– Що тобі подарувати на день народження? – спитала Лотецька, коли ми розпаковували мішки посеред хати.

Сказати, що мені було незручно перед нею зате, що впрягла її у свій переїзд – ні, мені було зручно. Є такі люди, з якими завжди зручно. Зручно робити їм послугу, навіть якщо це дуже складно, дорого і має бути виконано о третій ночі. Це я зараз про себе звичайно ж. Тобто це обопільна зручність.

– А поклей мені шпалери на кухні, – я навіть не подумала в цей момент, можливо, вона мала на увазі щось мені купити?

А що мені купувати, у мене п’ятнадцять мішків добра! У мене є все і навіть більше. От навіщо мені стільки тарілок, наприклад? Аж п’ятнадцять, коли для трьох осіб буде достатньо три мілкі і три глибокі, ну хай ще одна для салату. Та я куркулюю! А от з хатою треба щось робити. Хоч би де шпалери поклеїти, щоб тут оселився запах ремонту.

Ми оглянули з нею кухню, дійшли висновку, що два-три рулони це максимум, що потрібно. Лотецька зітхнула і пішла.

Ніщо так не зближує і не віддаляє людей, як ремонт. Під час ремонту ви можете дізнатись про себе такі страшні речі, які вам не розкажуть у звичній обстановці. Ви дізнаєтесь звідки у вас ростуть руки, а може ноги, багато чого нового почуєте про свій окомір і працездатність.

Приблизно це я подумала, коли Лотецька увірвалась в мою хату з трьома рулонами шпалер, пачкою клею і пензликом. Ну все, дружбі кінець, зараз повбиваємось з нею, пересваримось і не буде в мене більше подруги.

– Не мандражуй, – сказала вона мені, – я в селі хату клеїла, досвід маю великий, тож якось поклеїмо.

– А там ще дірка за столом, з неї миша приходить, – показала я найдальший кухонний куток.

– Зробимо так гарно, аж миші приємно буде до тебе заходити, – Лотецька витягла із сумки якийсь пакунок. – Ось, тримай, для миші.

Я розгорнула пакунок і стала читати інструкцію. Це отрута. Подякувала і поклала подалі. Я не зможу. Я в душі пацифістка, для мене насипати отрути для миші – це вчинити вбивство. Я в хаті три мухобійки знайшла і заховала, бо це вже холодна зброя. Мух теж шкода. Хай літають, прийде осінь, вони самі позасинають.

Зі спритністю будівельника-гастарбайтера Лотецька розвела клей у єдиному відрі, яке ми знайшли.

– Зараз поґрунтую, до завтра постоїть, тоді й поклеїмо, – чи то мені, чи то собі вона зараз це каже.

– А я? Як я тобі допомагатиму? Ти мені кажи, що робити, – я хочу бути корисною, але не хочу працювати. І навіть у моєму голосі багато ентузіазму не прослуховується. Блін, а якщо вона дійсно мене працювати змусить, я цього не переживу.

Згадався епізод із фільму “Мелодія для забутої флейти”. Може, пам’ятаєте “Ми чиновники, ми нічого робити не вміємо”? Чи то держслужба накладає на всіх такий відбиток, чи то в мене природнє, але я дійсно не працьовита. Я можу написати новелу, або вірш, наприклад, можу його продекламувати так, що у слухачів аж ребра зводить в судомах, я можу… я можу робити що-небудь, аби не працювати фізично. Мене навіть на картоплю родичі не звуть, бо окрім збитків я нічого не роблю. Я катаюсь на лопаті, добре сплю на свіжому повітрі, їм, як комбайнер (бо ж свіже повітря), але не копаю. Тож годувати мене дорожче, вирішили родичі, і вже років п’ять, як городу я не бачила.

– Не парся, я клеїтиму, ти подаватимеш, – здається Лотецька мій натяк почула. Не знаю, що їй завтра подавати, але все подам.

– Ти підлогу вимила перед поклейкою? – вже зранку Лотецька дивилась на мене поглядом виконраба.

– На кухні? Так, – підняла я руку до уявного кашкета.

– Яке “на кухні”? У кімнаті. Нарізати де будемо? Біжи та мий.

Я біжу. І тут я розумію, що відро одне, а там уже клей. О Боже, що робити? Є! Знайдено вихід. На кухні беру миску для салату на три літри. Була для салату, стала для ганчірки. Хоча, що це за міщанство? Миски для салату. Я не їм три літри салату, я в салат кришу два помідори і два огірки.

А миска, скажу я вам, ну дуже підходяща для ремонту виявилась. І футболки (я взагалі не знала, що як мінімум десять ганчірок треба, тож діставала з мішків, що бачила і різала на шмаття).

Лотецька рачкувала підлогою з рулеткою в одній руці, ножицями в іншій. Все сама переміряла, сама відрізала. Я рачкувала слідом, цим самим показуючи, як я поважаю її здібності і фоловлю в усьому. То ж ці ритуальні танці тривали весь день.

– Халтура, – каже Лотецька. – Стик в стик пішов!

– Магія, – кажу я. – Люда, ти така талановита!

Я просто вже стомилась рачкувати за Лотецькою, у мене вже штани на колінах скоро попротираються.

– Ні, ну ти подивись! Завтра все до біса повідпадає, будемо переклеювати.

Ні, я цього не переживу, навіть якщо відпаде абсолютно все. Другий раз безцільно повзати рачки хатою я не зможу.

– А мені подобається, – я хвалю Лотецьку, як можу. Хай вже заспокоїться. Ну відпадуть і що? Назвемо це “лофтом”. Люди купу грошей за лофт викидають, а у нас він безкоштовний.

Приклеївши останній шматок шпалери, Лотецька дивиться на стіни критично, а я на неї – захоплено. Хто для мене таке робив? Або ще зробить? А вона точно ще раз зробить, якщо шпалери завтра відпадуть.

Тож з вірою в силу клею і з надією, що завтра зранку шпалери залишаться на стінах, я падала в ліжко, відчуваючи, що засинаю на льоту.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter