Я боялася виходити до залу прильоту і розтягувала час, як могла. Але вийшли вже всі, я ж не можу тут оселитись. Поки, щоб не привертати увагу, роблю вигляд, неначе намагаюсь підключити вайфай і тому така зайнята, що не можу вийти. Але діватися нікуди. Вихід всього один, тож роблю крок, потім ще один – виходжу. І бачу його. Ну, чому я півгодини ховалась за спинами прикордонників, коли він тут? А він такий, яким я його й хотіла бачити. І він усміхається, бо бачить мене. Отже, я його не перелякала своїм реальним образом. Виходить, він теж саме такою мене уявляв. А як підійти? Обійняти, поцілуватись чи потиснути руку? О, Боже! Гаразд, спочатку просто підійду. Там видно буде.
Я підійшла. Він уже протягнув руки, щоби мене обійняти. Я відчула носом комірець його сорочки-поло, запах парфумів. Чорт забирай, хоч би зараз не застрибати по терміналу від передозування адреналіном!
Тримаюсь як леді, усміхаюсь, а не регочу, говорю мало, погляд таємничий. А в глибині душі істерика на фоні ейфорії.
Ми пройшли на стоянку, сіли в його машину. І тут я уважніше на нього подивилася. Я бачила такі моделі машин. Це не просто автівка, це – представницький клас.
Ну, чому олігархи при зустрічі ніколи не кажуть: “Дуже приємно, Олігарх”?
Про те, що він не простий собі іспанець я спочатку зрозуміла по машині, потім по годиннику на його руці, а зараз… Я міряла кроками вже не пам’ятаю яку за ліком кімнату. Ні, це не квартира, це окремий поверх. Це те, що я раніше бачила лише по телевізору. Кожна спальня мала свою окрему гардеробну і ванну кімнату. А хто, цікаво, все тут прибирає? Напевно, почувши моє німе запитання він сказав:
– О другій щодня приходить покоївка. Їх у мене дві, вони приходять по черзі. Я поїду на пів дня у справах, а ти тут хазяйнуй. Покоївок я попередив. Вони, до речі, українки.
“О, Боже! А я? Хто тут я? Поки не зрозуміло. Просто якась українська діаспора на одному квадратному кілометрі (десь так я оцінила розмір квартири)”.
Мабуть, він почув моє німе запитання, коли підійшов впритул і… так, зрозуміло, в нього до мене… пристрасть? Закоханість? Та хоч би що, а я щаслива! Ну й що, що олігарх? З ким не буває. Вони теж люди. Отже, у мене олігархічні канікули!
Читайте також: #39.11: Пора переїжджати з Києва
– Може, поки тебе немає, я піду повештаюсь містом? – питаю.
– Звісно, – каже і висипає на стіл купюри. Багато купюр різного номіналу. Я дивлюсь на стіл, засипаний грошима і чекаю, що далі буде.
– Ти бери скільки треба, не забудь десь поїсти, сходи в якісь музеї або ж пробіжися по магазинах, – якось сором’язливо вимовляє він, мов вибачається. А я ж розумію, що там уже як мінімум моя річна зарплата. Тож на каву вистачить.
– Я ще покажу тобі кухню, – ніби забувши щось важливе, сказав він.
І ми зайшли. Це зовсім не схоже на кухню в моєму розумінні. Ні, кухонні меблі тут, звісно, були, навіть плита й холодильник. Але тут було порожньо! Я помітила лише стакани і дві тарілки. А де каструлі? Де все те, що у людей на кухні стоїть? Де зрештою чайник?
Він відкрив холодильник, в якому стояли пляшки з водою та вином, лежав шматок пармезану й апельсини. Мій вигляд, мабуть, волав “А де їжа?”
– Я вдома не їм, лише п’ю воду і можу з’їсти апельсин. А ще я не п’ю каву чи чай. Тож, вибач, чайника немає. Але якщо тобі потрібно, можна ввечері купити кавову машину.
Так ось у чому особливості заможного життя. Він не їсть вдома! Тому тут і пусто.
– Я вип’ю каву на вулиці. Навіть не думай про кавову машину заради трьох чашок кави, – одразу ж заспокоїла його я.
Він поїхав у справах, а я, поклавши в кишеню пригоршню єврів, пішла шукати кав’ярню.
А потім з паперовим стаканом капучино гуляла вулицями, фотографувала вітрини магазинів, робила селфі та розмірковувала. Як я можу бути такою легковажною і прилетіти до чоловіка, якого не знаю? Але ж і він мене не знає. Для нього це ризик? Ще й який, а він довіряє мені навіть більше, ніж я йому. Дивина та й годі.
Ось так накручуєш себе, чекаєш підлості зусібіч, а насправді навкруги такі самі люди, які довіряють ближньому та чекають довіри до себе. Хто знає, як в мене складеться з Олігархом, але за цю поїздку я йому дуже вдячна. Цікаво, за що мені такий подарунок від Долі? Я ж навіть про таке не мріяла.
Якщо Доля підносить тобі подарунок, треба брати – так каже моя подруга Наталі. Вона компетентніша за мене в питаннях дарунків Долі. На її переконання, Всесвіту краще знати, що тобі потрібно і що ти заслужила. Іноді ми недооцінюємо свою значимість для Всесвіту й відштовхуємо можливості, які до нас приходять. Тому треба бути простішими і насолоджуватися тим, що Всесвіт нам дає.
Так з думками про Наталі, Всесвіт та Олігарха я насолоджуюсь своїм літом, своїм Мадридом і своїм ранковим іспанським капучино.
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
