1 січня 1919-го народився культовий ґуру українських інтелектуалів та правозахисників Джером Селінджер. Від Юрія Андруховича та Галини Пагутяк до Олександра Клименка та Степана Процюка, здається, нема такого сучасного українського письменника, який не завдячував би Джерому Селінджеру своїм становленням: або як письменник, або як особистість, або просто як людина зі своїм “я”. Для кожного з поколінь українців із шістдесятників, семидесятників, вісімдесятників та навіть дев’яностиків книжка Джерома Девіда Селінджера “Ловець у житі” була не просто новинкою чи топподією сьогоднішнього літературного життя.

Якщо на Заході книга, видруковна вперше 1951 року, і спочатку перекладена в нас як “Над прірвою в житі” спричинила бум, в умах інтелектуалів ставши по суті передвісницею доби правління екзистенціалізму в філософії, гіпанства в суспільстві, рокмузики в помешканні однаково чи фермера, а чи інтелектуала, для нас, радянців та пострадянців, все було з її сприйняттям не так. У поколіннях, про які йдеться, був давно війнами та голодоморами вбитий не тільки дух “его”, яким сяє поступ головного героя “Ловця в житі”, а навіть елементарний дух. І тому ми не розглядали її в контексті проблеми “батьки та діти” чи “підліткові гормони”. Для нас кожна думка, кожен учинок, кожна колізія з Голденом Колфілдом видавалися як одкровення із забороненої до 1990 року Біблії.

Нас дивувало, як цю книгу взагалі “дозволили у нас”. Адже, виявляється, про людину можна було сказати, що треба не просто рутинно пливти течією суспільного життя, а дійсність такого життя можна ще й сприймати. А отже аналізувати. Але навіть понад те: супроти неї можна повстати. Причому – повстати індивідуально, не десь у столиці, і навіть не на майдані рідного міста. А на тому рівні, де ти перебуваєш, на рівні власного “я”.

Це не було егоїзмом, утім це тягнуло на самоусвідомлення. Але якщо в Радянському Союзі егоїзм, про який не могли сказати, у чому саме він полягає, просто жорстко засуджувався, то “самоусвідомлення” чи існування власного “я” якось взагалі не передбачалося. І коли совіцький учень, знаючи відповідь на запитання раптом вигукував “я!”, то в більшості випадків його очікувала зовсім не вчительська похвала, але цитувалася примовка: “Я – остання літера в абетці!

Тобі підрізали ці крильця, власного знання, компетентності, елементарної обізнаності. А зрештою й отже власного гонору, сумління та гідності ще з першого класу освітньої школи. Ти мав усвідомити, що є “ми”. А десь у середині звичаїв, правил, законів та ладу громадсько-політичного укладу цього “ми” існують і тисячі “я”. І ці “я” значать усе, приміром іноді виграють великі війни. Але нічого не значать у цьому конкретному просторі на ймення “найменша ланка суспільства родина”. Тому що навіть родина дублює ту безособову схему і субординацію, якими послуговується соціум та держава.

І от раптом, за такого вчення, герой Джерома Девіда Селінджера, перебуваючи над прірвою власного життя, оголошує себе його ловцем, декларуючи: “Ні! Крім тебе, не існує в цьому світі нічого”. Властиво, якщо цей світ й існує, то лише як чергова з перепон у подорожі твого “я” Всесвітом.

Для нас у цьому “я” ішлося зовсім не про сепаратизм дій, егоїзм характеру. Але про права, які передбачає існування цього “я”. А існує “я”, що має свої права, то існує й можливість їх захищати. Бунт Голдена Колфілда спрямований отож зовсім не проти статуту коледжів чи батьківських зловживань у керуванні власними дітьми. Тому що право на бунт – набагато ширша річ.

Практично, Селінджер, можливо навіть сам того не уособлюючи, перекладає на мову образів літературного твору ХХ сторіччя частину параграфів американської Конституції від батьківа-засновників США. Голден Колфілд, а Селінджер в особі свого головного героя, мова ж від першої особи, протестує не супроти демократії як чинника, на якому побудоване буття його Батьківщини. А супроти тієї соціальної, урядової та державницької рутинності, до якої спочатку в умовах економічної кризи 1920-1930-х років, а потім і Світової війни змушені були вдатися в США.

І ця рутинність ладу, побуту та соціуму, який вимагав від індивіда у багатьох речах власного побуту слідувати й масовій думці, і масовим самкам, і всезагальним вердиктам, зрештою, загнавши “я” до в’язниці причинно-наслідкової поведінки, де “его” страждало, а саме “я” стиралося. Виникала думка: ти втрачаєш себе, а отже, щоб не розчинитися, маєш повстати. Історія Голдена Колфілда і є історією його індивідуального повстання. А Джером Девід Селінджер просто оприлюднив читачам ті подробиці цієї революції, які залишалися невидими в умах і долях мільйонів американців, а разом із ними і решти читачів. Вона, щоправда, дещо дивовижна:

“<…> кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола – жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це – єдине, чого мені хочеться по-справжньому”. (Переклад Олекси Логвиненка)

Автор знайомить нас із головним героєм у хвилину гострої моральної кризи, коли зіткнення з навколишнім світом стало для Голдена нестерпним. Той тяжко страждає від безвиході, приреченості усіх його спроб побудувати своє життя на справедливості та відкритості. Але біль, із яким про це оповідає автор, чимало говорить і про те, що то є властиво Селінджеровий біль.

Джером Девід Селінджер народився 1 січня 1919-го, в перший день нового року, а помер 27 січня 2010-го. Роман “The Catcher in the Rye” (“Ловець у житі”) – один із 36-ти, що обезсмертили ймення автора. Вважається, що, написавши його, Джером Селінджер винайшов нову філософську субстанцію мислення.

Французькі філософи Жан-Люк Нансі та Лаку-Лабарт у 1990-ті назвали це явище дезистуючим (таким, що відкараскується) суб’єктом. Адже герої творів американського письменника перебувають у стані існування, що не знаходить у собі самому чітких меж та визначень, і цим буцімто відкараскується від самого себе, хоча й стверджує власне “я”.

Хто такий Вінстон Черчилль?

Фредді Гічкок: Нарешті зможу відпочити та виспатися

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]