Моя подруга надіслала мені повідомлення. Довге. Основне, що я з нього виділила “завдяки тобі я навчилась бути незручною для багатьох людей і зручною для себе”. Я читала і думала. Чому завдяки мені? Невже я така стала? Може, я за собою чогось не помічаю? Мені здається я по двадцять разів на день вибачаюсь. “Вибачте, що турбую”, “Вибачте, що запізнююсь”, “Вибачте, що не прибрано”, “Вибачте, що не дуже смачно” (дітям). Іноді навіть хочеться додати “Вибачте, що я живу”. Але, на думку оточуючих, я кладу шифер на все, що мене не має турбувати.

“Вибач, – телефоную Лотецькій, – а в тебе гроші є?”

Традиційно раз на місяць приходить той день, коли вони в мене закінчуються. Як вони закінчуються, не знаю, я не встигаю контролювати свій грошовий потік. Він живе своїм автономним життям. Мені кажуть “От якщо ти почнеш економити…” А як економити? Для мене це взагалі таїнство. Не купувати шоколад? Не ходити в ресторан? Чи може не подорожувати? А потім, як результат, почати читати чужі романи про подорожі та кохання. Ні, я винайду сто й один спосіб, як знайти гроші, але я писатиму свої романи, а половину зарплатні витрачатиму на літаки.

Так от, гроші скінчилися у найнепідходящий момент. Завтра день народження. Проблема віку вже не турбує, взагалі жодні проблеми не турбують. Турбує побажання дітей щодо святкового столу.

“У мене нуль”, – каже Лотецька, і я її за це поважаю. Ми близькі по духу! Вона також не вміє економити.

Ми з двох гаманців нашкрябали сто п’ятдесят гривень і дійшли висновку, що гроші то не проблема, ми ще багато чого можемо собі з такою сумою дозволити.

Тож на останні нашкрябані я пішла в м’ясну лавку. Власне, таких м’ясних лавок у Києві немає. А такого смачного сала я взагалі раніше не купувала. Все тут смакує по-іншому. Я вже звикаю до реального смаку їжі, а не до ідеальних форм і кольору, але без жодного смаку, як то м’ясо в київських крамницях. Де вони його беруть? Чим вони тварин годують? Чи, може, воно створено якимось складним хімічним шляхом?

Читайте також: #39.11: Жінка, що варить смачний борщ – як не крути, відьма!

Переїхавши до Жашкова, я стала купувати просту їжу: овочі, каші, м’ясо і потроху забувати про суші, кебаби і лагмани.

По-перше, я ще жодного разу не була тут у ресторані, хоча взагалі, враховуючи чисельність населення, тут просто немає сенсу вкладати мільйони в ресторанний бізнес. Можливо, я зміню свою думку, коли дійсно знайду ресторан де якість, ціна й інтер’єр мають високий рівень, просто в мене немає ні часу, ні бажання займатися такою дослідницькою діяльністю.

А, по-друге, – тут їжа смачніша, ніж в Києві, тому з часом відпадає потреба шукати кращого поза домом. На базарі – все з городу, яйця – з-під домашніх курей, масло, що пахне молоком. І це ще я не ходила на центральний базар, який тут двічі на тиждень. Я реально боюся туди йти, бо знаю, що купуватиму все підряд, і тоді точно виростуть стегна.

Тож купила м’яса та вугілля, а на останню двадцятку ще пакет пшеничної крупи. Так, вечірка буде, що треба, такого паті з пшеничкою в моєму житті ще не було. Але ж кажуть, що сорок років святкувати не можна, отже у мене все відповідно до забобонів. Начебто шашлик святковий, але пшеничка навіватиме нам думи про скромність їжі, як скромність буття.

Повз мене йшла жінка, не помітила мене і зачепила рукою, в якій була сумка, напевно, з цеглою. Сумка боляче вдарила мене по нозі. Але жінка вже кинула на мене розлючений погляд.

“Вибачте”, – автоматично промовила я.

Жінка подивилась на мене скоса і пішла собі далі. От чому вона мене вдарила, а я вибачають? Природна ввічливість? Чи страх конфлікту?

Так, я дійсно не переношу агресію в будь-яких її проявах. Агресія ж може бути не лише пряма і зрозуміла, а ще непряма. Наприклад, добрі люди, які починають виховувати при тобі твоїх же дітей. Мене це бісить. Або коли тобі кажуть, як жити, до того ж каже особа, яка живе бідніше ніж ти. Бідніше не фінансово, а відповідно до якості життя. Є таке поняття “бідність існування” – я сама його вивела. Це коли кожен день схожий на попередній, всі думки про те, чим займаються інші, а всі плани про консервацію.

І всіх цих агресорів я тримаю від себе якомога подалі, щоб не псувати собі авру. А вже, як раптом натрапляю на них, тоді краще вибачусь і втечу, щоб мене ударною хвилею їхнього негативу не зачепило.

А ще, якщо вже говорити про “зручність”, мені дуже важко казати “ні” і, як наслідок, я працюю без вихідних. А вже раптом, як припече, і я розумію що просто зобов’язана комусь відмовити, кілька днів перед цим тренуюся перед дзеркалом, обираючи підходящий тон і міміку.

Напевно, я дійсно багато чого за собою не помічаю. Кажуть, соціум вважає мене дуже успішною богемною пані. О, я можу! Я така! Головне, щоб ніхто не знав, що на завтра у богемної пані в меню пшеничка, інакше вся ця мішура з мене спаде, а ким тоді захоплюватись? А ким надихатись? Із кого зрештою брати приклад?

Тож замариную шашлик і ляжу спати раніше, а завтра буде новий день, і він буде моїм. Завтра буде мій особистий Новий рік.