Сьогодні один мій друг подзвонив і, захльобуючись від щастя, повідомив, що купив машину. Новеньку “Хонду”. Я теж за нього пораділа й наша розмова перетекла в автомобільну тематику. Він розповідав, скільки машин мав за своє життя і які ще хоче купити. А я жувала огірок і кивала.

– У тебе є права? – спитав він.

– Звичайно, я навіть водила машину раніше, зараз не хочеться, – без ентузіазму мовила я.

– Як це не хочеться? – не зрозумів він.

– Боюсь, – ще загадковіше відповіла я.

У мене була машина. Ну як сказати, машина. Мала “Таврію” 1985 року випуску, яку подарував мені мій позаколишній. Можливо, він не знав, як розірвати зі мною стосунки і зробив такий хитрий хід, як шахіст. Бо після того наші стосунки значно похитнулися.

Узагалі-то я так сильно хотіла водити машину, що мені було все одно, що саме водити. У будь-якому разі, я так думала спочатку. Аж поки під моїм під’їздом не оселилася ця диво-машина. Її хазяїн сам пригнав автівку під під’їзд. Я вже потім зрозуміла, звідки така люб’язність – сама я б її навіть не завела.

А все тому, що “Таврія була” з секретом, тобто на підсосі. Про підсос на курсах водіння нам нічого не казали. Тож перший місяць був витрачений на те, щоб рушити мою ластівку з місця.

Мама попросила паркувати Таврію подалі від нашого будинку, щоб не чадити їдким чорним димом під час запуску підсоса, бо вже сусіди скоса поглядали.

Ластівка моя мала багато недоліків: ледь опускалися вікна, не працював тахометр, не горіло ближнє світло, западали педалі газу і гальма, вона легенько била мене током. Це тільки те, про що знала я, думаю, механіки знали про неї багато більше. Але там працювала музика, тож коли мені було страшно їхати, я вмикала веселу пісеньку і вижимала всі 50 кілометрів на годину.

Кілька разів я ненавмисно порушувала правила просто на очах у дорожньої поліції, але вони мене не зупиняли. Думаю, з поваги до старовини.

– А ти знаєш, як пахне моя машина? Кажуть запах нової машини можна порівняти лише з запахом коханої жінки, – продовжує істерично торохтіти мій друг про “Хонду”.

– Хм, ну звичайно знаю, – кажу, пережовуючи огірок.

Моя “Таврія” пахла історією. Вона зберегла запахи всіх, хто нею кермував. Судячи по запахах, всі були нервові та багато курили. Якщо не відкривати вікна, можна задихнутися. Тож я опускала вікна, щоб вижити в дорозі. Навіть коли був дощ, я їздила з відкритими вікнами. Так, я ще примудрялася їздити в дощ!

О, ще я дізналася про культуру поведінки на дорозі. Тобто я підозрювала її відсутність, тому обклеїла машинну ззаду знаками “жінка за кермом”, “новачок”, “діти в салоні” і “не паркуйтеся поруч”. Тому, розуміючи хто за кермом і якого саме авта, мудрі люди просто об’їжджали мене десятою дорогою, але була й інша категорія. Це водії маршруток, які просто виштовхували мене в третій ряд Окружної і водії фур, які виштовхували мене в поле на Одеській трасі. А ще всякі там “Жигулі”, які намагалися мене підрізати й спровокувати зіткнення. І, що найцікавіше, мене жодного разу не підрізав “Лексус”, мене не виштовхував з третього ряду “Лендровер”. І це привело мене до думок, що в дорогих машинах їздять переважно не тупі мажори, як я раніше думала, а нормальні люди, які не жадають самоствердження шляхом пресування “Таврії”.

Тож, пів року провела я за кермом, поміняла в “Таврії” все, що можна було змінити, але вона все одно їздила на чесному слові. Всю зарплату я лишала в автомайстерні, що лишалось – витрачала на бензин. У якийсь момент я зрозуміла, що утримую дуже дорогу автівку і, можливо, дешевше було б її продати, ніж продовжувати в неї вкладатися.

Одного щасливого дня пригнала машину на СТО, хазяїн якої захотів купити її для дружини (що за чоловіки пішли?). Усі працівники збіглись подивитись на чудо автопрому. Підняли, щоб подивитись дно і сплеснули руками. Ні, ну я здогадувалася, що нічого гарного знизу не буде, якщо зверху немає.

– Женщіна, – каже слюсар, – у вашої машини фактично немає дна, відсотків 40 лишилося. Ви б за тиждень п’ятами на Окружній гальмували.

– У Вас бак підтікає, он калюжа, бачите?

– Її варити треба всю повністю.

І це все говорили таким тоном, неначе я їм у салоні нову машину пропоную.

Але продала, слава Богу, і ще й за пристойні для неї гроші. І що потім? Уже з наступного місяця зрозуміла, що в мене з’явилися гроші. Не на запчастини, не на заправку, а на життя! Відтоді я їжджу на таксі і це в рази дешевше, ніж на “Таврії”.

– Ну, я-от тобі розповідаю, а ти мовчиш, наче тобі похвалитися нічим. Що новенького? – мій друг стомився від монологу і хоче діалог. – Що ти сьогодні купила?

Точно, згадала!

– Тертушку, – кажу.

– Чому? – дурнішого питання я ще не чула. Зрозуміло, людина “Хонду” купила, а я?

– Ну, ти ж питаєш, я й кажу. Не купила “Хонду”, зате купила тертушку. Якщо покатаєш мене на машині, я насмажу тобі дерунів. Як ти вважаєш, це рівнозначні задоволення?

– Не сміши! Зовсім не рівнозначні. На “Хондах” усі їздять, а дерунів я рік не їв. Можна навіть так – ти один раз деруни смажиш, а я тебе два рази катаю!

От що значить українська кухня проти японського автопрому. Один до двох, наші лідирують!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram