17 березня 2014-го на підставі “Декларації про незалежність” і результатів “референдуму” про статус півострова, проведеного напередодні: Республіку Крим проголосили “незалежною і суверенною державою”, до складу якої увійшов Севастополь як місто з особливим статусом.
Того ж дня, 17 березня 2014 року, президент Росії підписав указ про визнання Республіки Крим як незалежної і суверенної держави.
І того ж таки дня, 17 березня 2014 року, “незалежний Крим” в особі свого “вищого органу влади” – “Державної Ради Республіки Крим” – звернулася до Російської Федерації з пропозицією про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації як нового суб’єкта Російської Федерації зі статусом республіки.
18 березня Крим і Севастополь приєднали до Росії. І це вся коротка офіційна історія того, що відбувалось у Криму дев’ять років тому.
Цифри, факти і фейки
Ні для кого не є секретом, що проросійські настрої були досить значними в Криму з 1991 року, коли Україна проголосила Незалежність. Вони не були панівними, як нас намагаються переконати російські політики. Хоча частка тих, хто хотів до Росії, все ж була досить значною. За даними кількох соціологічних досліджень, частка прихильників від’єднання Криму від України становила трохи більше третини.
У 2008 році Центр Разумкова спільно з Інститутом Європи Університету Базеля проводив на півострові опитування щодо цього питання. В результаті соціологи отримали наступну картину: кількість кримчан, які хотіли б бачити півострів автономією у складі України, становила 40%, а тих, хто бажав бачити його автономією у складі РФ, ‒ 38%.
За опитуваннями, проведеними компанією International Republican Institute (IRI) у листопаді 2011-го і травні 2013-го, за приєднання півострова до складу Росії виступало 23-33% мешканців Криму, а 49-53% виступали за збереження статусу автономії у складі України.
Ці дані не дуже змінилися і в 2014-му: у середині лютого, вже після Майдану та фактичного колапсу української влади і початку проросійської істерії в Криму, Київський міжнародний інститут соціології провів чергове опитування, в результаті якого виявилось, що до Росії хотіло 41% респондентів.
Водночас цифри “референдуму”, організованого і проведеного у рекордні строки – за тиждень – вражають. Як стверджують організатори цього процесу, явка становила 81,4% на території АР Крим та 89,5% у Севастополі. А за входження Криму до Росії в Автономній республіці проголосувало 96,77% учасників, а у Севастополі – 95,6%. При цьому не обійшлось без казусів: хоча все населення міста (включно з неповнолітніми) станом на 1 листопада 2013 року становило 383 499 осіб, у Севастополі за приєднання до РФ проголосувало 473 137 осіб, тобто 123%.
Утім, ніхто на подібні казуси не зважав. Заднім числом всі цифри так-сяк звели до купи, а неточності підчистили. Насправді ж, за даними незалежних експертів та журналістів, участь у “референдумі” взяло не більше 30-40% виборців. У перші години після “референдуму” на сайті Ради з прав людини при Президенті РФ оприлюднили інформацію, що явка в Криму склала 30-50% виборців, 50-60% з яких проголосували за приєднання до РФ. Щоправда, цю інформацію з сайту швиденько прибрали і пояснили помилкою виконавців.
Театр абсурду
Насправді все, що відбувалось у Криму тими днями, – фейк і театр абсурду. Навіть, якщо не звертати уваги на той факт, що призначення подібних референдумів не входить до компетенції Верховної Ради АР Крим, ні, тим більше, міськради Севастополя, і, отже він апріорі є нелегітимним. Отже розвиток подій явно вказує на повну нікчемність (“нікчемність” – юридичний термін, а не спроба когось принизити – авт.) цього “плебісциту”.
Спочатку “вєжлівиє люді” під конвоєм привели депутатів Верховної Ради Криму до зали засідань. Із сотні депутатів на засіданні були присутні 64, за референдум про самостійність Криму офіційно проголосував 61 депутат, реально ж, як кажуть самі депутати, – 40 чи 41. Спершу йшлося про призначення референдуму на 25 травня і про входження АРК до Української держави на конфедеративних правах. Далі змінюються як запитання, так і дата: спершу фігурує 30 березня, потім – 16 березня.
В остаточному вигляді винесені на голосування запитання звучать так: “Вы за воссоединение Крыма с Россией на правах субъекта Российской Федерации?” та “Вы за восстановление действия Конституции Республики Крым 1992 года и за статус Крыма как части Украины?”.
Міжнародних спостерігачів на півострів не допустили, та й більшість з них туди і не збиралась, оскільки визнали референдум нелегітимним. Але Росії це не завадило провести його з блискавичною швидкістю і не менш блискавично приєднати півострів до Росії.
Утім про дійсність яскраво свідчать записи телефонних розмов між радником російського президента Сергієм Глазьєвим і гауляйтером півострова Сергієм Аксьоновим. “Мені здається, що питання для референдуму сформульовані невдало. Це не тільки моя думка. Тут ми гадаємо, а як їх поставити так, щоб вони були однозначно зрозумілі людям”, ‒ говорив Глазьєв. Аксьонов відповів Глазьєву, що організацією “референдуму” займаються росіяни, а підсумок вже визначений – тих, хто проголосував за Україну, не буде.
Перспективи
Хоча Кремль і надалі демонструє впевненість у легітимності анексії та запевняє, що Крим відтепер “навіки російський”, реальність далеко не така райдужна, як хотілось би росіянам і тим, хто радів “поверненню в рідну гавань”. Відразу ж після анексії, низка провідних країн світу та Організація Об’єднаних Націй заявили, що не визнають приєднання Криму до Росії, а його відторгнення було прямо назване насильницьким. Щодо Росії запровадили низку обмежень, перелік санкцій росте щодень.
Поки щодо Криму зберігається статус-кво: Росія вперто називає його “суб’єктом федерації”, Україна – “тимчасово окупованою територією”. Європа та Сполучені Штати поділяють позицію України. Водночас у Росії поступово наростає соціально-економічна напруга, а радість з приводу “Кримнаш” поступово нівелюється під тиском внутрішніх проблем та Збройних сил України…
Усе частіше у серйозних експертних колах лунають думки про неминучу і швидку дезінтеграцію Росії. Горизонт розпаду не такий вже й далекий – 5-10 років. Перспектива, схоже, вимальовується одна: у найближчі роки Росія під тиском внутрішніх та зовнішніх факторів неминуче зайде у період глибокої і затяжної кризи. Як наслідок – там посиляться сепаратистські тенденції та міжнаціональні конфлікти. Чинна влада втратить контроль над країною і в такій ситуації Кремлю буде просто не до “окраїн”.
Чи Росія розпадеться на етнічні складові, чи нові еліти зможуть зберегти її єдність, у будь-якому випадку вони якнайскоріше спробують спекатись санкцій і причин, які їх викликали.
Що ж стосується справжніх настроїв жителів Криму, то у нинішніх умовах провести на півострові якісні соціологічні дослідження неможливо. Але можна з високою долею вірогідності стверджувати, що в автономії зберігаються три основні групи, одна з яких орієнтована на Україну, інша – на Росію, а третя складається з тих, хто так і не визначився. При цьому, схоже, жодна з цих груп не становить абсолютної більшості.
Крим, колаборанти, Радянський Союз та Росія
Про “безкровну” окупацію Криму навесні 2014-го
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
