Миколаївський край довго був “мовчазною”, закритою територією. Радянська імперія зла обрала саме ці землі для розміщення ядерних військових об’єктів. Проте історія розпорядилася інакше: колись неприступні місця стають захопливими родзинками для мандрівників. Індустріальний туризм набирає обертів і є окремим багатством Миколаївщини. Бодай раз у житті потрібно це відкрити для себе.
ЄДИНИЙ У СВІТІ МУЗЕЙ РАКЕТНИХ ВІЙСЬК
Україна 1996 року позбулася третього у світі за потужністю арсеналу ядерної зброї. Що далі сталося з тим арсеналом? Можна зрозуміти, завітавши за 30 кілометрів від міста Первомайська до єдиного у світі Музею ракетних військ стратегічного призначення. Кажуть, деякі мандрівники приїжджають по п’ять-десять разів.
Там, до речі, можна випити кави та поспілкуватися з інтелектуалами ракетної галузі. Після того, як ракетні війська в Україні скоротили, висококваліфіковані офіцери працюють екскурсоводами.
Ухвалу про те, щоб на базі центральної позиції 92 полку 46 ракетної дивізії відкрити єдиний у світі (!) Музей ракетних військ стратегічного призначення, приймали президенти трьох країн – України, США та Росії.
Музей заснований 8 листопада 2000 року як філія Центрального музею Збройних сил України (нині – Національного військово-історичного музею), а вже у жовтні 2001 року експозицію оглянули перші туристи. Має близько 24 тисячі експонатів і поступово розширюється.
Найцінніший об’єкт – ракета 15Ф18М, яку називали “Воєвода”, а за американськими стандартами – “SATANA”. Єдина в Україні. Виготовлялася на заводі “Південмаш” міста Дніпропетровська. Настільки унікальна, що внесена до книги рекордів Гіннеса. У п’ять разів більша від бомби, яку 1945 року скинули на Хіросіму: найбільша міжконтинентальна балістична ракета вагою 211 тон. Запускалася з шахтно-пускової установки. Дальність польоту – 15 тисяч кілометрів: могла вцілити у будь-яку точку земної кулі. Несла 10 ядерних боєголовок по 750 кілотон кожна. Нині на тлі знешкодженої “SATANA” залюбки фотографуються туристи.
Експозиція ділиться на три складових: знайомство з експонатами на зовнішній території, в залі, та основне – заховане під землею, в шахті глибиною з 12-поверховий будинок.
Ракетний полк – це одна підземна шахта, де містився командний пункт, а навколо неї – ще 9 шахт, де ховали 9 ракет з ядерними боєголовками – міжконтинентальних, балістичних .
Дев’ять шахт були знищені відповідно до договору, який підписала Україна. Залишилася лише центральна. Єдина в Україні і в Європі, куди й запрошують туристів.
Бажаючі можуть опуститися на глибину 45 метрів, де на амортизаторах “висить” командний пункт. У разі ядерного вибуху він мав зберегтися. Шахта надміцна: могла витримати ядерний вибух.
Тут уже все розсекречено. Можна посидіти у командному кріслі та символічно натиснути на ту саму “ядерну червону кнопку”, яка ще років тридцять тому могла перетворити на попіл півсвіту. Насправді – це маленька сіренька кнопочка.
І можна собі уявити, що навколо міста Первомайська розміщувалося ще 9 подібних ракетних комплексів, 9 підземних командних пунктів і 90 шахт з ракетами. Це називалося однією ракетною дивізією. На території України таких дивізій було шість і вони об’єднувалися в одну ракетну армію з центром у Вінниці.
Процес руйнації шахт можна побачити на світлинах у музеї. Ракети знешкоджували у місті Павлограді на Дніпропетровщині. А шахти після вибухів залили бетоном, зверху насипали чотири метри родючої землі (таке собі послання майбутнім поколінням). Себто зараз на місці колишніх ядерних шахт – комбайни і трактори орють ріллю та збирають врожаї…
– 1996 року після закінчення Харківського військового університету я потрапив служити у цю військову частину, починав свій шлях у цьому ракетному полку і на цьому командному пункті, – розповідає Олександр Сущенко, офіцер, який зі знанням справи водить туристів у єдину збережену ядерну шахту, де містилася грізна ракета “SATANA”. – Після завершення служби повернувся і вже кілька років працюю на посаді інженера.
Музей ракетних військ – єдина територія в Європі, де ви можете відвідати колишній секретний об’єкт. Хіба що у США є подібний музей і там також проводять екскурсії.
2001 року у нас вийняли останню ракету, зірвали останню шахту. Ці шахти будували півтора року. Командний пункт – 33 метри довжиною, 3.30 см завширшки, 12 поверхів. Перші десять – різноманітна апаратура. Два найнижчі відсіки призначалися для людей: бойовий пост для чергування і кімната відпочинку.
У разі тривоги там могли перебувати максимум 6 осіб. Вага командного пункту – 125 тон. Спеціальний ліфт доправляв людей до відсіку. Під час ядерного вибуху 6 осіб могли прожити там ще 45 діб: були закладені продукти харчування, запас води. Самі собі могли виробляти електроенергію (внизу в шахті було сховано ще 120 акумуляторних батарей). Але під час вибуху не потрапляв би кисень, тому установки самі продукували кисень.
Щоб захистити шахти – їх накрили кришками: 121 тонна із заліза й бетону, а на додачу до 10 тон парафіну, який не пропускає нейтрони. Ніяка радіація не потрапляла. Аби відкрити таку кришку потрібно було витратити 20 хвилин, але під час пуску ракети мала відчинятися за 8 секунд.
Біля кожної шахти був побудований під землею міні-холодильний центр на глибині 6 метрів, що підтримував вологість і температуру +18 градусів цілий рік. Кожна ракета була націлена на свої об’єкти.
Існувало багато каналів зв’язку. Запустити ядерну ракету було не так просто, як ми собі могли уявити на кшталт “натиснути червону кнопку”. Насправді дві маленькі сіренькі кнопочки потрібно було одночасно натиснути у двох різних місцях, тобто запустити ракету могли лише два офіцери. Плюс застосувати ще 2 пускових ключі, що зберігалися у командира. Дуже непростий механізм. Тому одна людина ніяк не могла натиснути кнопки.
Офіцери не знали, куди полетять ракети: мав право дати команду лише верховний головнокомандувач у зашифрованому вигляді, адже у нього є ядерний чемоданчик, з якого надсилав спеціальний код, який розшифровували. Діяла оборонна доктрина – першими ядерну зброю не застосовувати.
Логіка така: якщо віддана команда, то це означало, що вже летять чиїсь ядерні ракети. Кілька хвилин давалося офіцерам на виконання наказу. Тому двоє чергових по 6 годин не виходили з командного пункту. Там була встановлена для них навіть мікрохвильовка, радіо, телевізор, полички для відпочинку, туалет, умивальник. Усе необхідне – у невеличкій кімнаті. У шахті – п’ять холодильних машин, які у мирний час охолоджують повітря: 40 тон замороженої води (льоду) 30 років перебували у цих стінах.
В країні-агресорі досі такі ракети несуть бойове чергування. Але вони повинні будуть їх знищити, бо продовжити гарантійний термін використання цих ракет може лише завод, який їх виготовляє, тобто наш «Південмаш». Україна ж розірвала відповідний договір з Росією, тож росіяни будуть вимушені ці ракети вийняти з шахт і знищити до кінця 2022 року. Проте, наскільки відомо, вони копіюють цю ракету і намагаються її виготовити. Тривають випробування.
На мою думку, Україні не потрібно було відмовлятися від статусу ядерної країни. Розумію, що таку кількість ядерної зброї, яка була на території України, ми фінансово не могли на той час утримувати. Можна було скоротити, залишити якісь певні види ядерної зброї, але не відмовлятися від статусу ядерної країни. І тоді б ми мали можливість в разі необхідності наростити виробництво цієї зброї. Нам потрібно було залишитися ядерною державою, щоб захисти свою країну.
БЕЗКОШТОВНІ ЕКСКУРСІЇ НА ЮЖНОУКРАЇНСЬКУ АЕС
Щоб побачити надзвичайні цікавинки другої в Україні за потужністю після Запорізької АЕС – Южноукраїнську – варто звернутися до Інформаційного центру “Імпульс” у місті Южноукраїнськ. Нікому не відмовляють. Туристів запрошують на оглядини цілий рік. Безкоштовно.
Южноукраїнська атомна електростанція та її місто-супутник Южноукраїнськ – друга потуга індустріального туризму Миколаївщини (поки що справа так і не дійшла до його перейменування відповідно до норм української мови на “Південноукраїнськ”).
Одначе місто-супутник вас здивує. Чистеньке, компактне, упорядковане. Мешканці – колишні, теперішні або майбутні працівники АЕС. Якщо загалом на Миколаївщині народжуваність меншає, то тут, хвалити Бога, “позитивний приріст”. Середня зарплата по місту – від 20 до 40 тисяч гривень. Втім, і роздрібні ціни на продовольство вищі ніж деінде.
– Южноукраїнськ побудований з нуля на частині території селища Костянтинівка, яке міститься поруч і зараз належить до Южноукраїнської ОТГ, – зі знанням справи розповідає Олександр Пелюх, помічник генерального директора, начальник управління інформації й громадських зв’язків Відокремленого підрозділу “Южноукраїнська Атомна електростанція” Державного підприємства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом”.
– У давніші часи тут стояли два козацькі зимівники Олексіївка та Сумівка. Місто існує виключно завдяки роботі однойменної АЕС. 42 тисячі жителів. Чотири загальноосвітні школи, гімназія, ліцей, школа мистецтв, ЦДЮТ, спорткомплекс, інформаційний центр. Всі ці об’єкти соціальної інфраструктури досі утримує Южноукраїнська АЕС: близько 140 мільйонів гривень щороку витрачається. Виходить друком також місцева газета “Контакт”. В управлінні інформації та громадських зв’язків, яке я очолюю, випускаємо газету, радіопрограми й телепрограму. Діє інформцентр “Імпульс”, – додає Пелюх.
Місто розташоване на мальовничому Бузькому каньйоні з крутими високими (до 40 метрів) берегами річки Південний Буг. Тут є й військово-історичний музей, де зібрана велика колекція бронетехніки та літаків. А ще – цикл барельєфів, висічених просто на гранітах Південно – Бузького каньйону: “Козак”, “Байда”, “Оранта”.
Южноукраїнська АЕС – єдина в Україні атомна електростанція, яку не назвали за аналогією з областю. Працюють 6 тисяч 800 осіб. Почали будувати 1975 року, а повноцінно задіяли 1982 року. Нині генерують електроенергію три енергоблоки, потужність кожного – тисяча мегават. Щороку – це більше 18 мільярдів кіловат-годин електроенергії, що здатна забезпечити весь південь України.
З Южноукраїнською АЕС нерозривно поєднана Ташлицька ГЕС, потужністю 160 мегават, основне завдання якої – регулювати потужності в енергосистемах. Наступний важливий об’єкт енерголанцюга – Олександрівська ГЕС, що підтримує рівень води в Олександрівському водосховищі та регулює сток річки Південний Буг. Це унікальний об’єкт, який забезпечує незалежну автономну роботу енергосистеми.
Магніт для мандрівників: у недобудованому четвертому енергоблоці ЮУАЕС діє повномасштабний тренажер, де персонал щороку підвищує кваліфікацію, студенти проходять практику, а туристи можуть потренуватися натискати ще одну пускову – “атомну” – кнопку.
Тренажерний центр – найулюбленіше місце мандрівників які можуть потрапити до режимного об’єкту, та повернути ключ аварійного захисту. Як потрапити? Підготувати лист на ім’я Гендиректора АЕС з проханням дозволити ознайомчу екскурсію. Жодного разу нікому не відмовили. Щороку безкоштовно відвідують тренажер більше 2 тисяч осіб. Крім того, щороку АЕС власними силами привозить близько тисячі учнів десятих класів на оглядини підприємства, щоб розповісти молоді про перспективи працевлаштування.
Запрошують групи від 10 до 40 осіб. Оскільки територія АЕС займає 18 квадратних кілометрів, і потрібен транспорт, аби його об’їхати, поодиноких відвідувачів приймають лише в інформцентрі “Імпульс”.
До слова: технічний стан АЕС та радіаційне тло у нормі.
Фото: Український інтерес/Ольга Дубовик
“Допоки ви це робите – живе Україна”. Сповідь гуцулки
Побувати у серці людини та посмикати вуса Гітлера: музеї, які дивують
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
