Три тисячі кілометрів. Приблизно таку відстань я здолала на авто у пошуках безпечного місця для своїх синів. Румунія, Угорщина, Австрія, Німеччина і нарешті Франція. Саме тут, на батьківщині тата своїх дітей після початку повномасштабного російського вторгнення я вирішила сховати своїх дітей.

Наш шлях був довгим і виснажливим. І не лише тому, що дистанція налічувала тисячі кілометрів чужих доріг. Найважчою була невизначеність. Я не поспішала миритися з очевидною істиною, що ця війна надовго. Ми повільно перебиралися з міста до міста у надії, що все закінчиться швидко і ми повернемося додому. Мені дуже хотілося непомітно для себе прожити цей час: аби він минув, як страшний сон, у який я не мала жодного бажання вірити. Уявлення про фінальну точку нашого призначення було досить мутним, адже ми не уявляли, де саме у Франції ми будемо жити.  

Поспішати нам було нікуди. Ми віддалялися від дому й прямували у невідомість –  кудись туди, де, здавалося, нас ніхто не чекав. Разом зі збільшенням відстані, яку ми долали, приходило розуміння двох речей. Я відчувала, що прийняла правильне рішення. І почала усвідомлювати, що на певний час доведеться змиритися з ним. Так минув місяць.

Мюнхен. Церква Святого Міхаеля. 5 березня 2022 р.
Віра Валлє
Мітинг на Площі Республіка, Париж. 19 березня 2022 р.

Країни, крізь які нам довелося їхати, зустріли нас привітно. Українські прапори на будівлях і у вікнах осель. Плакати з українською символікою і написом «We stand with Ukraine» і «Stop war» майоріли у вітринах магазинів і у провулках міст. Єдиною країною, у котрій мені не вдалося помітити жодного натяку на війну, була Угорщина (що ж, я й не чекала іншого від Будапешту). Найбільше згадок про Україну я побачила у Відні, Мюнхені й Парижі. Проте я навряд чи могла уявити, наскільки мене здивує французька провінція.

Мітинг на Площі Республіка, Париж. 19 березня 2022 р.

Побачене свідчило про безпрецедентну підтримку України. На вряд чи я колись могла уявити, що вона набуде таких масштабів. Упродовж останніх 15-ти років мені довелося знати іншу – байдужу, холодну, апатичну Європу. Хоча ми й не маємо сьогодні такого потрібного нам рішучого захисту НАТО, ми маємо дещо, про що донині й не могли мріяти. Україну вже ніколи не переплутають з Росією. Україну щиро підтримують і поважають. Яким би болісним і кривавим не був цей шлях…

Першим у Франції мене неябияк здивувало невеличке французьке містечко в Альпах неподалік Гренобля – Сент Агне. На мерії міста на тлі засніжених вершин я помітила український прапор. У ці дні кожне французьке місто і майже кожне село, через яке нам довелося їхати, декларувало свою підтримку Україні. При чому така підтримка не обмежувалася демонстрацією українського прапора на адміністративних будівлях.

Будівля мерії містечка Сент-Агне, Франція. 10 березня 2022 р.

Французи виявилися напрочуд гостинними й виражали повагу й співчуття до України. Невідомі люди пропонували житло та іншу допомогу. Помітивши українські номери на авто, вітали нас на дорозі. В усній бесіді дивували знаннями про Україну. Приємною несподіванкою стала знахідка на лобовому склі мого авто, яке ми залишили припаркованим на кілька годин у Парижі. Під двірниками лежала записка з номером телефону: «If you need help, please call…».

Париж, до слова, виявився не найкращим містом для пошуку прихистку. Оформлення документів і пошук житла тут  – непроста справа у зв’язку з напливом біженців з України (хоча мені й вдалося отримати чудову медичну допомогу на наступний день після приїзду). Тому всім, хто прямує до Європи у пошуках прихистку, я б радила просуватися вглиб країни: там простіше оформити документи і знайти житло.

Віра Валлє

Так ми й зробили, прийнявши рішення оселитися у Нормандії. Саме тут, у маленькому містечку під назвою Лільбон, завдяки сім’ї мого першого чоловіка нам пощастило знайти свій тимчасовий дім. Місцева громада виявилася дуже чуйною і потужною: про такий прийом ми могли тільки мріяти! Нас тут чекали, для нас старалися, за нас молилися.

У день нашого приїзду на нас очікував затишний будинок з усім необхідним до найменших дрібниць. Для кожного з нас (навіть для нашого лабрадора Лаккі) все було підготовлене й влаштоване таким чином, щоб не дай Боже ми навіть на секунду не відчули себе небажаними або чужими. Вперше за місяць наших пригод Європою ми почувалися дійсно безпечно і щасливо.

м. Етрета (Ла-Манш), 27 березня 2022 р.

Так ми знайшли наш дім – нехай і тимчасовий, але такий рідний. Тут сини пішли до школи, в якій їх зустріли дуже привітно. Аби познайомитися з двома українцями, діти вишукувались у довгу чергу. І це не дивно: бути українцем – круто. Прокидаючись тут щоранку, я цілую синів і мене охоплює відчуття вдячності до тих, хто оточив нас турботою на чужині. Мене накриває почуття любові до тих, кому я при народженні дала слово до останнього дбати, захищати і кохати.

Окрім моїх двох синів є ще дехто, кому це слово довелося дати до появи на цей світ – у ці страшні для України дні. Під серцем я ношу дівчинку, яка з’явиться на цей світ всупереч усьому злу. Життя має перемогти. Хіба може бути інакше, якщо є люди, які присвятили себе служінню добру?

Прокинься, світе! Україна на лінії оборони демократії

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram