Я вже давно думаю про це – фактично, увесь останній рік. Спочатку це була просто ідея, яку я навіть не наважувалася втілювати в життя. Потім я замислилася над її втіленням. Далі я почала проговорювати це вголос. І сьогодні я взялася втілювати один із найсміливіших зі своїх задумів.

Я купила полотно і записалася на урок олійного живопису!

Чому це так незвично для мене? Тому, що я взагалі не вмію малювати! Я спеціально дітям не допомагала з малюванням, щоб не зіпсувати їхні роботи! Та й сонечко для мене намалювати складно. Тобто сонечко я звісно намалюю, але будь-який психолог, подивившись на моє сонечко, може поставити купу діагнозів. Ні тварини, ні дерева, ба квіточки в мене не виходять.

Тож з таким багажем незнань і невмінь я прийшла на урок живопису.

Танцюючи навкруги мольберта ритуальні танці, я боюся лише одного – зіпсувати своє полотно та марно витратити всі фарби, які мені тут видали. Мені це нагадало моє перше знайомство з комп’ютером, коли боїшся натискати кнопки, щоб, не дай Боже, не зіпсувати цю незрозумілу пекельну машину.

– Що ви будете писати? – запитує мене викладачка.

– Я? Ну… можна щось таке, що всі можуть? – у мене ще й логічне мовлення пропадає з переляку.

– Ви можете написати будь-що, ось, обирайте, – і викладачка виставляє переді мною цілу течку роздрукованих малюнків.

Тут все таке гарне і я навіть не знаю, що обрати.

– Може, якусь абстракцію? – ну, не впевнена я, що зможу намалювати, наприклад, сову, і вона буде схожа на сову.

І тут, гортаючи малюнки, я знайшла те, що треба. Дві кульки на фіолетовому тлі. Реальна абстракція, бозна-що, але симпатично. Хіба я не зможу намалювати дві кульки?

– Малюватиму це, – показую обрані кульки.

– Це кульбаби, – каже викладачка.

Та й справді, від кульок вниз тягнуться два пагінчики, я їх просто не помітила.

І тут почалося! Я вся, зосередившись та кусаючи губи, почала творити. Пензлик випадає з руки, яка більше звикла до ложки. Фарба бризкає у всі боки (недарма всі малюють у фартухах). Я творю, як справжній художник: спочатку квацяю фарбу абияк по полотну, потім відхожу і дивлюся на результат (це я підгледіла у інших), льопаю далі і знову розглядаю з різних боків на відстані. Фон шикарний! Як він у мене вийшов, науці не відомо, бо такими істеричними рухами фарбу в цьому художньому клубі по полотну ще не розмазували.

Малюю кулі, але вони виходять не як кулі, а як їжаки. Фарба тече і бризкає. Я тхну розчинником, як чоботар. По лікоть сині руки здіймаються у повітрі так, неначе їх власник диригент, а не художник.

Викладачка періодично підходить, але нічого не каже. “У неї немає слів, вона боїться ненароком щось таке сказати, що мене образить”, – роблю я власний висновок. І мені так хочеться, щоб вона хоч трішечки допомогла, але на всі мої прохання вона каже:

– Це ваша картина і ваше бачення, з моєю допомогою вона втратить автентичність. У вас чудово виходить, продовжуйте.

Легко сказати продовжуйте, коли ти вже неозброєним оком бачиш, що це не кульбаби. Що завгодно, але не кульбаби. Я кружляю навколо полотна, намагаючись зрозуміти, що це може бути. Може, НЛО? У принципі, можна і так це назвати, але ні. Може, метеорити, що падають на Землю? Так би мовити, “Апокаліпсис. Раннє”…

Я перебирала в голові все, на що могла бути схожа моя картина. І раптом… ну, точно – це ж часник! Так, “Часник на заході сонця”. Ось і кульки часникові, які цвітуть і фіолетово-синьо-зелений фон, що символізує собою захід сонця.

Нарешті! Я намалювала щось, що, можливо, ніхто раніше не малював! Усі малювали гори і ліси, і тварин, і портрети, але я ніколи не чула про “Часник на заході сонця”. Моя ейфорія не має меж від того моменту, коли я зрозуміла, що саме я написала. Я – творець! Я зрозуміла, що відчували Гоя і Рафаель, коли відступали на кілька кроків, щоб милуватись вже закінченою роботою. Це кайф, це торжество мистецтва в мені!

Ще тиждень я чекала, поки моя картина висохне. Приходила кілька разів, щоб вкотре переконатися, що вона неперевершена. А за цей тиждень, що чекала, зібрала всі гроші з усіх карток, залишивши тільки на харчі, і поїхала в крамницю “Усе для живопису”, купивши все, щоб вже наступну картину писати своїми власними фарбами. Не купила тільки мольберт, бо не вистачило грошей. Але вистачило фантазії.

У городі лежить драбина, яку я з першого дня хотіла викинути. Вона трухлява, але важка, і сил мені бракувала. Тепер з новими силами втягую драбину в хату, на веранду. Кращого мольберта в мене і бути не може. Тож відсьогодні веранда – моя майстерня. І ще невідомо з яких аукціонів продаватимуться полотна, що писались тут!

Отже, я виконала ще один пункт зі списку шаленств: я взяла в руки пензлик. Це таке дивне відчуття, коли ти творець, коли ти можеш створити будь-що, власний Всесвіт, а рука сама виводить… часник.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter