Майже все своє дитинство я провела у селі з дідом та бабою. Ці три місяці літніх канікул завжди мені здавалися цілою вічністю. На той час не було мобільних телефонів, а телевізор показував лише кілька каналів. Зрештою, ввечері мені доводилось або дивитися новини з дідом, або серіали з бабусею. Іноді проскакував якийсь мультфільм, але за законом підлості саме цей канал починав шипіти та квоктати – іноді дід стукав його кулаком і зображення трохи поліпшувалось, якщо ні – доводилося займатись іншими дитячими справами.

В селі дорослі майже завжди заклопотані, отож дітвора сама собі знаходила заняття. Щоб розважити себе, доводилося підключати фантазію. Ми з дітьми вигадували фантастичний світ, де жили королі та королеви, подекуди ми були мисливцями за скарбами, інколи – жителями прерій, які скакали на уявних конях та здобували їжу в екстремальних умовах. Стомившись фантазувати, грали у звичні колективні ігри: квача, вибивного, козаків-розбійників, хованки та інші. Інколи кидались реп’яхами, інколи робили трубки зі стебел любистку, заряджали туди недозрілі зерна бузини та намагалися поцілити один в одного. Соромно зізнатися, проте по горобцях з рогаток також стріляли.

Хто не робив халабуди, той села не знав – і старші, і менші діти брали участь у цьому непростому будівництві. Отут і фантазія проявлялася на повну, і певні навички майстрування, які діти переймали від своїх татусів та дідусів. До слова, дитинство у селі означає і те, що ти візьмеш у руки молоток та цвяхи раніше, аніж ручку чи пензлик для малювання. Діти проходили школу дідової майстерні – це те, що ніколи не забувається. Зараз в дитячих магазинах продають пластикові набори інструментів – жалюгідна імітація реального. Береш до рук справжні плоскогубці чи бокорізи, а дід вже тобі кричить на всю майстерню: “Дивись, пальця не обірви! Баба мене з’їсть”. І ти стаєш надзвичайно відповідальним та обережним, бо від тебе залежить його подальший спокій. Знаєш, як бабуся голосно і довго може кричати. Зрештою, пораниш пальця – і дід ще довго не впускатиме тебе до майстерні.

Пригадую, як менші діти любили гратися в поварів, виготовляючи дивовижні страви із землі, піску, глини та ягід. Пам’ятаю, як ми намазували мокрим ґрунтом листочки вишень та абрикос та випікали їх на сонці. Це були своєрідні “гарячі бутерброди”. З глини та піску робили торти, а з обірваної зелені – салати. Цими стравами пригощали інших дітей та дорослих.

Старші діти гралися в ігри зі складаними ножами. Я і досі пам’ятаю, що хлопці не хотіли долучати дівчат до цієї забави, вони вважали це “чоловічою справою”. Потрібно було не тільки красиво кинути ножа, щоб він перевернувся в повітрі та уткнувся лезом в землю, його треба було поцілити саме на ділянку супротивника.

Дівчата часто грали в “класики”, класичну гру дитинства, подекуди стрибали в “резиночку”. Це надзвичайно активна та корисна гра, яка тренувала і пам’ять, і координацію рухів.

Однією з основних навичок дитинства було вміння лазити по деревах та парканах. Серед дитячого товариства це завжди віталося та заохочувалося. Той, хто не вміє, втрачає авторитет. Те саме стосувалося катання на велосипеді. Не вмієш – боягуз чи невдаха. Пам’ятаю, наскільки важливими для мене здавалися ці речі. Я годинами вчилася лазити по деревам, не шкодуючи колін та ліктів. Те саме стосувалось і катання на велосипеді. Вчилась, аж гай шумів. Зате скільки щастя було, коли опанувала ці навички! Не передати словами.

Ще один атрибут дитинства у селі – тарзанка. На березі річки знаходили старе високе дерево, залазили на нього, знаходили міцну гілку, прив’язували до неї мотузку – забава готова, бери і гойдайся. Цей простий атракціон усім дарував радість та неймовірні емоції. До розваги часто підключались дорослі, яким кортіло показати якісь свої цікаві трюки.

Навіть наодинці діти вигадували щось цікаве, найкращі та найдоступніші матеріали їм давала природа. Камінці, дерево, пісок, глина, фруктові кісточки – усе це є у кожному дворі. І саме з цих матеріалів можна витворити щось дивовижне. Наприклад, виліпити їжака чи змайструвати фортецю. Раніше діти збирали гербарій, жуків та метеликів, подекуди – клей з дерев. Колекціонували сірникові коробки, етикетки, обгортки, “фантики” з-під жуйок та цукерок тощо.

Усі ці милі спогади про дитинство в селі не лише гріють душу, вони дають розуміння того, наскільки дітям важливий простір, відчуття свободи та спілкування з однолітками. Вони повинні пізнавати світ та вчитися любити природу. Гадаю, в селі дитина цьому навчається найліпше, до того ж тут вона більш розкута, аніж у місті. Чимдуж бігти та кричати, качатись у траві, вимазувати себе глиною та піском, не боятися забруднити та порвати речі, щось майструвати із дротів та пиломатеріалів, вивчати жуків та ловити сачком метеликів, весь день проводити на вулиці, їсти малину з кущів – такі прості та приємні для дитини речі подекуди можна робити тільки в селі. Даруйте дітям дитинство, бо ця пора – найбезтурботніша та найвеселіша.

Фото: Рixabay.com

Моє село завжди зі мною. Про стереотипи в українському суспільстві

Дитинство в селі. Дзенькіт квасолинок і безцінна мудрість сільської бабусі

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]