Відчуваючи, що я можу себе морально пошкодити не дочекавшись дня народження, як важка артилерія в двері дзвонить… Лотецька! Ну хто може ще дзвонити в мої двері без попередження в будь-який час доби? Тільки близькі люди. У моєму випадку це Лотецька!

Журналістка від Бога, вона з’явилася в моєму житті три роки тому. Своє перше в житті інтерв’ю я давала саме їй. У день нашого знайомства я дуже нервувала і перед камерою розмахувала руками, як поранений баклан. Я верзла всякі нісенітниці, ковтала слова, кривилась і чухалась. Господи, я думала, невже це все завтра покажуть по телевізору? Але відмотати плівку назад я не могла, тому з жахом чекала випуску новин.

Який же був мій подив, коли з екрана телевізора на мене дивилась абсолютно адекватна і достойна я! Лотецька зробила чудо – вона показала мене світові, як достойну і впевнену в собі жінку, яка вміє триматися перед камерою і знає собі ціну. Моїй вдячності не було меж!

А потім ми разом (я маю на увазі увесь жашківський культурний бомонд) вирішили нести просвіту в маси, тобто англійську мову за відсутності мовної школи в місті. Абсолютно авантюрний проєкт, не профінансований ніким, але підтриманий багатьма. Я приїздила до Жашкова щосуботи. Сонна, бо виїжджала о шостій ранку, і голодна. А Лотецька зустрічала мене з дерунами і всякими смаколиками, годувала, напувала чаєм і теж вчила англійську разом з групою охочих у приміщенні місцевого історичного музею.

І це було весело, попри весняні дощі та холодні зали музею. Зараз я із задоволенням переглядаю ті наші фотографії і відео на Ютубі.

Саме тому для мене Лотецька – це мій Жашків. І, не зважаючи на сто п’ятдесят кілометрів між нами, ми завжди знаходимо час, щоб замовити блаблакар і махнути чи то я до неї чи то вона до мене.

У нас є три спільні пристрасті – робота, мідії і Піна Колада. Ми обидві працюємо по двадцять годин на добу сім днів на тиждень, але настає той критичний момент, коли голова вже не варить і сил немає ні на що. Тоді ми кидаємо все на кілька днів і влаштовуємо собі свято!

– Збирайся, – каже Лотецька по-діловому, – я зарплату отримала, підемо святкувати.

Так, зарплата Лотецької – це вагомий аргумент, це дійсно привід на бенкет! Неначе я працюю безкоштовно. Але, беручи до уваги, що я винаймаю квартиру в Києві, наші доходи однакові.

Мене два рази просити не треба, для мене її приїзд навіть без зарплати – це вже свято! Я стрибаю в коридорі від радості, наші доньки також стрибають у коридорі – вони найкращі подруги. Лише мій син просить взяти йому суші на виніс, бо не хоче брати участі в цьому незапланованому святі жіночих емоцій.

Тож ми йдемо в “Терра піццу” на гавайську піцу, роли “Каліфорнія”, Піна Коладу для себе і молочні коктейлі для дітей. Ми завжди ходимо лише сюди та замовляємо одні й ті самі страви. А навіщо шукати інше, коли знайшов те, що робить тебе щасливим? А “Терра піца” – це таке чарівне місце, де мені роблять знижку не по картці а “по фейсу”. Мене там так люблять, що, думаю, годували б навіть без грошей!

Отже, сьогодні ми святкуємо зустріч, і думаємо, як мені жити.

– Якщо квартиру не знайдеш, житимете поки в мене. Місця вистачить, – хто б мені ще таке сказав? Думаю, ніхто. Лотецька свята!

Я завжди з нею погоджуюсь. І хоч з нас двох старша я, у Лотецької така сила характеру, що навіть я перед нею пасую.

– Люд, – Людмила Василівна Лотецька взагалі поважна особа в Черкаській області, – а я тобі не заважатиму?

– А я тобі в Одесі не заважала? – згадує наші поїздки на море. Так, на морі було класно, я знаходила мільйон різних способів, щоб ми всі разом з дітьми їздили на море. Але в цьому році я щось розклеїлась, і до моря ми поки що не дісталися. Поки що! Ще не кінець сезону.

Читайте також: #39.11

Після вечері, коли діти сплять, ми маємо ще одну традицію – купити гілку бананів і сидіти на алеї до другої ночі, філософствувати про сенс буття, наявність життя на Марсі та чоловіків.

Що не менш важливо, смаки до чоловіків у нас абсолютно різні, тому ми можемо перемивати кістки колишнім, там вже не важливі плюси – колишнім згадують лише мінуси. А про теперішніх ми не говоримо, бо ще не зрозуміло, як на довго вся ця пісня.

Сумувати в присутності Лотецької мені ще жодного разу не вдавалося. Як і їй в моїй присутності. Тільки-но починаємо за проблеми, одразу знаходимо мільйон шляхів для вирішення і взагалі… хіба це проблема? Із нею кожна моя проблема перетворюється на досягнення, ну просто рідкісний талант у людини мені щоразу це доводити.

Ми разом – це антистрес для кожної. Ми з Борщагівки пішки під дощем ходили в Жуляни снідати. Ви знаєте, як круто прокинутись вранці і піти поснідати в аеропорт? Я думаю, що ми одні такі шалені в Києві! Але ж які там смачні пироги з капустою і кіш-лорен, а ще кава з топінгами! Ми жували пироги, запиваючи капучіно і дивились як злітають літаки!

Я вдячна Лотецькій за те, що вона завжди поруч, і навіть якщо сніг-дощ-каменепад, а я сумую, вона все кине і примчить. І перетворить весь мій ментальний треш на свято-від-зустрічі-тому-що-життя-триває! А далі буде ще цікавіше!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter