16 березня 2014 року в Криму було холодно. Сімферополь, мряка, дощ. Цього дня проводився референдум, у якому жодне із запитань не передбачало збереження Криму у складі України.
Ми з групою іноземних журналістів спробували акредитуватися. Інформації про акредитацію аніякої. Сайт ВР АРК перейшов у доменну зону .ru. У Міжнародному прес-центрі повідомили, що акредитація вже не проводиться. Як виявилося, акредитували лише російських журналістів. У цьому прес-центрі вперше довелося побачити «європейських друзів Путіна». Зі списку допущених спостерігачів випливало, що ними є крайні ліві політики різного рівня і масштабу, а також – крайні праві. Тоді це було несподіванкою. Організовувалось і оплачувалося все з Москви. Готелі забиті іноземними «друзями Путіна» та російськими діячами – місця не знайти.
Сімферополь не подавав ознак політичного життя, принаймні їх не було видно. Про масовий протест годі й говорити. Вулицями снували лише парні патрулі у козачих папахах. Частина кримської самооборони. Такі самі козаки стояли в оточенні Верховної Ради АРК. У внутрішньому дворі вже розгойдувався величезний російський триколор.
Козаки були як місцевими, так і з Росії. Коли я уперше побував у Криму 2002 року, вперше й стикнувся із козаками. Козаком себе вважав син господині, яка здавала нам житло. Непосидючий молодий чоловік, на якого часто нарікала мама. 16 березня чоловіки в архаїчних мілітаризованих одностроях називали себе «ополчением Крыма». Казали, що є їх по всьому Криму 14 тисяч. Може, й брехали – підлаштовувалися, натякали на умовний паритет. Бо приблизно стільки ж на півострові дислокувалося військ ЗСУ.
Ну і ДАІшники на перехрестях в тандемі з озброєним «Беркутом».
На центральній площі Сімферополя зранку не відбувалося нічого. Стояв Ленін. Шерега агітаційних наметів. Кілька «ополченців». Слово «ополчення» я теж тоді почув в українській дійсності вперше.
Ми об’їхали кілька дільниць – у Сімферополі й за межами міста. Чоловіки із георгіївськими стрічками – за «спостерігачів». До 12 години дня всюди у Криму декларували однаково високі цифри явки – 35–50%. У Керчі – цілих 64%. Цифри феноменально високі. Їх писали крейдою на дошках або ручкою на листках на видному місці, але перевірити – годі.
Натовпів виборців на дільницях, значних черг не було. Та й звідки їм було взятися? Кримські татари становили вже 14% населення. Впродовж пару тижнів вони виставляли блокпости у своїх населених пунктах та мікрорайонах. Вночі палили багаття, які у передгір’ях палахкотіли особливо войовничо. Молодь рвалася до активних дій.
Кримські татари домовилися бойкотувати вибори. Крім того, були українці, частина з яких – не зрусифіковані. Молодь, нова інтелігенція та середній клас також мали свою думку. Дехто мені казав, що якщо їм раніше було байдуже, то тепер відверто соромно за те, що тут коїться.
Було зрозуміло, що результат референдуму – вирішений наперед. Це проглядало, як мінімум, з блокпостів кадрових військових на в’їзді до Криму, блокпостів «ополчення» дорогою до Сімферополя, з присутності військових на вулицях, самооборони. Кадрових військових ні з ким не сплутаєш. Тримаються повагом, скупі на слово. Звичка до зброї і навички тактичного кроку – у всій поставі.
Крім концерту з російськими частушками у виконанні 16-річної дівчинки, особливої агітації не було. Зате майже усі борди навколо заклеєні агітацією за світле майбутнє з Росією і проти «хунти», «радикалів із Майдану» та «фашизму».
День голосування скоротили – зробили з 8 ранку до 8 вечора. Навіщо людей мучити, якщо і так все вирішено?
Ближче до вечора люди почали підтягуватися на площу Леніна, обік якої – будинки уряду та місцевого парламенту. Військові у російській формі на кшталт «горка» оточили площу і виставили пости на ключових вулицях. Кримська самооборона перегородила деякі вулиці вантажними фурами.
Ми зупинилися у кафе на вулиці Горького і крізь велике вікно було видно пару смуглих військових у «горці» та частину натовпу. Люди потроху розігріваються алкоголем.
О 20 годині виголошують дані явки. Явка висока. Виходило, що у Севастополі проголосувало 123%. Нічого, до наступного ранку цифри підлаштують.
До 9 вечора площа Леніна не щільно, але заповнена. На площі 15–20 тисяч людей. Негусто як для міста із 360 тисячами населення. Дехто добряче напився, дехто вже й упав та відлежується під стіною.
Натовп розмахує прапорами і радісно вигукує гасла за Росію. Схоже на стадіон. На стінах Кабміну – лазерна ілюмінація «Крым. Россия». Лазер – калька з Майдану.
Вибираємось із кафе. У підворітнях біля площі кучкується молодь з російськими прапорами на плечах і з горла потягує пиво. Раптом якийсь чоловік гучно вигукує «Путін!, Путін!», сподіваючись, що його скандування підхоплять інші. Заклик повисає в повітрі – лиш пара осіб кволо підтримує.
Вони ще не зрозуміли, що їх вже «видано заміж». Що нехай і небагате, але розмірене і цивільне, немілітаризоване життя в Україні вже завершено. Віднині їхнє все – Путін.
Нескорений Крим: Справа 26 лютого
Про “безкровну” окупацію Криму навесні 2014-го
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
