Ніщо не міняє ваше життя так кардинально, як рішення вести щоденник. Невідомо звідки починають відбуватись якісь незаплановані події. Точніше, не зовсім незаплановані. На сьомий день самопсихоаналізу я закохалася! Матінко моя, як же ж я так примудрилася влипнути?

Пам’ятаєте в старому кіні Ірина Муравйова казала: “Гарного чоловіка треба шукати на цвинтарі?” Так от, з урахуванням зміни часу і технологічного прогресу, я вирішила замінити цвинтар… сайтом знайомств!

І зараз сто чоловік скаже мені: “Фу-фу-фу”, або “Ти ж мати”, або “Там лише збоченці”. Нічого такого, скажу вам я. От хто зараз може ходити увечері по клубах, щоб знайомитись? Тільки ті, хто має на це сили. А якщо у вас робота і купа справ ви підете вночі танцювати? Особисто я краще в цей час напишу ще одну статтю. У клуб я не піду та пити не буду й танцювати я можу вдома, у крайньому разі пограти на гітарі можу з Лотецькою.

За моїми власними багаторічними дослідженнями, на сайтах знайомств (я маю на увазі міжнародні) сидять якраз такі, як я, кому не хочеться йти в клуб і хто шукає нормального спілкування. Так, люди порядні і непорядні є всюди і навіть в черзі в магазині. То що, не ходити в крамницю? Головне, заробити собі гарну репутацію.

А репутація моя від порядності аж репає. Усі на сайті вже знають, що я – письменниця і не дай Боже… я ж про тебе в книжці потім напишу! Тож усі з повагою і в реверансі. А я перебираю! Той не підходить за віком, той за статусом, той за усмішкою.

Для мене в мужчині ну дуже важлива річ – це зуби, слабкість у мене, люблю я голлівудські посмішки. І нехай там в нього повен рот імплантів, але естетичне задоволення понад усе!

Я – людина, яка спілкується вільно всіма мовами світу, знаю свою особливість притягувати чоловіків, тому користуюсь цим дуже обережно. Фотографії – лише вдіта-взута у шапці, жодних пляжних варіантів. Бо я навіть у шапці маю кращій вигляд, ніж інші в бікіні. Тож і пишуть мені завжди ну дуже поважні люди. Так би мовити, з повагою до образу.

Добу блукаю сайтом. Когось шукаю, сама не знаю кого. Наче вагітна в продуктовому – і те б з’їла, і те, хоча все не таке.

Пройшла доба і Він написав. Я одразу зрозуміла, що це Він, хоч навіть фотографії на аватарці він не мав. Розумно так написав, достойно. Коли не бачиш фотографію, прискіпуєшся до написаного вдвічі більше. А тут і крити нічим, тож я відповіла одразу й теж достойно.

А за пів години ми вже говорили з відео, і Він, як очманілий, не блимаючи, дивився лише на мою ідеальну усмішку, слухав моє щебетання про все на світі: про вік, про переїзд, про мішки. Із кожною хвилиною Він все більше відчував, що я не полюю на чоловіків, що я знайшла свого співрозмовника. А я намагалась Йому розказати про все те, про що вже сто разів чула Лотецька.

День розмов, два дні дзвінків. “Добрий ранок, красуне”, “Добраніч” і… я закохалася! Про кризу віку і переїзд забуто! Мішки я вже не помічала! Квартира, що була схожа на зерносховище, вже не дратувала! Я спала з телефоном! Ну, чи не дурепа? Так, дурепа, але щаслива! У кожного свої методи бути щасливим.

Читайте також: #39.11: Хоч би училка захворіла

І от, минув тиждень, лише один тиждень, який здавався мені цілою вічністю. Мені тридцять дев’ять років, одинадцять місяців і два тижні. Я в терміналі аеропорту Жуляни з посадковим квитком на літак. Лечу в Мадрид! Дурна? Та сто відсотків дурна, навіть я зараз себе розумною не назву! І я з усіма погоджусь. Так, якщо в мене був би список безумств, запланованих на життя, цей політ я б поставила на перше місце по рівню безвідповідальності і бездумності.

Я не можу зараз раціонально обдумувати свої рішення. Я закохана! А закохані люди схожі на хворих, у них блищать очі, вони дивляться повз – повз усе, що відбувається.

Сиджу по-турецьки на підлозі аеропорту і дивлюся, як злітають літаки. Ще година і злетить мій. Я не знаю, що там буде в Мадриді. Я не знаю який Він, ну там на дотик, наприклад, і на інші відчуття. Я не знаю чи сподобається Він мені в режимі офлайн. Я не знаю, що я отримаю, а що втрачу. Але точно знаю: якщо не полечу, буду все життя про це шкодувати. Тому що всі безумні безумства, навіть незаплановані, мають бути втілені в життя, бо пройде час і вже не захочеться. Не захочеться закохуватись, не захочеться робити дурниці, не захочеться божеволіти від щастя. Усе минає. А я не хочу щоб ці речі промайнули повз мене.

Колись я прочитала книжку Анни Гавальди “Він її кохав, вона його кохала”, і там наприкінці розказувалось про тата з донькою. Вони йшли з пекарні, і дівчинка всю дорогу просила відламати їй скоринку хліба. Батько не відламав, сказав лише: “Ти вдома з’їси її за вечерею”. Так от, прийшли вони додому, сіли за стіл, тато відламав доньці таку бажану на вулиці скоринку хліба, а вона каже: “Дякую, мені вже не хочеться”.

Я цю останню сторінку книжки все життя в голові тримаю. І роблю все, що хочеться, знаючи що прийде час і я скажу: “Дякую, але мені вже не хочеться”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter