Литовські журналісти: Більшість литовців налаштовані проукраїнськи

2762
Литовські журналісти: Більшість литовців налаштовані проукраїнськи. Фото: "Український інтерес"/Олександр Бобровський

Віктор Чернишук – журналіст, автор програми “Трембіта” – про Україну для українців на литовському телебаченні. Із Києва до Вільнюса переїхав одразу після Чорнобильської трагедії. Дружина – литовка, за фахом – теж журналістка. Зараз разом із колегою з Литви Міндаугасом Ціценасом працюють над фільмом “Сіра зона” – про війну в Україні. Спочатку його покажуть по литовському телебаченню, а далі фільм буде презентовано й для українців.

Журналісти “Українського інтересу” зустрілися з литовськими колегами, коли ті повернулися з фронту. В ексклюзивному інтерв’ю Віктор та Міндаугас розповіли про свої враження від побаченого у зоні АТО, ставлення литовців до ситуації в Україні та про головну ідею фільму “Сіра зона”.

– Скільки зараз у Литві проживає українців?

– Українці дуже добре інтегровані у литовське суспільство. Колись їх було близько 40 тисяч. Зараз десь 23 тисячі по всій Литві. Це і цілі покоління українців, які народжуються там, і ті, хто приїздить. Є маленьке містечко, де проживає 100 українських родин. Вони спілкуються українською, дотримуються традицій. І литовці їх поважають.

– Чи дивляться вони вашу програму? Чи достатньо взагалі у Литві інформації про Україну?

– Українці дивляться мою програму, але вона не є суто інформаційною. У зв’язку з ситуацією в Україні литовське суспільство, як і багато інших, все ж таки потребує оперативної інформації – її дуже не вистачає. От щойно ми сиділи в кав’ярні з колегами з Польщі і дійшли висновку, що такого поняття, як об’єктивна журналістика немає. Ми всі суб’єкти, і передаємо своє бачення тієї ситуації, яка є. Моя передача інформації після Авдіївки буде з емоційним навантаженням – інакше не може бути, бо стріляли по мені, по моєму колезі. Але, щодо інформації з України, вона дуже запізнюється, і мало у ній української позиції. От саме український інтерес має бути, на мій погляд, скрізь – і в Україні, й поза її межами. Ми маємо відчути цю позицію, а як будемо реагувати на неї – це вже наша справа. Бо ми також маємо свою позицію, свої джерела інформації, маємо джерела російські та сусідніх країн. І кожен обробляє своїх читачів. Але я наполягаю на тому, що немає інформації оперативної з чіткою українською позицією саме з українських джерел.

Віктор Чернишук. Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

– Як впливають російські, іноземні чи власні ЗМІ на пересічних литовців? Чи є у Литві інформаційні війни, пропаганда, фейкові впливи?

– Фейкові атаки, я вважаю, є скрізь. Щодо російської пропаганди, то вона більше впливає на представників національних меншин – російської і польської. І навіть російська може більш лояльна до Литовської держави, ніж польська. Будь-яка інформація несе певний вплив. І розібратися взагалі, що відбувається в Україні – важкувато. Правду іноді нелегко знайти, знайти ту середину, від якої можна відштовхуватися. Все тому, що немає чіткої позиції, немає фундаменту, завдяки якому я можу мислити. А якщо я не можу мислити оперативно, опираючись на той фундамент, то шукаю інформацію в іншому місці – це може бути і в росіян, і будь-де.

– Все ж, більшість литовців яку позицію займають щодо України?

– Знаю, що литовці налаштовані у своїй більшості, мабуть, проукраїнськи. Це судячи з того, як вони багато допомагають і жертвують на перемогу України. Чимало хто з литовців каже, що українці воюють та відстоюють свободу і незалежність не лише України, але й Литви. Водночас, коли ми їхали з колегою, з нами був чоловік з Литви, який назвав ситуацію в Україні громадянським конфліктом. Це було несподівано. Каже: “Це ж конфлікт одного народу, це ж на одній території, яка різниця – там українці, і тут”. Коли я запитав чи він за Росію, він сказав ні, проти неї, але де факти, що це Росія. Може зараз він інакше буде думати – не знаю. Але от і такі думки є. Вплив є, це ж позиція Росії, що ситуація на сході є громадянським конфліктом.

– А ваша особиста позиція? Який буде розвиток подій в Україні далі?

– Це неможливо сказати. Якщо тут не знають, то я тим більше. Єдине, що я зробив би, якби від мене щось залежало – закінчив би цю нездорову гру і не називав би війну АТО. Я там був. Хіба це АТО, коли вбивають, коли полюють на журналістів. Ось він (показує на товариша – ред.) тримав у руках камеру, а я мікрофон – це була наша єдина зброя. У мене великими літерами на жилеті написано “ТV”. І двічі у тій зоні, на першій лінії я брав інтерв’ю, і двічі нас обстрілювали. Значить вони бачили, що це журналісти, що вони працюють, але свідомо обстрілювали.

Я не очікував, що буде така ситуація. Розумів, якщо там гинуть наші хлопці – то це не прогулянка і не дитяча забава. Але чесно скажу – не очікував, що настільки кривавий конфлікт.

– Міндаугасе, як виглядає війна через об’єктив камери?

– Я не то что увидел, я почувствовал, что такое война. На передовой у них команда “ложись” – это сразу падать на землю, а мы еще ищем место, где тут поудобнее лечь. Они потом на нас кричали: “Сколько можно говорить, ложись – это падай, а не ищи место поудобней!”. У войны вообще жуткое лицо. Там чувство такое – скверно на душе. Когда ты просто приходишь к человеку и не знаешь, что дальше будет с ним. И за что?! За то, что он живет на своей земле как он хочет. Ну неприятно – это легко сказано.

Міндаугас Ціценас. Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

– Ви спілкувалися з нашими хлопцями, які у них настрої?

– У ребят настрой то, что надо. Они держатся, несмотря на то, что когда в тебя стреляют и тебе говорят: “Ты не стреляй”. Я бы наверное не выдержал, я бы стрелял. Они оторвались от семьи, бросили все, что б защищать свою землю.

– А як живе місцеве населення?

– За браком часу не дуже виходило спілкуватися з ними. Але кожного разу ми хлопців запитували, які настрої у населення. Кажуть, якщо раніше було 60% таких, які кричали “Путин, приходи!”, а 40% за Україну, то зараз навпаки. Але вони не впевнені, що ситуація не зміниться. Коли ми були у старій Авдіївці, гради гатили без перестану. Гірше, ніж потрапити під обстріл градів – нічого немає. Найближчий снаряд від нас падав на відстані 100 метрів. Хлопці кричали на нас, виганяли звідти. Ми справді злякалися. Але коли ти їдеш, там будинки, там люди живуть, ми бачимо, що ось вони ходять, ось пораються по господарству. Ми маємо бронежилет, каску, а вони цього нічого не мають. Діти гуляють, а що там буде завтра, ніхто не знає. І коли ти це бачиш на власні очі, ти розумієш – це по підлому вбивча війна. Вони вбивають мирне населення, журналістів. Вони злочинці! Треба записувати кожен факт, нотувати і цілий архів робити. І віддавати до гаазького суду, бо це страшний злочин проти людства. У мене у голові після цієї поїздки все інакше.

Віктор Чернишук у зоні АТО. Фото з власного архіву героя публікації

– Тобто ви не бачите кінця цієї війни?

– Я не бачу. Звісно, якщо Україна зможе довести, що це війна, то є наступний крок – це голубі каски. Що ми хочемо: гроші МВФ чи життя наших хлопців?! Давайте вирішувати, які є цінності все-таки.

– І це головна ідея вашого фільму “Сіра зона”? Що ви хочете показати литовцям?

– Я хочу показать этих людей, которые там есть. Главное, что б война не стала рутиной. А, что бы этого не было – надо говорить громко, надо говорить на каждом шагу! Люди должны понимать, что если Путин пошел туда – пойдет и дальше. И ребята, которые там, это понимают. Мы слышим, где стреляют, а они чувствуют.

Міндаугас Ціценас. Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

– Я спочатку думав робити фільм на пів-години, але зараз відзнято на годину. Я не розумів і не уявляв, що так багато людей буде, які зможуть мені розповісти, і що скільки буде відеоінформації, яку можна не коментувати. У фільмі майже не буде коментарів. Будуть якісь підводки, бо люди, які там не були, не знають, як все розташовано, що таке донецький аеропорт, і що таке 300 метрів до позиції ворога. Вони не розуміють, що таке Краматорськ, як виглядає та Авдіївка і т.д. Фільм буде з оригінальною мовою, а титрований на литовську. Переважно хлопці розмовляють українською, але є й чимало російською. Ми зацікавлені, щоб більше людей побачили цей фільм. Сіра зона – це та зона, у якої немає інфраструктури, у якій живуть люди, воюють наші хлопці. Це зона між останнім блокпостом з боку України і останнім блокпостом з боку противника. Інформація з тієї зони така ж сіра, як їхнє життя там. Але ми побачили, що життя там зовсім не сіре, що там люди живуть і борються. Там дуже цікаві люди, і ми хотіли ще й про це розповісти. Це люди, які дуже-дуже люблять Україну, які дуже люблять волю, свої родини і своїх дітей. Один з наших героїв – Санта, киянин, історик за освітою, який має 5 дітей. Він з першого дня на війні, його можна назвати легендою.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

– Змінимо тему. Литва уже 13 років у ЄС. А чого не вистачає Україні, аби стати повноцінним членом європейського світу?

– Все залежить від того, наскільки буде зрілим суспільство. Не важливо, хто буде президентом, чи прем’єром, чи є війна у країні чи немає. От на Кіпрі є війна, і він розділений. Але його вільна частина у Європейському Союзі. Мені здається, зараз суспільство України не готове. Чому? Бо все ж таки ті цінності, які воно почало захищати на Майдані, мають бути хоча б у 40 % населення. А цього немає. От скільки людей підтримує той прогрес, скільки готові знов вийти і щось вимагати, скільки вважають, що вони мають робити щось самі? Не казати: “Ой який поганий президент”. А зробити у себе і навколо себе те, за що боролися на Майдані. Бо трішки позиції майдан здав, але він продовжується. Україна має швидше переозброюватися, я маю на увазі не тільки зброю військову, а реформи. Люди повинні пам’ятати, що у них є обов’язки, а не лише права. От те громадянське суспільство, яке б взяло ситуацію у країні під свій контроль, зараз починає набирати силу. Ніхто не може казати, коли це станеться. Можливо Литва йшла до ЄС роками, а Україна зробить це за рік. За своїм потенціалом звісно Україна готова, бо такої багатої країни треба ще пошукати. Але ось ми сьогодні були в Межигір’ї і побачили, що одна людина все ж зрозуміла, що Україна справді дуже багата і ось так можна влаштувати своє життя (посміхається). Там песики мають двокімнатні квартири. Це все зараз належить українському народові. І його треба не зруйнувати. Чого не вистачає економіці України? Та дуже просто все – не вистачає розвитку малого і середнього бізнесу. Якщо я маю своє маленьке підприємство, в якому є 8 людей, я відповідаю за тих людей, і за свій бізнес. І мені є що захищати. Це один з принципів ЄС в економіці. А от у праві, моральних питаннях, мені здається, українці вже більш виросли, ніж європейці, вже їм треба вчитися у нас. Не кожен народ так може воювати, як ці хлопці на сході. Це герої, це унікальні люди.

– А яке матеріальне забезпечення у нашої армії сьогодні?

– Чудове. Вони кажуть, що їм нічого не треба. Продуктів харчування у них багато, нормально одягнуті. Деякі сучасні системи збройні було б добре мати. Але головне, хлопцям потрібна допомога суспільства, увага до їхніх проблем, підтримка.

– Що для вас український інтерес? У чому ви його розумієте?

– Как и все люди, что б дети хорошо жили, что б внуки были здоровы. Ребята там тоже говорят – мы не за себя воюем, мы за своих детей. Что б они жили, как нормальные люди, и не зависели от кого-то.

– Я бачу український інтерес, у першу чергу, в чіткій і чесній позиції суспільства та держави. А все інше ми здобудемо.

Розмовляла  – Ірина Савчук, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.