Я думаю, що не я одна така, з першим днем літа повністю втрачаю бажання працювати. Я маю чотири роботи! Хоч це звучить якось навіть драматично, але я люблю все, чим займаюсь.

По-перше, я бібліотекарка на пів ставки в звичайній районній бібліотеці. По-друге, я кореспондентка в газеті. По-третє, я письменниця і на написання книжок витрачаю стільки ж часу, як і на творчі зустрічі з читачами. І тут мій графік презентацій розписаний на пів року наперед. І, по-четверте, – я онлайнова викладачка англійської мови. І ось тут мій графік розписаний аж на рік вперед.

Тож якщо написання книжки можна відкласти до приходу натхнення, статті теж можуть почекати, у бібліотеку щодня ходити не потрібно, а от англійська – тут не просачкуєш, бо все розписано по хвилинах.

Як взагалі в моєму житті з’явилося викладання англійської? Я ж не педагогиня. Я просто знаю мову. Але одного разу кілька років тому я взялась за роботу, за яку би не кожен професійний викладач взявся. Просто в той момент мені потрібні були гроші, тому я ризикнула і пішла волонтером в організацію, яка шукала онлайнового викладача для молоді з інвалідністю зі сходу.

Куди я втрапила зрозуміла після першого робочого дня, коли на мене дивилися з екрану по чотири пари очей, розглядали мене пильно й обережно. А я розглядала їх і уявляла все, що ці діти на візках пережили в чотирнадцятому році. Мені серце щеміло. Я не знала, як себе з ними вести. Слава Богу вони не бачили, як тремтіли мої руки, поки я знайомилась і записувала їхні імена в зошит.

Спочатку учнів було двадцять, і я дуже стомлювалась. Я викладалася на уроках, як актор під час вистави, а в короткі перерви почувалася ніби боксер між раундами. Пила воду і лежала по 20 хвилин у ліжку. А вже за два місяці дітей стало сто! Я забувала, що таке їсти, спати, я розробляла для них вправи, схеми, вірші, гімнастику. Так, гімнастику англійською для дітей у візках. Я начитувала тексти для незрячих. Я обдумувала уроки для дітей з ДЦП! Я вчила мову жестів. Ревла ночами, бо в мене серце рвалося на шматки, а на уроках була “училка-свято”! Я навіть дозволяла найменшим учням присилати мені замість смайликів какашки, тому що це весело. А зі мною має бути не тільки цікаво але й весело, бо від нудної училки толку не буває.

Так от, робота моя в проєкті закінчилася, але слава моя пішла сходом України, і вже батьки випускників телефонували, записували своїх чад, бо страшне слово ЗНО не давало їм спокою. Що найцікавіше, мої учні – вони мої друзі. Ми розповідаємо один одному новини та секрети. Коли я вперше сказала їм, що переїжджаю, вони захвилювалися, але, розуміючи, що Інтернет є всюди, швиденько заспокоїлися.

Тепер я з екрана ноутбука демонструю своїм учням не тільки підручники чи завдання, а ще й мішки. Дивно, я розповідаю їм те, що не завжди розповідаю родичам. Про переїзд, про статусність, про соціум, про піраміду Маслоу і рівні наших потреб відповідно до нашого розвитку. І я відчуваю, як вони мене за це люблять.

Згадую поширену шкільну фразу “Хоч би училка захворіла” – сама пам’ятаю за часів свого навчання в школі. Впевнена, мені такого ніхто не бажає.

От мої учні вже точно відволікають мене від усіх душевних переживань. Як взагалі можна сумувати поруч з людьми, для яких ти найпозитивніша людина в світі? Тут мені вже треба тримати марку!

Окремо розкажу про Максима. Максим Блануца з’явився в моєму житті рік тому. Коли я проводила співбесіду, він відмовився від спілкування. Я була в розпачі. Розуміла, що відбувається, але нічим не могла зарадити. Він у візку і дуже через це переживає. І нервує. А коли нервує, йому тяжко говорити. Тому він вирішив не говорити зі мною зовсім.

А потім я шукала до нього підхід, а потім я намагалась з ним дружити, а потім… цьогоріч 8 березня він був єдиним мужчиною, який подарував мені справжній подарунок! Він надіслав поштою коробку дорогих цукерок! А я тримала їх у руках і плакала. І мені було начхати на декомунізацію в той момент, адже я отримала такий шматок любові, на який рік тому навіть не сподівалась.

Ну, як тут можна себе жаліти, коли ти залюблена з усіх боків?

Тож працюємо! Коли немає сил навчатись – дивимося фільми англійською, читаємо книжки англійською, бо літо ж – треба все робити в задоволення!

Я ще от що подумала. Я хоч і здорова, слава Богу, жінка, але ж не ідеальна. Характер у мене паскудний і зовнішність так-собі – на чотири з мінусом. Тому я теж потребую особливого і толерантного до себе ставлення. Є й серед моїх близьких людей такі, що постійно намагаються записати мене в салон краси (зробити щось з волоссям і обличчям), або сходити зі мною на шопінг, бо “в такому вже навіть сміття не виносять”. А потім я комплексую страшенно. А так хочеться щоб тебе приймали разом з усім, що маєш: зі зморшками, неправильним прикусом, іноді поганим настроєм, відсутністю шелаку на нігтях і з двома дітьми!

Так, мої учні приймають мене такою, якою я є. Лишилося зустріти такого ж відчайдушного мужчину, який скаже: а нафіґ ті брови, пішли краще на ці гроші політаємо в аеротрубі!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter