, в Мадриді, заповнити. То ж гуляю і рахую хвилини до літака. Навіть не фотографуюсь, хоч на мене це вже зовсім не схоже.

Що зараз відбувається в голові Олігарха – для мене абсолютна загадка. Він намагається бути веселим, показати мені місто, але виходить в нього так собі, Станіславський би не повірив. Напевно він теж чекає на мій літак.

Уже як настав вечір, ми їхали в аеропорт. Олігарх увімкнув веселу іспанську музику й підспівував собі під носа, я теж підмугикувала, так би мовити намагалась підтримати дружню атмосферу. Але вже коли ми приїхали в аеропорт, він в секунду змінився. Вся його придуркуватість злетіла вмить і він дивився на мене, неначе він мене дійсно любить і боїться втратити. Він стояв напроти мене, тримаючи мене обома руками і промовляв, як закляття:

– Ти ж прилетиш, коли захочеш, правда?

Я посміхаюсь і киваю. Навіщо він зараз це робить? Я ж бо тільки заспокоїлась.

– У будь-який момент. Ти обіцяєш, що прилетиш?

Я посміхаюсь й обіймаю. Але мені вже передався його настрій.

– Тільки скажи, і я куплю тобі квиток, я завжди тебе чекатиму, будь-коли.

Я усміхаюсь і цілую. Вдихаю запах парфумів, намагаючись його запам’ятати надовго та йду на паспортний контроль. Я спиною відчуваю, що він на мене дивиться, але не обертаюся, бо по щоках цебенять сльози. Я ж маю піти достойно, у всякому разі в моєму розумінні.

Прикордонники розглядають мене нишком. Та й нехай, буде що дружинам за вечерею розповідати.

Увесь час перед літаком (а рейс було відкладено на кілька годин) Олігарх слав мені повідомлення. І потім, коли літак вже приземлився в Україні. І ще, аж поки я вже не написала йому, що вдома.

– Чудово! Відпочивай, обнімаю.

Це було останнє повідомлення, яке я від нього отримала. Більше їх не було. Це був кінець моєї лавсторі. Це був кінець моєї подорожі. Це був початок мого нового життя, життя з усвідомленням того, що я не пуп землі і хтось може бути щасливим без мене.

Дивно пишеться історія з інтригою наприкінці. Я почала вести цей щоденник за місяць до свого дня народження і закінчу 26 липня, коли мені нарешті виповниться сорок. І я не знаю чим ця історія закінчиться, але впевнена, що все буде добре. Як кажуть: коли все погано – це ще не кінець! А над тим, щоб все в мене було добре, я працюватиму.

На другий день після кільканадцятого прослуховування індійських мантр, затертих до дір відеороликів Сантьї (це такий психолог, його відмінність від інших у тому, що серйозні речі він подає у формі стьобу), я починаю дивитись на світ із цікавістю.

На третій день, після обговорення моєї тревел-драми з подругами, до мене прийшло усвідомлення, що в моєму житті відбуваються події, про які багато хто може собі дозволити лише читати в книжках. А ще мною було знайдено безліч таких плюсів, як, наприклад, я підтягла до рівня “необхідний мінімум” знання іспанської, я вивчила географію на практиці, я спробувала нову їжу, я на тиждень забула, що мені скоро сорок… Тобто мене перестало турбувати питання віку взагалі. А ще, я виросла. Я виросла в питанні відносин. Я зіткнулася з речами, про існування яких не мала раніше уяви. Я не навчилася ще до кінця, але я вчусь відпускати, розуміти і не тримати.

Я над собою працюю.

Знаєте, є такий метод, називається “перенесення болю”. Це коли в тебе болить живіт, а ти раптом ламаєш ногу. Метод, звичайно, не найкращий, але дуже дієвий. Ну, тут у кожного свої методи, а мої вже точно найрадикальніші. Кілька тижнів тому я страшенно боялась старості, а зараз я розумію, що старості не буває. Буває стан душі, коли тобі вже все одно. А мені не все одно і вже точно не буде все одно ще років з двадцять!

А ще я зрозуміла, що не виходить у мене бути нещасною протягом тривалого часу. Ну не можу я собі це дозволити! Бо коли на Ютубі закінчується мантра і автоматично починається пісня “Валєра”, все, атмосфера порушена. Життя, таке цікаве і різноманітне, таке лякаюче та феєричне, сповнене сюрпризів і несподіванок, продовжується!

Я перегорнула цю сторінку свого життя під назвою “Мадрид”, я хочу нову сторінку, і вона буде завтра.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter