Іван Мазепа – то не лише видатна постать української та світової історії, а й втілення нашої європейської ідеї. Сьогодні вона здається природною, а тоді була дикою, неймовірною бунтарською. Хоча, зрештою, і сьогодні вона не менш революційна. Це вона проросла барикадами у Києві, війною за незалежність на сході. Портрет Мазепи мав би майоріти над Майданом під час революції 2013-2014 років і бути в кожному бліндажі на фронті. Йому таки вдалося набрати нове військо після поразки під Полтавою! З ним запорозькі, волинські, київські, галицькі, бессарабські, слобожанські, чернігівські полки – вся Україна. Він продовжує Полтавську битву. Шкода, що другого Карла ХІІ в Європі не знайшлося.
Вона прийшла у білих шатах
Наприкінці літа 1709-го під стінами Бендерської фортеці з’явилися залишки шведського війська Карла ХІІ та понад чотири тисячі козаків на чолі з гетьманом Мазепою і його вірним соратником Пилипом Орликом. У них за спиною залишились кількасот верст важкого й небезпечного шляху після Полтавської битви. Гетьман Іван Мазепа був тяжко хворий. Далася взнаки тяжка виснажлива дорога. Серце, мозок, усі нутрощі виїдала гіркота поразки. Ще поки були сили, радився зі старшиною, відправляв і приймав гінців, щось намагався писати, кілька разів на день приходив на берег Дністра, сідав на ослін, який ніс за ним молодий племінник Войнаровський і вдивлявся у степову далечінь, за якою була його Україна. Думки поверталися до миттєвостей битви під Полтавою. Мабуть, треба було вчинити ось так, та ні, отак, і чому не пішла за ним вся Україна? Може, й правда її вічна доля у тому, щоб жити у московському ярмі? А, може, треба було лагідніше обходитися з посполитими, обкладати їх меншими податками, а через церкви, які збудував і підтримував, говорити з ними щиро, прищеплювати любов до волі. Он, Карлові вояки, з гордістю кажуть: “Ми – шведи!”, а наших, коли запитуєш, хто вони, відповідають: “Ми православні…”.
І що за народ цей козаки! З одного боку можна ними пишатися, що вільнолюбні й гонорові, а з іншого ці якості іноді боком вилазять, не так глянув на когось, обділив увагою, і все – маєш такого ворога смертельного, що ножаку встромить у спину при добрій нагоді. І дуже полюбляють гроші. “Та я й сам їх люблю…”, – посміхається гірко у сиві вуса гетьман.
Він будував стратегію визволення України до останньої миті. Нема сумніву, що Січ за ним піде, кілька полків можна сформувати із селянства. Кого взяти в союзники? Татар? Зрадливі, загребущі, але без них ніяк, поляків і турків слід відкинути одразу, бо доведеться розплачуватися з ними українськими землями. Карл не скоро відновить свою потугу, а такого ж амбітного, авантюрного романтика, як він, який стрімголов кинувся б у бій за свободу чужого народу, в Європі не знайдеш. Принаймні зараз.
Навіть у самих безнадійних ситуаціях він завжди знаходив вихід, проте цього разу коло відчаю і болю було таким тісним, що коли у дверях з’явилася постать у білих шатах, він простягнув до неї руки. “Звільни мене…”
Він помер близько десятої вечора. Коли Орлик з опущеною головою з’явився на порозі, натовп козаків все зрозумів і схлипнув. Усі впали навколішки й стали молитись. “Отче, наш…”. І чорне небо схлипнуло, відкрилося, і хлинув дощ, як із відра, і падали з хмар на землю блискавиці, били гармати зі стін фортеці. Ох, і не простою людиною був Іван Мазепа, якщо його смерть так вразила людей, природу та світ. Не стало в ньому дуже важливої, сильної, живої ланки, яка мала б зв’язати Україну з Європою.
Іван Мазепа. Війна версій
Через триста років місцеві українці поставили на високому березі Дністра в селі Варниця пам’ятний знак із написом: “На цьому місці 22 вересня 1709 року помер великий український гетьман Іван Мазепа”. Голова товариства Українців Придністров’я Леонід Ткачук та один із активістів української громади, краєзнавець Сергій Бойчук переповіли мені всі легенди, пов’язані зі смертю та похованням великого гетьмана, які передаються з покоління в покоління місцевими жителями.
Проте чіткої відповіді на запитання, де ж він похований, я тоді так і не знайшов. Довелося зважувати й аналізувати різні версії, народжені протилежними ідеологічними інтересами. Комусь хотілося б знайти цю могилу та вшанувати її відповідно зі статусом українського гетьмана, а потім зробити її своєрідним репером історичної пам’яті, а комусь була вигідна версія, що його прах спалено, або викинуто в Дунай, чи ще гірше вивезено до Москви.
Одна з легенд стверджує, що гетьман Іван Мазепа не помер у Бендерах, а інсценував свою смерть і похорони, і поки козацька спільнота ридала під стінами фортеці, він у вбранні монаха переправився через Дністер, добрався до Печерської Лаври й там у мирі та спокою добув свої дні. Згідно з другою, після театралізованого поховання він благополучно добрався до Галаца (Влахія), поселився в одному зі старовинних замків, збудованих генуезькими купцями, і жив там вільно, ніби на відпочинку до глибокої старості. А ось іще один міт: 1821 року турки, дізнавшись, що Іван Мазепа похований в Галаці в одній з церков у коштовних обладунках разом зі своїми скарбами, відкрили склеп, забрали цінності, а труну з прахом скинули з дунайської кручі. Потім християни останки гетьмана нібито знайшли та перепоховали в храмі Пречистої Діви.
Український емігрант доктор Галин у статті “Могила гетьмана Мазепи”, надрукованій 1930 року в журналі “Тризуб” № 18, написав, що під час відвідин церкви Святого Георгія в Галаці йому розповіли, що років тридцять чи сорок до цього на берег Галацу зійшла команда матросів з російського судна, відшукала могилу Мазепи, відкрила її, забрала останки гетьмана до Росії.
Український історик В. Ричка записав переказ, згідно з яким під час російсько-турецької війни 1877-1878 років російський генерал Скобелєв наказав знайти могилу Івана Мазепи, дістати з неї його останки та спалити, що нібито й було зроблено. Цей же дослідник відшукав джерела, які свідчать, що радянські солдати, коли звільнили Галац від німців під час Другої світової війни, за наказом командування “ломами розбили вхід до склепу, що самотів праворуч від входу до церкви, винесли зі склепу домовину й, видерши віко, витрусили з неї кістяк, облили бензином і підпалили…”. Є також кілька суперечливих свідчень про те, що гетьмана було поховано не в храмі Святого Георгія, а в полі за Галацом.
Іван Мазепа. Курс на Галац
Ось із таким хистким багажем вирушив я восени 2017 року до румунського Галацу, будучи впевненим, що це старовинне місто, Дунай, місцеві люди та якісь рештки колишньої доби щось мені та й підкажуть, як уже було не раз у моїй практиці. Знав, що церква Святого Георгія зруйнована, та не відав, до якої міри, розраховував побачити або її залишки, або курган із якимсь пам’ятним знаком. Словом, образ того місця був уже сформований почутим і прочитаним про Мазепу. Збирався туди з червня, а чомусь вирушив туди, як ви здогадуєтеся, 10 жовтня, дуже близько до дати, коли не стало Мазепи.
Перше враження від ранкового Галацу – теплінь і лагідна оксамитова сонячність. А ще дунайська голубінь, яка поширюється на все місто. І такі ж лагідні та привітні галичани, які, здається, нікуди не поспішають. І коли я їх отак назвав, то подумав, що це місто, мабуть, таки має якийсь таємничий зв’язок із нашою Галичиною. Принаймні, до татарської навали, впродовж сімсотрічного переселення слов’ян, зокрема й з Галицької Русі, до Балкан, Галац був одним із головних перевалочних пунктів через могутній Дунай. Наші предки називали його Малим Галичем.
Шукаю пам’ятник Мазепі, який десь тут точно має бути, як свідчать всі довідники. В руках – карта міста. Все ніби просто: ось позначений Дунай, а на його березі великими літерами – MAZEPA. Насправді все виявилося набагато складніше. Іду в тому напрямку. “Де Мазепа?” – питаю в одного, другого, третього. Та ось, Мазепа, це все навкруг Мазепа, обводять руками прибережний масив. Звучить символічно. По-філософському. От якби в Україні так говорили. Хоча є такі місця – Батурин і Мазепинці. Виявляється, що аж два мікрорайони звуться Мазепа-один та, відповідно, Мазепа-два. Не скажеш, що румуни зневажають гетьмана. Геній і силу поважають і досі. “Та мені пам’ятник треба”, – продовжую прискіпуватись до людей. Але вони розводять руками.
Находився я до знемоги, вже втратив надію. І ось, нарешті, один сивочолий румун, який насправді виявився українцем, пояснив, що це не тут, а в іншому кінці міста, у центральному парку Свободи. Я дивуюсь, бо це нелогічно, Іван Мазепа мав би стояти на березі Дунаю обличчям до України. Весь упрів, поки піднявся вулицею, що вела до того парку. І ось він, Іван Мазепа, молодий повний сили. Але в парку Свободи він – обличчям до Європи. Теж правильно, саме у той бік дивився гетьман. Важкий день, але який гарний. І це ще не всі його здобутки.
Раптом на вулиці пригальмовує мікроавтобус. Виходять якісь люди. Розмовляють українською. Попереду… український президент Ющенко! Виходить, не даремними були мої блукання. Сам Господь допоміг долучити мене до цієї делегації, у складі якої окрім очільника держави 2005-2010 років, директор Батуринського музею Наталія Реброва, доктор історичних наук, колишній керівник посольства України в Румунії Теофіл Рендюк.
– Цей монумент – результат співпраці з Румунією у сфері культури, – пояснює пан Рендюк. – У 2000 році в Чернівцях коштом України встановили пам’ятник румунському поету Емінеску, а через чотири роки румуни – нашому гетьману. Ще один стоїть у Мазепинцях на Київщині, другий – у Нью-Йорку…
– Незабаром відкриємо і в Безрадичах, – додає Ющенко.
Вони кажуть, що знають точне місце поховання великого гетьмана. Звичайно, ж я з ними їду. Мене вже починає бити лихоманка відкривача великої таємниці. Ми знову опиняємося на високому березі Дунаю, на невеличкому п’ятачку поміж коробок багатоквартирних будинків, які нагадують наші хрущовки. Делегація зупиняється. Ніщо не вказує на те, що в цьому місці понад 300 років тому був похований український гетьман. Маленька грядочка. Молоденька яблунька…
“Це тут?!” – вихоплюється у мене недоречне запитання. Вони мовчать. Так, це тут. Та я ж кілька разів проходив мимо цього місця по набережній, шукаючи пам’ятника, але очам так і не вдалося зачепитися за щось суттєве, пов’язане з предметом пошуку! Але добре пам’ятаю цей майданчик, затиснутий з тилу житловими будинками, а з лівого флангу рестораном Ліра (LYRA) і готелем VEGA, а праворуч якоюсь державною установою Curtea de contory Galaty (Галацька рахункова палата). Тіснувато, як для українського Єрусалиму. Схоже, його хтось свідомо знищував.
Сильне місце. Отут розумієш тисячолітній характер війни з Росією, ні з ордою, війни видимої і невидимої, активної і пасивної. Але місце магічне. Відчуваю, що воно може переносити в майбутнє і минуле. А нам так багато треба з’ясувати й зрозуміти! Відповіді, на всі сьогоднішні запитання, я переконаний, саме там. Цей крихітний п’ятачок із яблунькою, повертає мене на береги Дністра у Варницю, до тих далеких днів, коли душа великого гетьмана відлетіла у вирій, допомагає мені прокласти на карті Бессарабії останній шлях його праху. Ви запитаєте, чому я не спробував зробити це раніше? Але тоді ще не був знайомий із професором Рендюком, а мої пошуки заблукали в численних суперечливих версіях. Цей науковець, перебуваючи тривалий час на посаді українського посла в Румунії, зумів зібрати та проаналізувати унікальні румунські, шведські, французькі й інші джерела, завдяки яким зумів вибудувати доволі чітку історію поховання Івана Мазепи.
Іван Мазепа. Сім смертей гетьмана
Схоже, що й придністровські українці заплуталися в численних версіях, коли вирішували, де ставити пам’ятний знак на честь Мазепи. Поставили у Варниці, нібито на тому місці, де він помер. Однак Теофіл Рендюк доводить, що він жив у Бендерах під захистом фортеці, а у Варниці його поховали на території невеличкої православної церкви, яка простояла до 1932 року. Тож цілком можливо, що той знак стоїть на місці першого поховання гетьмана.
Варниця перекладається як Вапнярка – це було місце, де гасили вапно. Похорони були дуже пишними та велелюдними. За домовиною українського правителя йшли представники Метрополії Молдавії і Валахії, понад п’ять тисяч козаків і членів їхніх сімей, три тисячі шведських солдат на чолі з Карлом, мешканці Бендер, вірмени, румуни, цигани, турки, татари. Процесія розтягнулася на три кілометри. Відправили службу, бахнули козацькі самопали, передали тіло гетьмана землі. Жодне з джерел не згадує про обід. Але він був, ну, як же без нього в православному товаристві, і не було козака, який не перехилив би чарку за гетьмана. Великий був і справедливий. Слава йому!
Опустилась на Варницю тиха бессарабська ніч. Недовго опиралися сну козаки, яких поставили чатувати свіжу могилу. Аж під ранок прокинулися від шаленого собачого гавкоту. Продерли очі, біля могили метушаться якісь тіні, чується татарське джерготіння. Бахнули туди навмання з рушниць, умить розсипався той моторошний бісівський клубок, затупотіли, віддаляючись у глиб степу кінські копита. Кинулися до могили, аж домовина розкрита, щоправда, розграбувати її злодії не встигли. Довелося вранці знову кликати священника й ховати гетьмана вдруге. Варту подвоїли та тримали її коло церкви аж до березня 1710 року.
Це був той період, коли в середовищі козацтва завершувався процес визрівання думки про наступника Мазепи. Згідно з його заповітом, гетьманом мав стати його 21-річний племінник Войнаровський. Однак цей юнак виявився іншого покрою, не козацького, а панського, був чимось на кшталт сучасних мажорів, для яких ідеєю є не слава, а розкоші й розваги. Отож він заявив, що готовий виконати заповіт дядька лише в частині успадкування його скарбів, ну, а гетьманські клейноди нехай забирає хтось інший. Наприклад, Орлик, чи полковник Горленко, або Герцик, чи, зрештою, Мирович.
Козацький вибір упав на Орлика, на цьому наполягав і Карл ХІІ. Козацьку раду було призначено на 5 квітня, однак до цього часу слід було перепоховати гетьмана в надійному місці. Залишати його в чужинській землі не можна було з трьох причин: тут не діяли християнські закони та звичаї; ця прикордонна місцина була в полі досяжності сатрапів Петра І, який наказав знайти та доставити до нього Мазепу живим чи мертвим. Гетьман Іван Мазепа заповів, щоб його поховали в Єрусалимській церкві Гроба Господнього, якій при житті надсилав щедрі пожертви, зокрема велику ікону, оздоблену сріблом і золотом із зображенням біблійних сюжетів.
Викопали домовину, поклали на підводу й рушили у бік Ясс – тодішньої молдовської столиці. Причому Орлик всім оголосив, що Мазепу поховають в одній із церков Молдовської Метрополії. Ця заява та напрямок, узятий козацькою валкою, збив із пантелику не лише царських шпигунів, а й багатьох істориків, які потім почали шукати його поховання в Яссах. Зупинившись в якомусь селі на пів дорозі до Ясс, прибічники нового гетьмана розпускають чутки, що козаки тут залишаються ночувати, та як тільки село заснуло, рушили в протилежному напрямку – на Південь. План був такий: добратися до Галацу, далі – суднами по Дунаю до моря, затим Егейським морем – до міста Тір, а там вже сушею – до Єрусалиму. Та коли прибули до Галацу, зіткнулися з проблемою: турки навідріз відмовилися перевозити тіло православного, хоча Войнаровський пропонував їм величезні гроші, а на руках у козаків був фірман – дозвіл турецького султана на поховання в Єрусалимі. Знав про Мазепу й тодішній правитель Великої Османської імперії.
Це вже була весна, щодня ставало все тепліше, треба було зважуватись на якусь дію. Дізналися від місцевого населення, що в Галаці є церква Святого Георгія, яка називалася ще й Єрусалимською, бо канонічно підпорядковувалася Церкві Святого Гробу в Єрусалимі. Козаки сприймають цю звістку, як знак долі. Якщо не вдається дістатися до Святих Місць, то чому не поховати свого ватажка в Єрусалимі символічно? На тому й порішили.
Домовину поставили в церкві Пречистої Діви Марії, тим часом у церкві Святого Георгія, яка була майже поруч, за декількасот метрів, викопали гробницю прямо перед олтарем. Від церкви до церкви за гробом – людська ріка. В церкві – старшина, навколо – у три кола козаки на чолі з Орликом і Войнаровським, утворюючи живий символічний захист для гетьмана, в руках у кожного – запалені свічки, з опущених голів звисають оселедці, наче шаблі. Берег навколо церкви був усіяний людом, що зійшовся з усієї округи. Прощавай, гетьмане, тепер уже назавжди! Це вже було третє поховання й третя панахида.
Здавалося б, спочиватиме вічно під надійним духовним щитом Єрусалиму й козацьких молитов, вдалині від ворогів своїх, та, схоже, того захисту забракло перед силою анафеми, накладеної на Івана Мазепу Московською церквою, одразу після того, як він уклав союз зі шведами. Це означає, що московити оголосили поза Божим законом не лише гетьмана, а й саму ідею свободи та незалежності українського народу. Так ось чому видатний український кінорежисер Юрій Ільєнко назвав свій фільм про нашого героя “Молитва за гетьмана Мазепу”! Отже, є нагальна потреба у потужній тривалій молитві всього світового українства та цивілізованого світу за його душу та справу…
…1711 року, рівно через рік після поховання, коли Валахією правив володар Думитрашку Воде, в районі Галацу відбулася сутичка між повсталими румунами і турками. До міста увірвалися яничари разом із татарами, від місцевих вони дізналися, що в церкві Святого Георгія поховано великого українського гетьмана разом із його скарбами. Похапцем зняли надгробну мармурову плиту з гербом Івана Мазепи, відкрили домовину, забрали шаблю, оздоблену діамантами, й інші прикраси, а сам гріб із останками кинули з пагорба. Та коли турки відійшли, місцеві православні під керівництвом священника храму Святого Георгія, який одержав великі гроші від Войнаровського, щоб поминати Мазепу на кожній службі, відшукали прах гетьмана та знову поховали перед олтарем, ясна річ, з відповідним православним ритуалом. Накрили те місце плитою з родовим гербом Мазепи, а точніше двома її уламками, що залишилися від мародерського нальоту турків. То було четверте перепоховання гетьмана.
Могила й церква перебували в спокої аж до 1835 року. 100 років поминали в ній Мазепу, аж поки в ній не заступили на службу грецькі монахи-фанаріоти, які не знали, хто такий Іван Мазепа. 1835 року помирає начальник Галацького порту Дерекчі-паша, отуречений православний, який задля кар’єр узяв турецьке ім’я і став пашою. Коли тяжко захворів і стояв однією ногою в могилі, його родичі стали гарячково шукати місце для поховання. Місця вздовж стін були зайняті, заплатили великі гроші митрополиту й священнику, які вже не мали обов’язків перед козаками, а тому дали дозвіл на поховання у склепі Мазепі, точніше, на ущільнення, бо труну останнього не викинули, а посунули в бік. Отже, відбулося ще одне, п’яте перепоховання гетьмана, бо його могилу потурбували.
Як розповідає професор Теофіл Рендюк, на Балканах, зокрема в Румунії, склалася традиція, за якою родичі померлого через сім років після поховання викопують його останки, упорядковують їх, вимивають водою, вбирають у новий одяг і знову ховають, уже навічно. Повторюють поминання: 9-й, 40-й день, роковини. 1842 року таку ж процедуру виконали і з останками Дерекчі-паші та Мазепи. Останнього вже перепоховують ушосте.
Незабаром, через чвари бояр і багатих людей за право бути похованим у церквах, в яких вже не було для цього місця, керівництво Валахії і Молдови ухвалило рішення не лише заборонити поховання багатих людей у церквах, але й вилучити звідтіля всі останки, раніше похованих. Отож дійшла черга і до Дерекчі-паші з Мазепою. Нашого гетьмана поховали не на церковному цвинтарі, а на почесному й видному всім місці праворуч від входу поклали білу мармурову плитку у формі прямокутника 40 на 60 см із зображенням орла та написом, фотокопія якого збереглася до наших днів. В сьомий, і в останній раз. Це підтверджують і церковні джерела і свідчення очевидців та паломників.
У 1845 році дослідник і видавець молдовських літописів М. Когельничану, відвідавши церкву Святого Георгія в Галацах, писав, що рештки Дерекчі-паші, разом із останками Мазепи, відправивши панахиду, перенесли до нового склепу, виготовленого біля церкви, праворуч від входу. Згадану мармурову плиту побачив і французький дипломат А. д’Авріль, про що він написав у своїй книзі виданої у 1876 році. А 1877 року в Галаці розквартирувалася російська військова частина, що поверталася з турецької війни. Лейтенант цієї армії, українець Скадовський, прогулюючись містом, зайшов до церкви Святого Георгія. Потім у своїх спогадах написав, що очам своїм не повірив, бо не чекав тут знайти могилу легендарного гетьмана, чиє ім’я одразу оживило в його пам’яті яскраву сторінку української історії.
Ще 74 роки спокою. У 1962 році над церквою Святого Георгія стали згущуватися хмари. Муляла вона комусь і, вочевидь, не стільки румунським, як московським керманичам, які хотіли стерти з лиця землі навіть згадку про святе місце, пов’язане з іменем Мазепи. Церкву зачепили тросами та стягнули в Дунай. На її місці стали рити котлован під житловий будинок. Свідчення про цю подію суперечливі. Хтось твердить, що всі поховання були перенесені в інше місце, а хтось каже, що екскаваторники побоялися копати глибоко, тож зняли лише верхній шар ґрунту, не зачепивши місце притвору.
На березі голубого Дунаю
Піднімаюся на підвищення, де сяє своїми банями церква Пречистої Діви Марії, – близнючка церкви Святого Георгія за стилем й архітектурою, колись це були генуезькі фортеці, перебудовані в православні храми. І якби моя уява стала малювати привид Мазепи в місці його поховання, то їй не вдалося б цього зробити, бо надто прозаїчною і сучасною була там обстановка, а ось тут колорит той, що треба. Нагадаю, що він тут теж перепочивав, перед останнім переходом до церкви Святого Георгія. Маленька, затишна, але безмежна для молитви. Чому його тут не поховали? І ця думка така природна та логічна, що деякі міти й легенди стверджують, що останнім домом гетьмана стало саме це місце. І його теж треба включити до переліку українських Єрусалимів.
…12 жовтня 2017 року. Берег Дунаю у Галаці. Дійові особи все ті ж, хіба що долучилися до неї директор місцевого історико-краєзнавчого музею Крістіан Келдерару та професор історії Дан Буйкліу. Відбулася дуже цікава розмова.
Професор: “Отут була церква, а тут її подвір’я, яке тягнулося аж до Дунаю…”
Ющенко: “А дайте-но книжку… Де в нас була межа храму?..”
Рендюк: “Сьогодні візуально, ні директор, ні професор не можуть сказати достеменно, до одного метра, де був олтар, він може бути на два метри туди чи сюди. Треба підняти кадастрові книги ХІХ – першої половини ХХ століть.
Рендюк: “Ми перебуваємо на плато, де була церква, десь метрів за десять від входу, за 400 метрів звідси церква Пречистої Діви Марії, що діє, їх зв’язував підземний перехід і дорога, можна використати для розрахунку і оці 400 м. Пан директор пропонує мудру ідею: підняти топографічний план і план міста 1950-х років, накласти на це місце, тоді точно знатимемо, де буде ця церква, буде видно, яка частина церкви потрапила під блок, а яка залишилася”.
Йшлося також про розкопки, обстеження цього місця з допомогою георадару, і якщо якісь останки будуть знайдені, вони мають бути передані на генетичну експертизу, адже мати Мазепи похована в Києво-Печерській Лаврі.
Автор: “Що потім? Перепоховання в Батурині?”
Ющенко: “Так, він має повернутися додому, Івану Степановичу вже набридло по чужих світах поневірятися…”
Рендюк: “У будь-якому разі, тут треба поставити хрест, щоб позначити на всі часи, що тут була церква та поховання”.
Через деякий час на дозвільних документах, які мали б відкрити шлях до розкопок з’явилися всі підписи, окрім одного – очільника міністерства культури Румунії. Справа національної ваги захрясла. Хоча вона мала б вирішуватися на рівні глав держав.
Ілюстрація: Портрет Гетьмана Івана Мазепи. Художник Василь Лопата. Саме це зображення було на 10-гривневій банкноті до 2003 року (так звані банкноти першого та другого покоління)
Музей “Тисячоліття” в Бразилії
Іван Мазепа – фундатор церков та української аристократії
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
