Мені тридцять дев’ять років і одинадцять місяців. Колись давно, коли мені було лише тридцять, я вважала, що сорок – це глибока старість, до якої мало хто доживає. Я просто впевнена була, що до цього часу я маю струхнути і розкластись на атоми. Я маю стати кульгавою на одну ногу і підсліпуватою на одне око. Дивно, я й не помітила, як дожила до цієї знаменної дати.

Як висновок – я не струхла, не посивіла, не покрилась зморшками (ні, ну трохи є, але вони мають не критичний вигляд). Сивини я не маю виключно з генетичних показників, бо в моїй сім’ї жінки не сивіють. Мене це дуже тішить, бо постійне фарбування волосся – це вже бьюті-процедура, яка б виривала з мого скромного бюджету левову його частку. Якщо говорити про зовнішність – зараз на фото в Інстаграмі я значно гарніша, ніж десять років тому. Ну а про розум… про нього і говорити зась. Нарешті він в мене з’явився! Хоча, можливо, він прийшов разом зі зморшками?

Ні, я вже точно не хотіла би зараз бути молодшою, ніж є. Я впевнена, що коли мені було менше років, в мене було не лише менше зморшок і розуму, але й менше можливостей.

Читайте також: Мене дратують жінки

А тут… Що таке можливості в сорок – це розширений діапазон чоловіків від тридцяти і до нескінченності. Хоча нескінченність із цього приводу мене бентежить щонайменше. Мене бентежать чоловіки того віку, коли вони вже кинули звичку телефонувати щохвилини мамі, щоб пожалітись де в нього бо-бо, розказати, що поїв, де поїв, з ким поїв і спитати де лежать попрасовані шкарпетки. Це я зараз про тих, хто за мене молодший. А також не просять по сто разів перед сном перечитувати заповіт – це і є та сама нескінченність. Тобто, на мою абсолютно суб’єктивну думку, чоловічий вік сорок п’ять-п’ятдесят три цілком мені підходить.

То ж я не полишаю надії одного дня все ж таки зажити щасливим сімейним життям, тихим і безтурботним. Безтурботність тут передбачає наявність гарненького будиночка в чотири поверхи, гараж з Поршем Панамерою, а краще двома і ще бажано різних кольорів, щоб зранку не плутати, в який застрибувати.

Ну і пса ще можна, але такого, щоб сам себе вигулював.

Читайте також: Дресирувати чоловіків, як собак – фейк чи реальність?

То ж я над цим працюю! Не покладаючи рук в буквальному сенсі. А як саме? Щовечора я молюсь. Так і кажу: дорогий мій Боженька, дай-но мені гарного чоловіка і два мільйони доларів. Навіщо мені два мільйони? Тут вже все прораховано: будиночок на чотири поверхи, два Порша і пес благородної псячої крові! Ось таке моє невибагливе бачення ідеального майбутнього.

Чоловіка хочу такого, щоб на нього дивилась і від милування мружилась! Щоб селфі з ним в соцмережах були, як вирок для суспільства: “От так, бачили? А у вас такого немає!” Щоб гарний, але мужній. І борода, як в лісоруба обов’язково! І тату якесь в японському стилі, щоб тільки посвячені розуміли глибину набитого!

Він буде мовчазним і постійно зайнятим. Він буде працювати вдень і вночі, щоб, як мінімум, оплатити зимову комуналку, а, як максимум, купити ще один малесенький такий будиночок на Балі.

Ну а я? А я стану художницею, відомою у вузьких колах. Точно, я писатиму картини! Вже уявляю себе – така вся зацегокана фарбами в брудному фартусі, стою в береті посеред двору і малюю кущ, або ще щось, що в очі впаде. І погляд шальний, як у Ван Гога, і кущ в мене на полотні також не зрозумілий в стилі Ван Гога.

Боженька мене чує, я впевнена в цьому. Щодня він підкидає мені нових чоловіків для розгляду. Напевно, коли я остаточно визначусь із чоловіком, тоді настане черга і моїх двох мільйонів доларів.

А ж бо гроші хочу окремо від чоловіка! Чоловікові гроші це що? Це – “коханий, дай на…” і за годинку – “ой, не вистачило, ще додай на…” і так все життя. У мене відчуття власної немічності, а в чоловіка параноя і день бабака в одному флаконі. А не дай боже кине? Тоді хто мені “дасть на…”?

Читайте також: Сексуальної об’єктивізації чоловіків не існує?

Я не вмію просити, мене пригнічує навіть думка про те, щоб простягнути руку і скласти брови в молитві, а потім ще дві години обґрунтовувати необхідність в придбанні абсолютно непотрібних в чоловічому розумінні речей.

Чому я зараз все це пишу?

Я впевнена, що не лише я, а фактично кожна жінка на порозі свого сорокаріччя займається аналізом свого життя, яке минуло і намагається запланувати наступні сорок років так, щоб було про що згадати з захопленням.

Я не знаю, що там відбувається в чоловічих головах. Мені здається, що чоловіки сприймають все набагато простіше: вбив мамонта, а краще з десяток – виконав план – суспільство задоволене – життя склалося.

А в жінки тонші натури, у неї – струни душі, які так важко настроїти в правильну тональність… У жінки вікова криза може сягнути таких широт і висот, що чоловікам і не снилось.

Як ось я зараз, переживаю свою власну вікову кризу. А щоб пережити її достойно і не підсісти на “Персен” я вирішила саме сьогодні завести щоденник і вести його рівно місяць до свого дня народження. І тут прописати все, що коїться в моїй голові. А там таке… Боюсь, що за місяць щоденник перетвориться на трилогію “Як дожити до сорока років”, “Як я це зробила у власний спосіб” і “Як не треба робити, щоб достойно дожити до сорока років”!!!


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.