Базар нині втратив свою жвавість і велелюдність, занепав до невпізнаності. А Мар’ятин, що зовсім поруч, мала батьківщина мого чоловіка, став його вічним спочинком. І відтоді двічі на рік проходжу маршрутом “Базар-Мар’ятин”. У листопаді – щоб вшанувати жертв Базарської трагедії. А навесні – провідати могили у Мар’ятині.
Острів перший. Базар
Базар – це назва українського села, яка не вимагає етимологічних тлумачень. Хто ж не розуміє, що таке базар? Я нічого не знала про Базар, поки не трапився Чорнобиль. Чула, що є таке селище у Народицькому районі. А потім ми з чоловіком вже частенько їздили до людного селища по продукти, яких раптом (після чорнобильського квітня) стало вволю у всіх точках райспоживспілки.
Автівка голови колгоспу, якою мій Валентин керував, давала можливість отоваритися м’ясом, рибою, заморськими фруктами. І ми задоволені (ой, яке ж це сумнівне задоволення!) поверталися через Мар’ятин до Вишева, де жили тоді, а я вчителювала і народила в перші почорнобильські роки двох донечок.
А нині Базар втратив свою жвавість і велелюдність, занепав до невпізнаності. А Мар’ятин, що зовсім поруч, мала батьківщина мого чоловіка, став тепер його вічним спочинком. І відтоді двічі на рік проходжу маршрутом “Базар-Мар’ятин”. У листопаді – щоб вшанувати жертв Базарської трагедії. А навесні – провідати могили у Мар’ятині.
Чорнобильська трагедія у перші роки стала дивним імпульсом економічного розвитку Базару. Проте цей розквіт був погашений драматичними наслідками атомної катастрофи, що змушувала людей поступово покидати Полісся у пошуку неураженої землі для себе і дітей. Тому дуже швидко Базар втратив у населенні. Хати пустки почали занепадати, підприємства – закриватися, інфраструктура – зникати.
Ці обставини радикально вплинули і на долю села Мар’ятин. Тепер там усього кілька родин, які тримаються за рідну землю і тим самим стережуть поліську пуповину, яка міцно перев’язана стрічками історії.
Знаєте, яка бентега – потрапити у царство зеленої тиші, малюючи уявою, як спогладає твоє хвилювання невидимий атомний біс і невидима душа стражденної поліської землі, що прийняла у себе і жертв котовської розправи 21 листопада 1921 року, і чорнобильської повільної і розтягнутої у часі розправи, початок якої трапився 26 квітня 1986 року.
Полісся було і лишається для мене окремішньою планетою історичних таємниць і хованок, а деякі із них тепер недоступні назавжди. Земля терплячих, щедрих, але на початках трішки підозрілих до зайд поліщуків. Земля, яка прийняла колись відважних чехів, що організували тут свої поселення (у Мар’ятині зокрема). Земля десятків сіл російських старовірів, котрі у глибокі ліси повтікали задля збереження своєї віри і свого Христа.
Ця земля знає стільки людських драм! Всі вони формували спільну долю поліщука. І, можливо, про всі історичні колізії колись заговорять так само активно і повнозвучно, як тепер – про Базарську трагедію українських патріотів, які до кінця стояли за Україну без більшовиків. І всю правду про Чорнобильську трагедію, яка дивним чином, на моє переконання, спричинила розпад Союзу — стала ніби каталізатором процесів, після яких тепер Україна — окрема держава.
Багато років минуло, перш ніж мої поліщуки змогли відкрито вшановувати жертв, закатованих і розстріляних по тому Другому Зимовому поході. Ми вже знаємо кількість жертв, встановлені їх імена, про що ще 30 років тому мовчали ЗМІ і шкільні підручники. І знаємо невмолимість часу, який ледь не зрівняв із землею і в нашій пам’яті величезні могили – поховання переможених (суто фізично, звичайно, а не духовно) катом Котовським патріотів.
Бо настав час і сюди прийшли українці, котрі не боялися вголос заявити про пам’ять Базарської трагедії. І на місці поховання постав меморіальний комплекс, куди щороку приїздять українці звідусюди. Саме у цей день занепале й малолюдне селище Базар стає місцем паломництва патріотів-носіїв національної пам’яті визвольних боїв.
А навесні Базар люднішає ще раз через давню ще дохристиянську традицію – Радовницю. Поліщуки їдуть вклонитися могилам пращурів близьких і далеких.
Ось я знову ступаю селищними вуличками. І радісно відзначаю, що багато хат відремонтовані і заселені. Останнє десятиліття укріпилася тенденція повернення поліщуків до Базару. Люди приїздили і осідали у покинутих хатах. Якщо перші десятиліття в чорнобильську 2 і 3 зони їхали хіба що ті, хто вийшов із в’язниці і не мав де подітися й інші соціально не влаштовані особи, то нині багато поліщуків, поставивши на ноги дітей у так званих чистих регіонах, повернулися сюди — мов лелеки у старі гнізда.
Околиці Базару все ще малюють занепад. Проте виорані городи та поля ніби духом чи пам’яттю землі перегортають сторінки силоміць нам нав’язаної чорнобильської долі, щоб засіяти її зелом.
Проходжу умовний кордон Народицького і Малинського районів. Он там, на горизонті, зелений острів — село Мар’ятин.
Острів другий. Мар’ятин
Рушила грунтовою дорогою, порізаною коліями і всипаною слідами худоби — корів та коней. Як тут тільки їздять автівки? Але поки долала шлях між населеними пунктами, жодна автівка не наздогнала. Мене тут швидше з супутника вистежать, ніж із вікна автомобіля…
Милувалася краєвидами обабіч дороги. Псувало настрій лише одне – видовище обпаленої цілини. Скільки не кажуть людям, а вони продовжують навесні палити трави, від яких часто горять ліси й села.
Приємно відволікла увагу всуціль зорана далина по обидва боки дороги. Хто ж це такий сподвижник? Та тут відколи земля плуга не знала?
А при в’їзді у село, хоча і немає дороговказу з назвою “Мар’ятин”, зате починається майже неушкоджена “соша”, як кажуть старі люди. Асфальт вцілів, мабуть, якраз завдяки малому навантаженню. Транспорт проїжджає тут украй рідко.
Підходжу до найпершого двору з ознаками життя й побуту. Стукаю у двері. Виходить чоловік. Кажу, що провідувала могили. До маршрутки ще було вдосталь часу, то зайшла розпитати селян про життя-буття.
Познайомилися. Анатолій живе у селі вже більше 10 років. Дружина поїхала до райцентру за покупками. Я попросила провести мене до знайомих. Бо не впізнавала геть зарослих куширями вуличок.
Ми помаленьку йшли до садиби Богомазів (а саме з ними хотілося привітатися й поспілкуватися). Толік розповів, що їздить (велосипедом) на роботу до Базару. Там є таке-сяке виробництво. Хоча і важко фізично, проте живі гроші.
– Але ж люди трохи лінуються. Я от три кілометри туди і назад долаю. А в людей у Базарі робота під хатою, та не так біжать туди. Дивно!
– Яке там виробництво?
– Таке, як ускрізь. Є пилорами. І лісгосп є. Навіть палєтний завод. Отам і роботу маю, коли опалювальний сезон приходить. Важко, дійсно. Проте вибір невеликий. Добре й так.
– Зовсім мало людей у селі лишилося. Як же ви тут рятуєтеся, якщо раптом треба лікаря викликати?
– А не треба хворіти! Хто ж сюди їхатиме? — Жартує Анатолій. Потім серйозно додає: — Бог милує. А взагалі востаннє швидку викликали рік тому, коли тесть помер.
Теща Анатолія мешкає поруч. Ми проминули її двір, потім — кілька розваль. Слухаючи Анатолія, думала, що Мар’ятин є, поки тут люди є. Цих кілька вцілілих хат, де люди живуть турботами хуторян, як то було сто чи двісті років тому. Неледачий селянин завжди дасть собі раду, завжди прогодує себе й родину.
Дика природа, яка впевнено зайшла у село, ховала у хащах руїни, де ще зовсім, здається, недавно, о цій порі зеленіли смужки озимини і темніли свіжо виорані городи. А тепер дикий простір, ледь відійдеш від хвіртки. У просвітку між садками упереміш із вербами, вільхами і тополями визирнула галявина. Там паслася корівка.
Звернули грунтовою дорогою до обійстя Богомазів. Шлях був ніби переораний і щойно заволочений. Здивувалася. А мій поводир пояснив, що так господар сам собі загрейдерував дорогу. Хто ж тут приїде ями рівняти? Ото він, тобто, Віктор Богомаз, задискував, а потім заволочив-зарівняв. Винахідливість!
Анатолій завів мене у двір односельців. Я подякувала і ми попрощалися.
Біля тракторця у дворі метушився молодий чоловік. Здогадалася, що то Володимир. Той малесенький синочок шкільної директорки Вишівської школи Надії Марківни. Уже здорослішав і пізнав на собі долю країни, в якій живе — був на війні, захищав цю землю і її людей…
Володимир привітався, не відволікаючись від процесу. Назустріч вийшла Надія. За кілька хвилин у дворі з’явився і господар — Віктор Богомаз (під’їхав автівкою). Вони мене відразу упізнали і запросили на обід. Господиня якраз зварила перший у сезоні щавльовий борщ.
Отож я ненароком потрапила на обід, який борщем не обмежився. Господиня виставила на стіл купу тарілок з домашніми наїдками: – Ми харчуємося натуральними продуктами. Що самі вирощуємо, те і їмо. Один хліб купуємо. Хоча, буває, і його печу сама.
Після тривалого перебування на повітрі, страви смакували! Обідали й спілкувалися. Я хвалила борщ, ніжний сир і домашню смачнючу тушонку.
– Сир я роблю за своєю технологією. А тушонку виготовляю в автоклаві. – Це господиня пояснила.
Богомази раділи, що я заїхала до них. І хоча весняне поле та погода кликали до праці, ми встигли за годинку-півтори погомоніти про найважливіше. А найважливіше — обсадитися і обсіятися. Потім, коли прийде пора, доглянути і зібрати врожай. Такий простий логічний ланцюг. Але на ньому і тримається життя, село і традиція.
Працею зараджуєш собі сам, дбаєш про родину, а відтак і про народ та країну. Бо ж кажуть: не треба рятувати увесь народ, порятуй і нагодуй вперед свою сім’ю, дай їй турботу і тепло.
Хоча у Богомазів родина невелика, проте турбота тут очевидна і вбрана не у слова, а у справи роботящих рук, у плоди повсякденної праці. Однак й іншу відповідальність-турботу звідала ця родина. Син Володимир був мобілізований на війну в четверту хвилю. Маючи престижну вищу освіту, планував докласти рук до мирних турбот. Але доля розпорядилася інакше.
Коли Володимира викликали до воєнкомату, спочатку відіслали на швидке навчання. За місяць підготували його на психолога, аби надавав психологічну допомогу там, на сході, нашим захисникам.
– Питаю, що ж ти, сину, там робиш? — продовжує згадувати мама. — А ми там робимо все, хто що вміє і що треба насамперед, відказав… Я знала все про бойові дії на сході! Знала, що де на Донбасі відбувається! Новини слухала з картою. За нею слідкувала за розвитком подій і молилася, щоб біда оминула захисників, щоб син повернувся додому.
Під час трапези, господарі задовольняли мою цікавість про мешканців Мар’ятина, їх побут: – А скільки ж тут тих мешканців. Вісім хат з людьми. І два десятка люду не набереться. Після Чорнобиля поля не оброблялися довкола. А це знайшлася людина, взялася за таку непросту задачу. Чи він орендує, чи взяв у суборенду — не знаємо. Головне, що знається на землі і обробляє. Бо пусткою десятиліттями стояли землі
– І хто ж цей герой?
– Уявіть собі, чоловік із Луганщини!
– Учасник війни?
– Не зовсім. Коли війна почалася, його взяли у полон, тримали кілька місяців у підвалі. Навіть родина не знала, де він. Потім йому вдалося звільнитися. Тепер живе на Поліссі й тут землю обробляє.
Це так обнадійливо звучало. Хоча навколо всуціль були порожні двори чи порожні хати, але якось усупереч звичного занепаду й обмирання відроджується життя на територіях, які безнадійно сиротіли.
Звичайно, самих Богомазів це не стосується. Свій борг землі вони віддають справно, а вона їх годує. І хоча відпочинку майже немає, проте ця родина себе забезпечує завдяки землі. Надія не працює, бо Вишівська школа давно закрилася. І Віктор колись у колгоспі працював.
Син же працює у місті. Постійно навідується допомогти батькам. І вони щасливі. І до рідної землі тягне. Звичка. Потреба.
Час на маршрутку. Прибула я до села з боку Базару, а відбуваю — з умовного центру колись величенького села. Бо у тому центрі вже немає жодної хати. Сюди мене провів Віктор. Лишилося роздоріжжя — і все! Он хата Гордієнків, про яких я писала до районної газети статтю у 2000-му році вже у руїнах часу і самоти. Ставок, що колись був радістю дітлахів, заростає. Будівлі колишньої інфраструктури зникли.
– А де медпункт подівся?
– Згорів торік. Щороку хати покинуті горять то там, то там. А колись яке село було! Сімсот чи й більше дворів! У тому медпункті, що згорів, і моя школа колись була. Я сюди п’ять років відходив. І що цікаво, всі п’ять класів сиділи в одній кімнаті. Один ряд парт — то один клас. Отак всі п’ять укупі і вчилися з одним учителем.
Віктор згадує все це без драматизму і надриву. Просто описує, як ще вчорашній день. Хоча йому б теж хотілося, щоб село олюднилося і зажило знову, як колись.
Проте ми всі знаємо, що не буде, як колись. Буде інакше. От тільки б люди у Мар’ятині лишилися. Бо Мар’ятин — це не територія. Це земля і на ній — люди. І вони один одного здатні порятувати.
Хто та що загрожує українцям на Поліссі?
Юрій Остринський: Гравірування на склі – ретельність і терплячість
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
