Лихослів’я про Україну. Якось я збирався йти до магазину, і в коридорі зустрівся з моїм сусідою, що теж, якраз, виходив з квартири. Як виявилось нам було по дорозі: повз парк до роздоріжжя двох вулиць.
Як ведеться між сусідами розмова почалась про те, про се, і, звісно, плавно перейшла до найбільш невичерпної теми – політики.
Сам сусід не раз щиро зізнавався, що свого часу, голосував за Партію регіонів. Як і багато хто з колишнього “регіонівського” електорату він украй негативно сприйняв зміни в країні. Але річ не в політичних уподобаннях. Мабуть багатьом доводилося хоч раз спілкуватися з людьми, що скептично ставляться навіть до самої ідеї української державності. Так от, мій сусід один із таких “скептиків”.
Спочатку він обурювався, що дітей змушують у школі здавати по кілька гривень на допомогу бійцям АТО. Потім “перемкнувся” на самих бійців, що, на його погляд, люблять марнославно хизуватися службою на Сході, тоді ж як за часів Другої світової… Згадав і про декомунізацію в Україні:
– Кому от этого какая польза? Хотят декоммунизацию – вон пускай,
тада, и эти “хрущёвки” сносят! – театральним жестом показав на п’ятиповерхові будинки попереду, – тоже при советской власти строились!
Усі аргументи про те, що хіба ж було б краще, якби ми знаходились під владою і впливом Росії, він відкинув. І заявив на це, зі своєю характерною говіркою та фрикативним, “українським”, звуком “г”:
– Украина всигда была под кем-то! Всигда! И в советское время, и при
царской России. И под поляками была! И под болгарами!..
Після згадки про панування болгар на території України я для себе вирішив, що сперечатися не має жодного сенсу. Проте подумав, що такі ось “вільнодумці” – одна з бід нашої країни.
Звісно, політики, коли їм зручно, люблять жонглювати такими поняттями як “свобода слова”, “демократія” etc. Але й ми – пересічні українці, інколи проявляємо лояльність до українофобів. Мовляв, “мають право, і з цим треба змиритися”. Та якщо тверезо оцінити ситуацію, то хіба це свобода слова? Де хоч якась конструктивна критика чи ґрунтовна аргументація сказаного? Це просто можливість для деяких громадян безкарно проявити шовінізм.
Зазначимо: ніхто не заперечує, що за глум над державними символами, винуватців можуть притягнути до кримінальної відповідальності. То невже символічне підпалювання українського прапору гірше ніж вербальна агресія проти України чи її народу? І мова не про “сусідів” (зрештою, такі особи, переважно, мають низький рівень культури, і їх ніхто не сприймає серйозно). Адже лихослів’я, антиукраїнські висловлювання собі дозволяють і медійні особистості – у прямих ефірах, у блоґах та публікаціях.
Дехто може заперечити: яку шкоду це може завдати державі? Відповідь проста: досить значну.
По-перше, часто агресивні висловлювання передують активним злочинним діям або можуть спровокувати людей до таких дій. Подібних випадків можна пригадати безліч. І вчинити їх може будь-яка з двох конфліктних сторін.
По-друге, вони призводять до розколу народу на ментальному рівні. Варто пригадати, як “інтелектуальна еліта” Сходу протиставляла Донбас іншим регіонам України. Або скільки було неаргументованих тверджень про те, що Донбас “годує” Україну.
Інформаційною безпекою нашої країни опікується СБУ. Але на державному рівні варто боротися з коренем проблеми. А він полягає в негативному ставленні певного відсотка українських громадян до своєї держави. Саме “держави”, а не конкретно деяких українців, нашої мови, національних ідей та ін., як інколи полюбляють уточнювати “лихі язики”. Досить обманюватись, бо українська мова, культура чи національні ідеї є такими ж символами держави, як прапор, герб чи гімн.
Що можна вдіяти?
По-перше, “не відмахуватися” від випадків лихослів’я та агресивних нападок на символи України. У першу чергу мова йде про тих, хто займає державні посади, працює в державних установах і має доступ до медіапростору. Українці мають зрозуміти, що такий стан речей неправильний і суперечить здоровому глузду. Таке лихослів’я має каратися.
По-друге, працювати над патріотичним вихованням молоді. Для цього потрібно задіяти навчальні заклади. Просто повторювати, як важливо любити Батьківщину – мало. Можна ввести навчальний предмет, що безпосередньо пов’язаний з тим прекрасним, що є в нашій країні: природою, музикою, народним мистецтвом, звичаями. Показати чим вони відрізняються в різних регіонах України і чим ми відрізняємось від інших країн. І, звичайно, навчити застосовувати отримані знання на практиці. Держава має законодавчо підтвердити те, що знати і вивчати українську мову – престижно. Потрібно відкоригувати список української літератури, що вивчається. Для початкових і для 10-11 класів її можна трохи осучаснити – є багато цікавих сучасних письменників.
Бо Україна повинна мати не тільки минуле, але й майбутнє.
Ілюстрація: REUTERS
Українська та російська мови: хто чий діалект
Борщ – усьому голова: що їли і які страви готували українці
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
