Переглянув усі доступні в Інтернеті (але не всі з його фільмографії) кінострічки сера Альфреда Джозефа Гічкока. Розпочавши з першого трилера “Квартирант” 1927 року, Альфред Гічкок до 1980 року в британському, а потім і голлівудському кіні створив практично, якщо не всі з існуючих, то більшість найпопулярніших кіножанрів.
Але “Психо”, що вийшов на екрани 1960-го, став еталоном жахастиків. У знаменитій сцені вбивства у ванні з культового “Психо” пронизливий звук створюється скрипками, по яких різко водять смичками. А звук ножа, що впивається в тіло, є звук ножа, якого встромляють у диню. Сама ж сцена знімалася з 17 грудня до 23 грудня 1959 року. Сцена мала близько 90 склеювань при монтажу. Альфред Гічкок купив у Роберта Блоха права на екранізацію його роману анонімно лише за 9 тисяч доларів. Пізніше Гічкок до прем’єри скупив стільки екземплярів роману, скільки зміг знайти, щоб зберегти кінцівку фільму у таємниці.
Однією з причин, чому Гічкок вирішив зняти фільм на чорно-білу плівку, – рішення не робити фільм надто кривавим. Іншою причиною була економія. Як завжди у фільмах Гічкока, у картині “Психо” в одній зі сцен можна побачити камео самого режисера – приблизно на сьомій хвилині фільму він стоїть у ковбойському капелюсі біля вікон офісу Меріон. В основі фільму лежить історія справжнього маніяка зі штату Вісконсин Еда Ґейна. У знаменитій сцені в душі Норман Френсіс Бейтс завдав 12 ударів ножем. У 1983, 1986 і 1990 роках було відзнято фільми “Психо 2”, “Психо 3” та “Психо 4: Початок”. До речі, це була також найперша американська стрічка, де показали, як змивається туалет.
1906 року до єзуїтського коледжу імені Святого Ігнатія вступив маленький, повний неповороткий семирічний товстун. Це й був Фреді Гічкок. Він полюбляв, притиснувшись до дерева на шкільному подвір’ї, спостерігати за однокласниками, що ганяли м’яча. Майбутній режисер був завжди насупленим, на однолітків дивився зверхньо, бо почувався всезнаючим відмінником. Невдовзі Фредді раптово залишив коледж і відразу ж вступив до школи з технічним ухилом, а по смерті батька використав усі можливості, щоб поглибити знання у царинах механіки, електроніки, математики й акустики, паралельно відвідуючи школу інженерів навігації. Треба було матеріально забезпечувати себе, і Фредді влаштувався також на роботу до телеграфної компанії Ґенлі.
Вивчаючи мистецтво в Лондонському університеті, він по чотири рази на тиждень ходив дивитися, як на екрані вродливий Дуглас Фербенс рятує від ґвалтівників гарненьку Мері Пікфорд. Незабаром кіно стає єдиною розрадою Гічкока та єдиним світом, у якому він хотів жити. Тому коли одна з американських кінокомпаній повідомила, що здійснює набір технічного персоналу, Альфред Гічкок з’явився на співбесіду одним із найперших. Кіностудії потрібна була людина, яка виготовляла б титри, а товстун Фредді непогано малював, і його взяли на роботу.
“Гічкок – туди, Гічкок – сюди!” То його просили проконтролювати роботу освітлювачів-алкоголіків, то потурбуватися, щоби вчасно нагодували акторів. Невдовзі хлопець очолив відділ титрів. А потім нарешті став помічником режисера. Майбутня дружина Гічкока, Алма Ревілль, працювала в тій самій компанії. Мініатюрна, енергійна, скромна, руда (коли збагнула, що коханому подобаються блондинки, стала світлокосою), вона народилася 14 серпня 1899, Фредді був молодший від дружини рівно на один день. Алма була справжньою протилежністю майбутнього короля жахів: Гічкок панічно боявся життєвих труднощів, вона ж долала їх із усмішкою на обличчі.
Невдовзі Альфред не міг прожити без Алми навіть доби. Одного разу дружина засиділася у подруги, акторки Анни Бакстер, а повертаючись, потрапила в затор і повернулася дуже пізно. Удома на неї очікував злий і голодний Фредді: без дружини він не міг навіть їсти. На бідолашну ж місіс Бакстер Гічкок образився на всю решту життя, і відтоді жодного разу не задіював її у своїх фільмах. У тендітних руках Алми перебували всі організаційні справи зйомок. Тому фантазія колишнього вихованця коледжу єзуїтів могла розвиватися необмежено.
Альфред Гічкок раптом зацікавився людськими фобіями й таємними жахами, і невдовзі вже намагається вивести їх на денне світло. І первісну, і сучасну людину, виявляється, жахає непізнанний світ, темні сили, які проявляються в найрізноманітніший спосіб, втілені у Джеку-Різнику, в хитрій жінці, в невинних на перший погляд птахах, які ні сіло ні впало нападають на людей. Гічкок розуміє, що у фільмі жахів не потрібно нічого пояснювати додатково. Будь-яка людина і так завжди інстинктивно очікує на удар у спину. Вона зовсім не здивується, якщо сільськогосподарський літачок, що з’явився невідомо звідки, раптом почне переслідувати головного героя, обстрілюючи з кулемета.
Під час прем’єр фільмів Гічкока публіка буквально верещала від жаху, а особливо чуттєвих глядачок навіть брав ґрець. Так після прем’єри “Психо” (1960) режисерові зателефонували розлючені батьки: “Наша донька ось уже впродовж тижня не заходить до ванної – боїться, що там причаївся маніяк!” Гічкок відкладає вбік телефонну рурку, не дослухавши фразу до кінця, згадує найвдалішу сцену (коли в оголене жіноче тіло встромлюється ніж і кров цебенить разом зі струменем води душового крану), потім бере трубку й доброзичливо радить: “Віддайте нерви своєї доньки до хімчистки”. Самовладання Альфред Гічкок ніколи не втрачав, цього його також навчили єзуїти.
Утім, жахливо тлуста комплекція тіла заважала жити нормальним життям. Гічкок був глибоко переконаний, що жодна жінка не в змозі його покохати. Може, тому він на все життя “відмовився” від інших жінок, окрім дружини. Усе лихо в тому, що у стосунках із Алмою було все, крім… жаги. Подружжя дорожили одне одним і ніколи не шкодували, що побралися. Але фізичного потягу між ними не було, ця пара ніколи не переживала того, що називають любовним сп’янінням.
Шлюб Гічкока не був союзом сердець, а, радше, угодою професіоналів. Утаємничені, глибоко заховані почуття переросли в комплекси, з якими Гічкок намагався боротися за допомогою мистецтва. У його фільмах в людське тіло нещадно впиваються ніж, ланцюги, ножиці, гільйотина. А крижані, непоступливі, але сексуальні блондинки хапають, зв’язують і тягнуть чоловіків до поліцейського відділку. Такі епізоди приносили Гічкоку особливе задоволення. Режисер почував страшенну ненависть до жінок такого типу, як Кім Новак, яка зіграла головну роль у його фільмі “Запаморочення”. Він навіть через кілька років згадував цю актрису з відразою: “Вона була такою вульгарною, із такими товстими губами, велетенськими грудьми та претовстезними стегнами…”
Свої комплекси Гічкок приховував попід крижаною маскою незворушності та професіоналізму, але це не завжди вдавалося. Одного вечора, коли мова зайшла про Інґрід Берґман, тогочасну світлокосу богиню Голлівуда й виконавицю ролей у фільмах Гічкока, режисер наче з ланцюга зірвався: “Вона в мене закохана. Вона весь час через мене божеволіла! Падала в моє ліжко! Плакала за мною, ридала й благала”.
Та його співбесідник-сценарист добре знав, що нічого такого не могло бути. Він спробував було зупинити режисера, який аж плювався від злості й відчаю, але нічого не міг вдіяти: Гічкок ухопив папірець і почав малювати на ньому своє велетенське черево й обличчя у профіль – здавалося, він милується своєю потворністю та бридотністю. Нарешті, Гічкок підвівся й, затинаючись, пробубнів: “Я… я… я…” Потім змовк і швидко залишив кімнату. У молодому, гарному й такому, який ніколи не мав проблем із жінками співпляшникові режисера ця сцена залишила трагічно-гнітюче враження. Та вже наступного дня Гічкок мав вигляд стриманий і крижаний.
Те, що він навіть під час велелюдних зйомок був глибоко самотнім, не дивно. Адже ще з раннього британського дитинства звик до того, що люди не сприйматимуть його як рівню, тому й відгородився від них високим муром. Так він демонстративно уникав усього, що не було пов’язане з роботою: офіційних прийомів, близьких друзів. Він нічого не бажав і нічим не захоплювався. Своє життя режисер присвятив виключно праці, яка дала можливість 167-кілограмовому товстунові почуватися Суперменом. Ніхто інший не вмів так відтворювати на екрані зло й насильство – Гічкок лякав людей, граючи на темних, ірраціональних особливостях їхнього єства та психіки. Зло було інструментом Гічкокової праці. Утім, використовуючи його, режисер, фактично, вирішував усі професійні завдання кіна, які тільки міг поставити перед собою та знімальною групою на майданчику.
У тогочасній Англії кіно всередині ХХ сторіччя вважалося непрестижним та нешляхетним мистецтвом для черні. Тому варто було Девіду Селзніку запросити Гічкока до своєї команди, як той, не розмірковуючи, переплив Атлантику. Після першого ж інтерв’ю американці були ошелешені. Виявилося, Гічкок добре знає всі без винятку назви нью-йоркських вулиць, їхнє розташування, графіки руху поїздів у всіх штатах і навіть час відплиття пароплавів на Кубу та Таїті. Саме таким був зворотній бік його втечі від суспільства – безмежна ерудиція. Адже, побоюючись зовнішнього світу, митець всіляко намагався вивчити його особливості та засади, на яких він побудований, механізми, завдяки яким він працює.
Створюючи фільм, майстер жаху ретельно відтворював біографію героя фільму. Альфред знав, якого кольору волосся дружини головного героя (хоча на екрані вона ніколи не з’являтиметься!), і як буцімто звали його тітку й черепаху, подаровану в дитинстві, – тобто повністю моделював світ, перш ніж перенести його на блакитний екран своїх стрічок. Гічкок колекціонував маршрути руху поїздів, автобусів і пароплавів, навіть імена кравців і меню в ресторанах, різноманітні способи підсмажування свинини та приготування вин.
Режисер був справжньою ходячою енциклопедією щонайширших і щонайнепотрібних у щоденному побуті знань. Його звичка годинами переповідати казна що співбесідникам, доводила знайомих до стану запаморочення й жаху. Із часом його “монологи” перетворилися на витончений спосіб тортур. Та режисера це не особливо хвилювало: він не любив людей. Дещо брутальні, такі, що змушують перебувати ні в сих ні в тих жарти, були головним джерелом його радощів. Наприклад, одній акторці, яка мешкала в будинку з центральним опаленням, Гічкок прислав на день народження… дві тонни вугілля, а іншу запросив на вечірку, де всі страви, враховуючи суп і десерт, були підфарбовані в блакитний колір. “Гарно, чи не так?” – запитав Гічкок у бідолашної, яка просто ненавиділа все синє на світі. Він не “милував” нікого. Дарував, приміром, своїм знайомим, які мешкали в малесеньких кімнатках, велетенські меблі, а ті потім не знали, що з ними робити.
До знімальних павільйонів голлівудські режисери тоді зазвичай з’являлися в спортивному одязі. Та Гічкок був завше вбраний у чорний костюм, накрохмалену сорочку, напрасований крават, а його черевики аж блищали. Причому, вдома висіло ще дванадцять таких самих костюмів, які відрізнялися лише розміром. Ураховуючи те, що його клієнт безперервно товстішатиме, кравець пошив їх в один час. І справді, режисер уже не міг сісти за кермо автомобіля, міг пройти не через усі двері, час від часу падав зі східців у кіностудії, – пізніше їх обладнали спеціальними поручнями.
Альфред Гічкок уже був на той час ведучим щотижневої телепрограми, його впізнавали на вулиці, а фільми приносили мільйонні прибутки. Натомість “король жахів” не марнував жодного центу. Єдиною Гічковою розвагою були дорогі алкогольні напої, він купував колекційні віскі й коньяк і зберігав їх у підвалі свого будинку. По смерті режисера всі вони були розпродані з аукціону.
Одного разу його дружина Алма захворіла на рак. Фредді не знав куди себе діти. Геній жахів збагнув, що до смерті коханої залишилося обмаль часу. Ті, хто тоді відвідували їхній будинок, почувалися незатишно. Усім їм здавалося, що вони якраз потрапили на чуже побачення. Великий, добре прибраний будинок (Гічкок був маніяком охайності – скупавшись, він старанно вимивав ванну, а потім тричі протирав її рушником), стандартні меблі й 57 пляшечок з ліками на туалетному столику… Альфред Гічкок ніжно піклувався про дружину, працював над фільмом, а ввечері пив горілку з льодом. Колеги казали один одному, що режисер почав потроху втрачати себе, він осунувся.
І справді, щойно занедужала його Алма, у житті Альфреда Гічкока почався останній, найсумніший і найспорожніліший період життя. Просто обірвалася остання нитка, яка зв’язувала його з реальним світом. Його ювілей 1979-го, організований Академією Кіномистецтва США, був жахливим дійством. Організатори навіть побоювалися, що Альфред не зможе пройти сценою – він був надзвичайно огрядним, страждав від артритних болей, увесь ранок від нього ховали алкоголь, одначе, вже на початку свята Гічкок був страшенно п’яний. Коли віншування героя дня закінчилося, знайомі відчули полегшення. На телеекрані, слава богові, весь цей жах мав пристойний вигляд, справді лише завдяки винятковій майстерності оператора.
Альфред, правду кажучи, завжди боявся життя. І тому його не лякало те, що його особисте життя добігає кінця. Великий режисер збагнув, що не створить більше жодного фільму (просто на це вже не вистачить сил), і свідомо знищував себе алкоголем. Сп’янівши, Гічкок відверто демонстрував оточенню вставлений у його груди стимулятор, а потім поринав у напівдрімоту. Одного разу у стані напівсну він побачив себе в залі коледжа імені Святого Ігнатія – Христос, що висів на стіні, усміхнувся, і якась невідома сила почала всмоктувати Альфреда в себе. І тоді його донька Патриція Гічкок, яка сиділа поряд, записала останні батькові слова: “Відчуваю, як гасне світло – нарешті уперше зможу відпочити й виспатися так, як слід”.
Динаміт, який стимулює розвиток
Крутійство або хвіст виляє собакою
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
